Як росіяни катували херсонців у ізоляторі, або «дзвінки президентам»
Під час окупації Херсона представники російської служби ФСБ викрали та десять діб тримали в катівні на вулиці Теплоенергетиків головного лікаря міської лікарні імені Афганасія та Ольги Торопіних (або «Тропінки») Леоніда Тимофійовича Ремигу, який пропрацював у закладі 42 роки.
"Знаєте, що вони називали «дзвінком Байдену», «дзвінком Зеленському»? – ділиться Леонід Тимофійович. – Один електрод на мочку вуха, інший на геніталії. І – розряд струму... Це дзвінок Зеленському. А Байдену – майже те саме, тільки інший електрод – у пряму кишку".
Окупанти мали намір забрати головлікаря до катівні ще 7 червня 2022 року за категоричну відмову співпрацювати з «новою владою».
Я стояв на подвір'ї лікарні. І тут повідомили, що в моєму кабінеті Ефесбешники. Зайшов туди. Орім озброєних військових, там були ще призначені рашистами «начальник областного департамента здравоохранения» Вадим Ільмієв, його заступник Олександр Нестеренко й «министр здравоохранения» Артиш Сат. Вони вже розкурочили сейф, вилучили печатки, забрали всю документацію, усе, що було на столі та в середині. Обшукали мене та забрали особисті речі: телефон, ключі. Скликали в кабінет всю нашу адміністрацію. Ільмієв доповів усім, що я проукраїнськи налаштована людина, співпрацюю зі СБУ, допомагаю ЗСУ, тому «не вартий посади», і мене треба відсторонити від роботи. І одразу запропонував «на вибір»: або я підписую папір про співпрацю, або мене арештовують і везуть на Перекопську (до слідчого ізолятора). Я відповів, що можуть мене одразу вивести на подвір'я і розстріляти, але я ніякої угоди з ними підписувати не буду.
Якийсь час, поки росіяни доводили до відома персоналу «Тропінки» про призначення нового керівника закладу, Леонід Ремига сидів у приймальні, оточений автоматниками в балаклавах. Там йому стало зле, підскочив тиск. Коли «начальники здравоохранения» вийшли з кабінету й наказали одягти на головлікаря кайданки та посадити в автівку, яка чекала на подвір’ї, колеги Ремиги запротестували. Адже Ремига вже майже втрачав свідомість. Йому перевірили тиск і констатували передінсультний стан, тобто його треба було негайно ушпиталити. «Министр здравоохранения» Артиш Сат, який сам був лікарем, дозволив доставити Ремигу тимчасово в стаціонар лікарні до блоку інтенсивної терапії (реанімації). Але наказав нікого до нього не пускати, нікому не повідомляти про його перебування, з ним не спілкуватися і постійно доповідати про його стан здоров’я.
Попри особисту небезпеку, лікарі приховували, що пану Леоніду стає краще, і допомагали підтримувати зв’язок із «зовнішнім світом».
Сусідка розповіла, що Ефесбешники до мене на квартиру приходили, вибили двері й влаштували обшук. У сусідки ключі були, але вона не встигла. Коли почула гуркіт, підійшла до них із ключами, та вони вже вломилися до помешкання. Коли йшли, то прихопили дрібні речі, які в руках можна було втримати: прикраси жінки, маленький телевізор із кухні, деякі документи, кошти. Там ще кумедна ситуація вийшла. У нас було 10 тисяч подарункових американських доларів. Знаєте такі? На звичайному папері надруковані, а на них ще напис – сувенір. Вони і їх спочатку теж вкрали. А потім принесли сусідці й кажуть: «Бачите, які ми добрі, повертаємо, ці 10 тисяч доларів».
Залишатися в лікарні стало вже ризиковано, тому Леонід Ремига домовився з друзями, що вони «підхоплять» його на автівці, переліз через паркан закладу і втік. Переховувався в Херсоні, Олешках, навіть у плавнях. Намагався якнайменше пересуватися територією. А якщо була гостра потреба, користувався не власною автівкою, а машиною дружини. Ще в нього були ключі від автівки племінника.
Я нею не користувався, вона стояла на парковці. Але 20 вересня мені зателефонували (голос незнайомий був) і кажуть: «Вам треба переставити цю машину, вона заважає проїхати». Думаю, раз так, треба переставити. Якщо йти туди пішки, то далеченько, а голос сказав – терміново. Вирішив поїхати. Заарештували мене просто на вулиці. Перекрили дорогу машинами, я зупинився. А далі – як у детективних фільмах: «Встать, ноги расставить, руки на капот, из карманов все достать! Огляд машини: признавайтесь, где у вас тут наркотики, гранаты, где тут гранатомет ваш?!». Обшукали всю машину, нічого не знайшли. Одягли кайданки, мішок на голову. Через якийсь час зняли мішок. Бачу, підходить мій підлеглий і каже: «Так, це він, Ремига». Після того зі мною стали поводитися ще лютіше. Ефесбешник бив по ногах, руках, наче я їх неправильно ставлю,тримаю. Сипав матюками! Мовляв, шукає мене півтора місяця, через що його ледь із роботи не звільнили. І якщо мене б не спіймали, вони б усіх моїх заступників посадили, то ж я сам би до них прийшов.
Потім привезли на вулицю Теплоенергетиків до ізолятора тимчасового тримання поліції. Зняли відбитки пальців, відлупцювали кийком по ногах, ребрах, по голові й кинули до камери. Камера розрахована на чотири людини, але Ремига став уже її восьмим бранцем.
Один зі співкамерників, Женя, мене впізнав. Його забрали разом із дружиною, вона теж сиділа на Теплоенергетиків, але в іншій камері. Як я зрозумів, їх затримали через те, що хтось із їхніх дітей працював у службі безпеки. Ну ось, хлопці віддали мені нижню «шкінку» (кому не вистачало нар, спали просто на полу), поділилися шкарпетками, ковдрою, бо в камері було холодно. А потім почалися допити.
Тортури були не лише фізичними, а і психологічними. Наприклад, «новачки» мали за ніч вивчити гімн РФ (для цього на стінах написали текст) і співати його за першою ж вимогою. Коли камеру відчиняли, усі мали стояти струнко та голосно кричати: «Слава Росії! Слава Путіну! Слава Шойгу!». Якщо хтось не виконував вимоги, або виконував «неналежним чином» – витягали в коридор і лупцювали до крові. Лікар не вивчив гімн, тож його теж добряче «віддубасили» кийками.
Потім від Ремиги вимагали зізнатися в різних проукраїнських «гріхах» та покаятися на відеокамеру, що він вже перевиховався та змінив свої погляди щодо Росії. Струмом не катували, але «дзвінками президентам», які практикували на інших в’язнях, – залякували. Ще казали, якщо не скориться, піде на волю лише у Дніпро, з Антонівського мосту. Били. Перевіряли на поліграфі, казали – не пройшов. І начебто його поки «терплять» лише за те, що він – лікар. Адже Леоніда Ремигу викликали не лише на допити, а й на допомогу закатованим чи хворим.
Там три камери були жіночими. Теж кожна на чотири місця, а сиділи по вісім і більше. Жінки були дуже виснажені нервово й фізично, страждали на тиск, серцеві напади. Мене водили туди оглянути їх та дати ліки (медпрепарати ув’язненим херсонці передавали з волі, а керівництво катівні на свій розсуд дозволяло їх використовувати). Але це все робилося з відчиненими дверями під наглядом охорони. Викликали перев’язувати рани людей після тортур та приводити їх до тями. Катували і били жорстоко всіх. Зранку й до ночі. І дівчат, і хлопців. Нашу «швидку» не допускали. Навіть на констатацію смерті. Їхні ж лікарі взагалі цим не займалися. Поки я там був, ніхто не помер. Але хлопці, яких запроторили раніше, розповідали щонайменше про чотирьох чи п’ятьох людей, закатованих до смерті – бачили через вікно, як вивозили їхні тіла. Той натяк катів про Антонівський міст – це про те, що скинуть з нього мертвим.
Увесь цей час Леонід Ремига вперто повторював, що згідно з Женевською конвенцією 1864 року лікарі не повинні вважатися учасниками бойових дій і не підлягають захопленню в полон. Можливо, через повагу до фахівця поважного віку, окупанти трохи покращили умови перебування Ремиги в ув’язненні. Перевели до іншої камери на п’ять місць, де перебувало лише шість чоловіків. Вони були з Генічеська, Білозерки, Чорнобаївки. Декого з них захопили за те, що переховували поранених українських бійців. Один зі співкамерників був масажистом, тобто мав медичну освіту. Він теж допомагав рятувати життя закатованим.
Через дві доби після «референдуму за приєднання Херсонській області до РФ», Ремигу зненацька випустили. Хоча він про свободу навіть уже не мріяв. Але випустили не просто так. Зобов’язали жити за місцем реєстрації в Степанівці (передмістя Херсона), тримати телефон на зв’язку та з’являтися на кожну вимогу.
Зателефонували через день, призначили зустріч у їхньому улюбленому кафе в колишньому кінотеатрі «Україна». Я прийшов, мені віддали телефон, особисті документи. Про машину племінника сказали забути, як і про мій комп’ютер. Це, сказали, за мої гріхи перед РФ. Ще наказали, щоби навіть не наближався до лікарні (тобто до «Тропінки»). Удруге зателефонували, щоби з’явився на евакуацію. Але я викинув із телефона «сімку» та втік із дому.
Херсон звільнили 11 листопада, а наступного дня Леонід Тимофійович Ремига вже знову був на своєму робочому місці.
Леонід Ремига. Фото авторки
Р. S. Ця інформація зібрана та зафіксована журналістами “Вгору” разом із документаторами злочинів російської федерації, адвокатом Української Гельсінської спілки з прав людини та Фонду милосердя та здоров'я Олександром Даниловим.
Якщо ви теж є свідком чи жертвою воєнного злочину РФ, повідомте про це. Напишіть на пошту: [email protected], або просто залиште контакти й правозахисники з вами зв’яжуться. Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі та покарати винних. З початку повномасштабного вторгнення, у рамках ініціативи Т4Р, задокументовано понад 26 тисяч воєнних злочинів Росії проти України. Усі дані документатори вносять у загальну базу, яка оновлюється щодня.
Нагадуємо, що мережа громадських приймалень УГСПЛ надає юридичну допомогу постраждалим унаслідок війни Росії проти України, за підтримки Програми Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини. Ми працюємо у 18 областях країни. Щоби дізнатися наші контакти, натисніть ТУТ.
Контакти документатора по Херсонській області ініціативи «Трибунал для Путіна»: +38066 94 56 560.
Підтримайте роботу редакції. Долучайтеся до спільноти"Вгору" https://base.monobank.ua/
-preview.webp)
