«У добровільній проституції знаходяться 97% жінок»

Україна — одна з основних країн, звідки походять постраждалі від сучасного рабства в Європі.

За даними дослідження, проведеного на замовлення Міжнародної організації з міграції, понад 160 000 українців постраждали від торгівлі людьми з 1991 року, що робить Україну однією з основних країн походження постраждалих від сучасного рабства в Європі. Про це пише "Дивись".

Сьогодні над тим, аби зменшити таку статистику, працюють як правоохоронні органи, так і громадські організації, окремі особи. Одним з таких є львів’янин Ігор Гнат. Чоловік чималу частину свого життя присвячує порятунку українок із сексуального рабства за кордоном. Цю справу він називає хобі.

«Ви знаєте, що років 500 назад були такі козаки, які відбивали полонених у турок і татар і повертали їх додому? От, продовжуємо традиції. А займаюся я цим з 1999 року».

Джерела інформації та способи роботи

Він говорить, що наприкінці 90-х—початку 2000-х дуже багато наших людей виїздили закордон на заробітки. Деякі з них потрапляли у неприємні ситуації.

«Розумієте, торгівля людьми – це злочин, — каже Ігор Гнат. — Але людина за кордоном, у країні, де вона перебуває нелегально, вже є порушником закону. Тобто вона вже боїться чогось. І тому ця людина не звертається в поліцію чи ще кудись, вона просто дзвонить до мами і каже: «Мамо, мені тут зле, я потрапила у скрутне становище». Все, мама йде до нашої поліції. А наша поліція каже: «Слухайте, а ми в іншій країні оперативною діяльністю по закону займатися не можемо. Там є місцева поліція, давайте ми до них звернемося…». Але у відповідь чують: «Ні, мені треба скоро». І у такій ситуація ця мати знає, що є я, або сама ж поліція направляє її до мене».

Правоохоронні ж органи отримують таку інформацію з особистого кола осіб та від громадських організацій.

«Іноді до нас приходить людина , судді якого вчора випустили пі каже: є особа, яка вербує жінок. Вона пише заяву, ми її реєструємо і починаємо працювати в рамках провадження. Слідчий дає нам окреме доручення: проводимо слідчі гласні і негласні пошукові дії. Допит, наприклад, чи слідчий експеримент (відтворення обставин злочину) – це гласні. Негласні це відео контроль людини, обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи тощо. На такі дії дозвіл дає тільки апеляційний суд», — роз’яснює Сергій Молотов, начальник управління боротьби зі злочинами, пов’язаними з торгівлею людьми ГУ НП у Львівській області.

Ігор Гнат же працює інакше. Коли він дізнається про щось подібне, то підключає журналістів, зокрема, свого товариша з RTL (німецький телеканал, — авт.ред.).

«От я йому телефоную і кажу: «У нас є тема, в такій-то країні українську дівчину взяли в полон, тримають в якомусь борделі». Все, він бере оператора і фінансує всю поїздку: пошук, визволення і повернення додому. А потім робить фільм про це. Але це не тільки RTL. Звертаємося і до інших медіа».

Він говорить, що батьки за це не платять, оскільки не мають грошей. Все робиться на кошти журналістів.

— Окей, є бордель. Ви знаєте, що ця жінка там. Як ви працюєте? — цікавлюся.

— Не розповідатиму, бо таємниця. Професійна, — жартівливо каже Ігор Гнат. Але потім все ж трохи відкриває завісу. — Ну як працюємо? Шукаємо, знайшли. Зайшли — переговорили з власником. Взагалі, я жінку можу або таємно звідти вивезти, або викупити, якщо вона там під такою охороною, що в мене просто шансів нема ні вкрасти, ні відбити. Але, звісно, краще вкрасти і все.

Водночас, як каже Сергій Молотов, жінки заяв у поліцію майже не пишуть.

«За два роки ми зареєстрували сім жінок, яких вербували у сексуальне рабство. Це були Греція та Ізраїль, — каже правоохоронець. — Тут були відкриті кримінальні провадження, проводилися оперативні дії. Реальні ж цифри важко назвати. Будь-яка повія може поїхати сама там працювати. Якщо говорити про Львівську область, то це десятки людей. Якщо про Україну, то це сотня точно».

Наші люди — всюди

Ігор Гнат розповідає, що їздить викуповувати жінок, коли є потреба. Так, це може бути п’ять раз на рік, може три, а може і один. При цьому, він згадує: раніше така робота була постійно. Як тільки їх команда верталася, одразу доводилося їхати ще кудись..

«Наші люди є всюди. Не так масово, як, наприклад, наприкінці 90-х, коли від чеського кордону до моря борделів було не перерахувати і в кожному знаходилися наші жінки. Але все одно є», — констатує Ігор Гнат.

Це підтверджує і Сергій Молотов. За його даними, українки працюють повіями у багатьох країнах світу: Італія, Польща, Чехія тощо.

На питання ж, як жінки потрапляють у полон, активіст Ігор Гнат відповідає однозначно: бо дурні.

«Вона ж думає, що все знає. Мовляв, знаю, що є така проблема, що можуть залякати, але зі мною такого не буде. Але хтось щось запропонував, борги, можливо, є, все що завгодно. Ось так по дурості і потрапляють. У більшості випадків це стається по їх же вині», — зазначає Ігор Гнат.

Правоохоронець же додає, що у всіх, хто їде на такі заробітки, ціль одна — заробити гроші. А от причини поїхати різні. Хтось хоче квартиру купити, хтось дитину вилікувати, а хтось елементарно заробити для себе.

Крім того, Ігор Гнат відмічає, що часто все залежить від поведінки жінки.

«Вона потрапляє не у пустелю, не в джунглі, вона потрапляє в добропорядну, як правило, європейську країну. І у будь-якій з них: і в Польщі, і в Німеччині, і в Чехії тощо нема такого, що жінка потрапляє під  приціл мафії і її тут же викрадають, роблять повією або продають на органи. По-перше, на це потрібен час, по-друге, впливає її поведінка. Якщо вона не буде нікуди влазити, не буде вживати алкоголь, наркотики, не буде собі шукати пригоди на п’яту точку… З нею нічого не станеться», — каже активіст.

Кому дорога в рабство

За спостереженнями громадського діяча, у сексуальне рабство вербують здебільшого молодих жінок — як правило до 30 років.

Загального портрету жінки, яка потрапляє у сексуальне рабство, не називає і правоохоронець. Каже: там може опинитися будь-яка особа, але, звісно, чим жінка красивіша, тим вона більше затребувана.

Не дивлячись на те, що багато українок займаються проституцією по всьому світу, говорити про те, що усіх масово примушують, не можна. Так вважає Ігор Гнат.

«От зараз я чую, і мене вже «тіпає», коли кажуть, що Україна на другому місці по торгівлі людьми. Якого милого, питаю я? Ви чуєте, щоби по Україні стояв плач? Як було 500 років тому, коли в полон уганяли. Нема такого! Нема! Те, що вони їдуть на заробітки, то одне. Заробляють гроші, слава Богу. Але коли вона їде туди і хоче бути проституткою, ну так вибачайте, хто їй доктор?

У добровільній проституції, якщо брати загалом секс-індустрію, знаходяться 97% жінок. А три відсотки — це примусова», — переконаний громадський діяч.

Життєвонеобхідна обережність

Найбільше ж прохань про порятунок він отримує від людей із західних областей України: Франківська, Тернопільська, Львівська, Рівненська. Тому що, каже, звідси більше людей виїжджало.

Із сумом Ігор Гнат констатує, що іноді жінки навіть після викупу знову повертаються за кордон. І беруться за старе. Чоловік згадує ситуацію, коли жінка пробула у рабстві три роки, самотужки заробила на свій викуп і потім пішла у самостійне плавання — добровільно займатися проституцією.

Шукати ж таких полонянок часом доводиться довго. Іноді пошуки затягуються на роки.

«Це може бути так: приїхали, знайшли, за тиждень всі питання вирішили. А може бути і роками. Залежить від того, наскільки складно знайти. Дивіться, дівчата, у якому б борделі не працювали, знаходяться там пару місяців, півроку. Якщо населений пункт невеликий, вони «приїдаються». І тоді власник того борделю зв’язується з власником іншого, каже, давай поміняємося. І вони міняються. Це ускладнює роботу», — додає Ігор Гнат.

Утім пошуків він із командою намагається не полишати. Навіть якщо одразу жінку знайти не вдалося, вони її шукають під час іншої поїздки — паралельно.

А от чоловіків викуповувати Ігореві Гнату не доводилося. Та і взагалі від відмічає, що вони, на відміну від жінок, можуть дати собі раду більше.

«Але я всім кажу, народ, думайте головою перед тим, як щось зробити. Хочете поїхати на роботу – бажано, щоби це було офіційне працевлаштування. Перед тим, як поїхати, треба мати відповідні документи, угоду з роботодавцем, мати запрошення, трудову візу, а не туристичну чи ще якусь. Крім того, в договорі, який ви підписуєте, має бути все зрозуміло. Треба, щоб людина бачила, що вона підписує, щоби були всі умови. Коли ви приїжджаєте в ту країну, потрібно піти в наше консульство і стати просто на консульський облік. Все. Далі консульство буде займатися, якщо у вас якісь будуть проблеми», — застерігає активіст.