Больові точки України

Свобода – понад усе, дискримінація хвилює, але бути толерантним не принципово, категорично не можна катувати ворогів під час бойових дій, тим часом самосуду ніхто не скасовував…

Так, згідно з другим соціологічним дослідженням про права людини, українці уявляють свої права.

Це дослідження, як томограф, сканує всі больові точки щодо прав людини в Україні. І для нашої держави – добра можливість поставити правильний діагноз та розпочати негайне лікування. Тим більше вже маємо історію хвороби – перше соціологічне дослідження, проведене у 2016 році.

Отже…

Свобода як дихання

Друге загальнонаціональне опитування громадян знову підтвердило, що майже половина українців не розуміються на походженні прав людини.

Тільки половина опитаних стверджує, що права людини належать їй від народження. Трохи більше чверті респондентів (28%) упевнені, що права людини надаються державою. Серед інших відповідей – права надані міжнародними угодами (6%), релігією (3%), або й сама людина визначає собі права (майже 8%). Ці цифри неістотно відрізняються від даних 2016 року. Та цікаво, що зросла частка тих, хто переконаний: нехай держава дотримується однакових "правил гри", а ми самі будемо відповідальними за своє життя. Так заявила більшість респондентів (трохи за 56%), що на 8% більше, ніж два роки тому.

Але третина респондентів усе-таки вважає, що держава повинна нести повну відповідальність за забезпечення кожної людини всім необхідним для її життя та розвитку (36%).

Свобода, справедливість та гідність – так само серед ціннісних пріоритетів українців. І це не може не надихати. Так, непорушними цінностями для 86% опитаних є свобода, для 70% респондентів – справедливість. На третьому місці – безпека (про це сказали 67% опитаних). Далі йдуть гідність (63%), рівність (58%), відповідальність і вільний розвиток особистості (по 52%). Такі цінності, як порядок, законослухняність і матеріальна забезпеченість, у рейтингу посідають нижчі позиції (близько 41%).

До речі, і безпека в рейтингу основних цінностей за два роки перемістилася з другого на третє місце, поступившись справедливості. Це важливий нюанс, бо вкотре пояснює, чому ми, українці, категорично не сприймаємо авторитарних форм правління, які часто хочуть нав'язати нам зі здобуттям незалежності.

Як коментує експерт дослідження правозахисник Володимир Яворський, ці показники істотно відрізняють нас від інших пострадянських країн: "Це не означає, що такі цінності, як безпека, мораль, порядок тощо, згадані в опитуванні, – погані. Однак у демократичних суспільствах важать баланс інтересів і відчуття пріоритетів. Наприклад, у недемократичних суспільствах порядок та безпека мають вищий пріоритет, ніж свобода, що означає наділення правоохоронних органів значно більшими повноваженнями, значно більші обмеження прав людини, більший контроль із боку держави за особою та багато інших негативних для людей наслідків".

За два роки відбулася ще одна важлива зміна. Практично половина українців (45%) готові терпіти матеріальні труднощі, аби не поступатися свободою, своїми правами. Два роки тому таких було тільки третина (35%). Слід зазначити, що саме на Донбасі цей показник найвищий (74% респондентів не готові поступатися своїми свободами задля добробуту), у решті регіонів він коливається в межах 36–48%.

Толерантність не на часі?

Серед болючих точок для України лишаються сприйняття інакшості й недискримінація. Така цінність, як толерантність, не в пріоритеті (лише на 13-му місці в рейтингу). Крім того, українські громадяни готові до обмеження прав певних уразливих груп, і змін за два останні роки тут практично не відбулося.

Найнижчу толерантність опитувані виявили до людей, які мають наркозалежність (66% респондентів готові до обмеження прав цієї групи), та екс-засуджених (56%). Ще половина (51%) наших громадян готові до обмежень прав людей із непопулярними політичними поглядами. Крім того, українці нетерпимі до ромів та представників ЛГБТ-спільноти (по 47%).

Водночас українці не готові бачити своїми сусідами і біженців: трохи більше чверті опитаних (28%) категорично проти прийняття біженців Україною, а ще третина (31%) не визначилася у своєму ставленні до них.

До речі, в Україні на листопад 2017 року зафіксовано всього 3500 біженців і 5500 шукачів притулку, переважна більшість яких з Афганістану та Сирії. Для більш ніж сорокамільйонної країни, кажуть експерти дослідження, це майже неістотно. Та й чимало самих українців за роки незалежності стали біженцями або шукачами притулку. Тож таке негативне сприйняття біженців пояснюється радше засиллям стереотипів у ЗМІ щодо біженців, аніж реальною загрозою для України. Не виключені й політичні маніпуляції, особливо перед виборами.

Що характерно, проголосивши готовність обмежувати права різних груп людей, українці досить гучно заявляють про… дискримінацію в нашій державі. Для понад 55% опитаних це "велика проблема". Найчастіше, на думку респондентів, дискримінують за віком (у цьому переконані 40%) та за наявністю інвалідності (32%). Близько чверті українців вважають, що дискримінація трапляється через сексуальну орієнтацію (25%), стан здоров'я (25%) і стать (22%). Крім того, кожен п'ятий вважає, що в нашій державі існує дискримінація за ознаками політичних поглядів і майнового стану.

Чи щось змінилося після Євромайдану?

Як і два роки тому, зовсім мало людей (усього 4%) говорять про поліпшення ситуації з правами людини після Євромайдану. Тим часом третина (34%) переконана, що стало значно гірше. Ще третина (29%) жодних змін не помітила. І загалом, дотримання прав людини в Україні за п'ятибальною шкалою ледве дотягує до трійки.

Два роки пріоритетними для українців лишаються соціально-економічні права: право на життя (його відзначили 85% опитаних), а також право на соціальне забезпечення (59%), справедливий суд (58%), працю (56%), житло (55%), освіту (55%), свободу та недоторканність (55%).

З огляду на дослідження, засмучує той факт, що, на думку 40% опитаних, порушень їхніх прав… не траплялося. Це свідчить не про бездоганну ситуацію у сфері дотримання прав людини, а радше про незнання українцями своїх прав та невміння їх помічати.

Одним із провокативних запитань було, чи можна виправдати злочини, скоєні під час бойових дій українськими військовими та учасниками добровольчих батальйонів. І досить солідний відсоток українців (44%) вважає, що виправдати можна. До речі, ще стільки ж українців (45%) категорично проти такого виправдання. Решті було важко відповісти.

Водночас позитивним є той факт, що абсолютна більшість українців (понад 70%) висловилася проти застосування тортур до ворогів під час бойових дій. Лише кожен десятий опитаний припускає можливість таких дій. Це може означати, що, попри війну, фінансову скруту і загальну втому, українці все ж дотримуються гуманних принципів і не скочуються на дно жорстокості й помсти.

Захист своїх прав- марно й старатися?

Ще одна болюча точка, яка має стати серйозним сигналом для держави Україна: більше половини населення (55% опитаних) навіть не намагалися захищати свої права, коли їх було порушено! Найвищий рівень пасивності виявлено на півдні, де 80% респондентів зазначили, що захист своїх прав – це марна справа.

Серед інших причин того, що наші громадяни не намагаються захистити свої права, називали брак грошей, аби за це заплатити, і, що не менш важливо, – відсутність належних знань для цього. Зокрема, майже половина населення не знає, що може отримати безкоштовну правову допомогу (про це кажуть 47%). Невеликий оптимізм вселяє те, що порівняно з 2016 роком кількість людей, які заявили про отримання безкоштовної правової допомоги від держави, збільшилася вдвічі (з 5 до 10%).

Сумно, але з усіх доступних механізмів захисту своїх прав третина населення обирає… неправові способи, що включають і злочинні методи. Це свідчить про серйозну недовіру населення до влади і механізмів захисту прав людини.

Наприклад, тривожним залишається високий рівень прийняття самосуду. Здавалося б, ідея самосуду – це найшвидше відновлення справедливості. Але досвід різних країн свідчить, що використання неправових методів (навіть в умовах війни!) не сприяє вирішенню проблеми, а тільки поглиблює конфлікт.

Щодо цифр, то 36% опитаних вважають, що самосуд припустимий за певних обставин, а ще 12% – що на сьогодні самосуд є цілком виправданим і прийнятним. Лише половина населення наголошує на неприпустимості таких дій, і порівняно з листопадом 2016 року якихось змін у цих уявленнях не фіксується.

"Виправданням" самосуду українцями, певно, є й те, що для 29,8% осіб, які намагалися захищати свої права, ці спроби скінчилися невдачею. Найчастіше респонденти намагалися захистити свої права, звертаючись по допомогу до родичів та знайомих і шукаючи потрібні знайомства (майже 22%). До суду зверталися 19,8%. На третьому місті – звернення до поліції (19%), адвокатів системи безоплатної правової допомоги (17%) та до місцевих органів влади (15%).

Найефективнішим методом захисту своїх прав, на думку українців, досі залишаються ЗМІ (23% опитаних). Трохи підвищилася довіра до національних судів – на другому місці (21%). Серед найбільш згадуваних способів також: звернення до Європейського суду з прав людини (19%), поліції (18%), прокуратури (15%) і використання родичів та знайомих (15%).

Ще один показник недовіри до державних органів: 23% опитаних вважають, що жодних ефективних засобів захисту прав людини в Україні немає.

Хто авторитет для українців у сфері прав людини?

Попри сплеск активності під час Євромайдану, абсолютна більшість населення не бере участі в громадській діяльності. Менше 10% опитаних заявили про належність до політичних партій, громадських організацій чи волонтерського руху. 78% респондентів кажуть, що не належать до жодної громадської організації чи об'єднання.

Невисокою залишається й поінформованість громадян про діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Лише 16% добре обізнані щодо цієї діяльності, трохи більше третини (39%) щось чули, а решта – нічого про це не знає.

Згідно з даними дослідження, однозначним лідером серед джерел інформації про права людини залишається телебачення, – про це заявили дві третини опитаних. На другому місці – друзі, родичі, колеги (41%). Інтернет-сайти є авторитетом для третини населення (37%), причому згадувань про це джерело порівняно з листопадом 2016 року побільшало на 7%. Трохи зросла частка тих, хто про права людини дізнається з навчальних закладів (на 4%) та соціальних мереж (на 5%).

Маючи таку високу довіру, медіа мусять усвідомлювати і велику відповідальність за інформацію, яку поширюють.

Для держави ж це – своєрідний ляпас: досить перекладати відповідальність за захист прав людини на тих, кому це не властиво (інтернет, аякже!). Декларуючи себе як правова держава, треба мати сміливість підтверджувати це і в житті.