Звільнений з полону староста на Херсонщині розповів про катування й допити

Віктора Маруняка — старосту Старої Збур’ївки на Херсонщині викрали та декілька тижнів катували росіяни. 

Урешті разом з дружиною йому вдалося евакуюватись. Суспільному Віктор розповів про те, як на Херсонщині почалася повномасштабна війна, про ідеологічні розмови з російськими окупантами, допити, катування, страх військових РФ йти на фронт та про залишений виноград у теплицях.

Як для вас розпочалася повномасштабна війна?

24 лютого о 5:00 над селом пролетіло наче два літаки. Я вийшов на поріг і побачив над Херсоном величезний гриб від вибуху. У Чорнобаївці. Це була якась прострація. Шок. Сказав жінці, що почалася війна. Зібрався на роботу. Всі прийшли рано. Нам призначили зібратися в центрі ОТГ, в Голій Пристані, на 12:00. Ми думали, що там щось проясниться, але коли приїхали, то дізналися що прокуратура виїхала, поліції вже немає. І що ми вже фактично відрізані.

Тоді підійшло ще багато чоловіків. Вони зранку пішли у військкомат, але він був зачинений. Сказати їм ніхто нічого не міг. Ситуація була шокова. Фактично в обід, ще в перший день, вже були в окупації. Але спочатку росіяни у наше село не заїжджали. Така якась ситуація була чудна. Вони начебто є, ми в окупації, відрізані. Але їх ще ніхто не бачив.

У перші дні ми познімали вказівники на дорогах. Десь за два тижні приїхала перша машина із "зеткою". Видно — заблукала. Проїхала по центральній вулиці в бік Рибальчого, там розвернулася, проїхала назад. Але люди були перелякані навіть цим фактом. Потім десь 5-6 березня вони вже заїхали масово. Як пізніше я дізнався, це був Оренбурзький СОБР, їхня Національна гвардія.

Їм хтось показав, де я живу. Вони під’їхали — декілька машин з кулеметами, чоловік сорок. Я вийшов з ними на вулицю. Вони почали якийсь ідіотський наїзд. Їх старший був єдиний без маски. Сказав таку фразу: "Мы все знаем, все подтверждается. Ты кого тренировал?". Таке питання, на яке не знаєш, що відповісти.

Я колись працював в школі, багато вів різних секцій. І більше мені нічого в голову не приходить, кого я міг тренувати. Потім я зрозумів, що це у них просто така манера ставити дурні питання і очікувати на них відповідь — може людина щось і скаже.

Віктор Маруняк, староста Старої Збруївки. Фото з архіву Романа Бондарчука

Поки вони мене розпитували, двоє з них пішли в хату — начебто, обшук проводити. Винесли "доказ" – значок прапору ЄС і там написано "Слава Майдану". Посадили мене в машину і ми поїхали в старостат. Там ще хвилин 10 продовжувалася ця розмова: "Все знаем, все подтверждается. Ты кого тренировал?". І потім, видно, їм це самим набридло і вони сказали, що їм просто треба безпечно переночувати. Фраза була буквально така: "Где мы не станем, нас везде обстреливают". Тобто, вони вже десь по наших степах шлялися й їх кругом обстрілювали. Тому вони були вже такі — давно не миті, перелякані, обвішані зброєю. І сказали, якщо вони безпечно переночують у селі, то наступного дня поїдуть.

Я повинен був їм гарантувати, що їх не будуть обстрілювати. Я відповів, що я не начальник Генерального штабу. Вони сказали: "Мы тогда сделаем все по-другому. Половина нас будет ночевать в старостате, а половина — в вашем доме".

Поїхали знову до мене. Десь до 30 чоловік. Зайшли в хату. Ми з дружиною були в меншій спальні. Вони спали кругом: на підлозі, на ліжках, в коридорі, у прихожій. Сиділи на кухні, їли сухпайки. Викопали чотири ями по кутках городу. Залізли туди з кулеметами. Забрали у мене, в дружини і у всіх сусідів телефони. Боялися, що хтось наведе.

Вранці десь о 07:00 телефони віддали. І поїхали. Я думав, що вони поїхали з села, так як казали. Але вони заїхали в центр біля старостату — у нас старовинний парк, будинок культури, школа. І зупинилися там. Вибили двері з будинку культури, виламали стіни, все поперевертали. Частина їх розмістилася в школі, частина в будинку культури. Виставили пару постів на центральній вулиці. І в перший день зібрали два мішка телефонів. Пообіцяли їх віддати через день. Тягнули-тягнули. А в людей там не просто телефони — це ж карти, пенсії, виплати. Дорогі телефони вони взагалі не повернули. Якусь частину нам потім вдалося роздати.

Через декілька днів їм уже захотілося комфорту. У нас є дві туристичні бази за селом, понад річкою. Є обласний інтернат. Вони заселилися в ньому. Там були інтернатівські машини, то вони на них "зетки" повісили. Дітей ми, слава Богу, встигли евакуювати.

Поки їх два тижні не було в селі, ми працювали в умовно звичному режимі. Але через 3-4 дні виникли серйозні проблеми. У нас було багато сімей, особливо з дітьми, де просто не було що їсти. Ми брали у фермерів кілька тонн зерна. Молотили муку і роздавали. Якось так викручувалися.

Після того, як росіяни заїхали в село, це було робити складніше. 21 березня, якраз мені в цей день було 60 років, я ввечері обходив самотніх людей похилого віку, в яких немає родичів або вони дуже далеко. Мені подзвонила дружина і сказала, що біля двору стоять машини і мене чекають. Десь було вже 17:00. Я підійшов, вони сказали, що треба з’їздити в одне місце і вони мене привезуть.

Хто були ці люди? Вони представилися?

Ні. На них була чорна форма. Ніяких позначок. Це, що вони з СОБРА, я вже пізніше зрозумів з розмов між ними. І з якихось етикеток, папірців.

Вони привезли мене в один із дворів села. Там вже було три заарештовані людини. Молоді хлопці, вже побиті. Місцеві, я їх знав. Потім трошки вони й мені дали, тому що вирішили, що я — "главарь банди".

Того ж дня вони повезли нас на одну із баз — "Збур'івський кут". Там тримали перші три доби. Приміщення цементне, холодне. Першу ніч ми спали стоячи. Весь час стояв їхній конвойний, щоб ми не розмовляли. Били. Били і другий день, і третій

Що вони хотіли?

Я був сільським головою. Зараз — староста. У них це називається "глава поселения". Причому, його не обирають. Їм не зрозуміло, що у нас "главу поселения" обирають. І вони впевнені, що якщо ти "глава поселения", то знаєш все про всіх і наперед. У нас 2,5 тисячі населення в Старій Згурівці. Вони вирішили, що я керівник крупної диверсійної мережі. І їх цікавила зброя. Весь час цікавили автомати. Побільше автоматів.

А коли ще перший раз вони ночували в мене в хаті, то на кухні сиділи молоді й мені десь півгодини вдалося з ними поговорити. То в них настрої такі були — самі в шоці, що це почалося. Вони ніколи не думали, що буде війна. Були переконані, що скоро будуть перемовини і це все закінчиться. Були такі фрази, що вони "не при чем", що це "наказ", "люди подневольные". Тобто, було видно, що їм не сильно хочеться воювати й вони не хочуть попасти на фронт. Тому що перед тим, як мене взяли, я в Фейсбуці читав і вони читали, що під Києвом Володимирський СОБР попав на передову та його весь і поклали. Їм хотілося тут показати свою "нужность". Що вони розкривають диверсійні мережі, знаходять зброю. Відсидітися тут по тилах. Я вже казав, мовляв, давайте, я почну вигадувати щось. Відповідали: "Нет. Выдумывать не надо".

Далі вже сидячи спали. Їсти вони могли дати тільки вранці стаканчик чаю. Тобі пістолет до голови прикладають і кажуть, що якщо не скажеш, то… Або роздягали. По дві, по три години тримають роздягненими.

У приміщенні? Чи вас виводили на вулицю?

У приміщенні. Потім кажуть, зараз підемо до річки, попливеш і сам втопишся. Або на когось з наших направляють пістолет і кажуть: “Будешь говорить или не будешь. Сейчас его застрелим". Зразу б’є одночасно дві, три людини. В організмі є якийсь запобіжник, який в цей момент спрацьовує. Якби не він, то витримати було б неможливо. Я не втрачав свідомість. Але якийсь такий стан, що ти знаходишся чи з боку чи зверху цього всього.

На четвертий день вони одягнули на голову мішок і повезли. У Херсон. З їхніх розмов я зрозумів, що мене в Херсоні прийняв Актюбинський ОМОН. Потім я зрозумів, що це Центральний апарат обласної поліції. Там знову били. Потім цим Актюбинським показалося, що мало. Вони дістали больовий телефон, який ток виробляє. Почали ще током бити.

Якось вони це все роблять — із задоволенням. Були такі моменти безглузді, що без цього можна було обійтися. Вони спочатку зі смачними коментарями одягають провода на великі пальці рук. Потім їм видається мало і одягають на великі пальці ніг. І поливають на голову воду, щоб вона текла по спині. Чесно кажучи, я був настільки побитий, що вражень від електротоку ніяких. Я навіть не пам'ятаю, що воно таке.

Як думаєте, які у вас були травми, коли вони вас привезли в СІЗО?

Коли мене випустили і зробили рентген, то було запалення легень, дев’ять зламаних ребер і були рани на тілі, які я до сих пір не можу вилікувати. Тому що вони і руками, і ногами, і палками били. Єдине — всього декілька разів вдарили по голові. Ну от, "мусора". Щоб не було видно. Був один удар по вухах чисто "зековський": коли тобі з двох боків б’ють долонями по вухах і таке воно — відчуття контузії.

Потім камера була одиночна. Не розумієш який день, число. Один раз вранці дають кашу. Спочатку давали каші з сухпаїв ЗСУ. Потім в них вони закінчилися. Два дні взагалі нічого не давали. Потім варили якусь пшоняну кашу. Зранку дадуть тарілку і все.

Ви були самі в камері? Ці чоловіки, які з вами були на тій базі, що з ними сталося?

Я був сам.

А вони живі були, коли ви виїжджали звідти?

Так. Коли викликають людину з камери, то через коридор чути прізвище. І я чув їхні прізвища. По декілька разів. Там в камері стан був не дуже. Я просив у них пігулки якісь знеболюючі. Але вони нічого не давали. Взагалі вони казали, що вас годувати немає чим, легше розстріляти.

Потім було ще декілька допитів. Задавали одне й те саме. При чому, коли вони допитують, не ведуть документів. От ведеться допит, пишеться протокол, якісь свідчення, ти щось підписуєш. Взагалі це якось все в усній формі. Може він там собі якусь закарлючку десь поставив і більше нічого. А через три тижні знову виводять. Один молодий в масці. Може, це ФСБшник був. Розмова почалася з фрази: "У меня больше нет оснований вас здесь держать". Тоді я ще не знав, що правозахисники підняли хвилю і були звернення на мою підтримку. Через ООН, через Червоний хрест щось робилося.

Він поставив мені усно вимоги. Сказав, що мені треба виходити на роботу. Якщо в селі з’являться якісь незнайомі люди, я повинен про це попередити. Не повинно бути мітингів. А якщо хтось захоче організувати, мені треба їх попередити. Тоді мене забрали до нас у район, у Голу Пристань. Я ліг у лікарню. Пролежав 10 днів.

Віктор Маруняк, староста Старої Збруївки. Фото з архіву Романа Бондарчука

Коли ви вийшли, вам дали комусь подзвонити?

Ні. У мене недалеко жили родичі. Там переночував, уперше помився, щось поїв. Зміг подзвонити дружині, бо вона три тижні взагалі не знала, де я. Ніхто не знав. Були чутки, що я в камері повісився. Поки мене не було, у дружини було два обшуки. Чи обшуки, чи мародерство. Вкрали все: від їжі до золота.

А два дні назад вони знову мене шукали по селу. Ми вже виїхали, вчасно вибрався. А три дні назад виламали двері в хаті, бо пройшла ротація. Ті виїхали із награбованим, а тепер грабують нові.

Вони вели з вами ідеологічні розмови про Росію, Україну, війну?

То я з ними вів, коли вони у мене ночували. У них був настрій такий, що вони хотіли, аби все закінчилось. Тоді на початку говорили: "Нам Херсонщина не надо. Ми тут порядок наведем, бандеровцев переловим, будете тут сами жить, будет тут Украина". А буквально через місяць: "Нет, все, тут Украины никогда не будет". И ось цей ФСБшник, який мене не випускав, говорив, що тут вже Росія однозначно. Вони були вже впевнені, що отак.

У вас зняли побої в лікарні?

Лікарня в окупації, туди привозять уже й їх поранених. Навіть генерала їх ремонтували там. Багато лікарів виїхало. Навіть поки я лежав 10 днів, то бачив, що раз — і немає вже якогось хірурга. Для мене вже не було можливості проводити судово медичну експертизу, бо єдиний наш експерт виїхав. То просто в історії хвороби написано.

Тобто вам ніякого епікризу при виписуванні не дали?

Дали. Воно надруковане на папері — що в мене було, чим лікували, з чим виписували.

Як стан вашої дружини?

Мені вони говорили, що вона від мене відмовилась. Їй казали, що я вже заробив на 20 років і вона мене ніколи не побачить. Мені говорили, що будуть проблеми у доньок та онуків, і у них життя не буде. Такий у них ассортимент тиску.

Їй важко було. Вона мені розповідала про допити, обшуки. Це звичайна жінка, її виводять з хати, коло неї ставлять двох автоматників, вона сидить на стільці у дворі. У цей час вони проводять обшук, відкривають вікно з виходом на вулицю і через нього подають іншим мікрохвильовку, постільне, грузять на машину.

Вона весь час мене чекала. Її вговорювали ночувати у сестри. А вона казала, а раптом я повернусь, а її вдома немає. Важко їй це далося. Вона зараз зі мною тут. Краща моя половина.

Як ви перенесли дорогу з окупації?

Один чемодан на двох взяли.

Третина села виїхала. У всіх, мабуть, така ілюзія, що це ненадовго, на 2-3 місяці. Потім можуть початися серйозні проблеми — і матеріальні, і психічні, якщо то затягнеться до осені. Хата — сакральне явище для українця. Це щось особливе для нас. Я хворий виноградом. У мене 80 кущів винограду в теплицях. Я займався саджанцями. У мене вісім собак. Чим більше працюєш з людьми, тим більше подобаються собаки. Це все для мене і Каті (дружина — ред.) рідне. Якби не було на кого залишити собак, не поїхали б. Сусіди в нас класні.

Як ваша дружина налаштована?

Катя — супер. Якби не вона, я би всього цього не витримав. В одіночці бажання було одне — не зійти з розуму. Одна думка: якщо я цей день буду терпіти, і ще, і ще, я побачу Катю. Якщо я зійду з розуму або розслаблюсь, то шансів на це не буде. Катя мене підтримала в усьому. Вона така, справжня українка. Ми тут у друзів живемо, вона вже борщу наварила. Тут у нас уже і сало херсонське, і борщ наш. Все як годиться.

А що з людьми, що були з вами затримані?

Серед наших чотирьох був один зрадник. Але ми вже передали куди треба. Якби не він, то нас би і не взяли. Але там був один — Нікіта. Унікальний хлопець. Першою у селі з'явилася його бабуся. 82 роки, професійна актриса, працювала у Сімферопольському драматичному театрі. 20 років назад переїхала в село. Українська класична інтелігентка. Вона художнім керівником нашого будинку культури працювала.

Потім приїхав її син Андрій із Сімферополя, років 15 назад. Йому 55, це теж такий справжній українець. Він пішов на війну і 7 квітня загинув.

А в нього син Нікіта — 28 років. Його взяли.  Інших відпустили, а його — ні. Мабуть, бо в нього російське громадянство. Скоріш за все його вивезли в Крим.

Бабуся вже знає, що син Андрій загинув, і тепер чекає онука. Такі як Нікіта — майбутнє України. Таких треба на обмін, їх треба забирати.