Врятовані з окупації, або Сучасний “Ноїв ковчег”

Пані Ганна, сорокап'ятирічна жителька села, розташованого на березі Інгульця неподалік від Херсона, виїхала на підконтрольну територію разом із дітьми та кицьками завдяки волонтерам. Екстремальна подорож припала на день народження сина, і хлопчик подорослішав не на один рік.

Жінка народила четверо дітей, але двоє з них померли маленькими. У подружжя залишилися старша Христина та підліток Антон. Переживши найстрашніше горе в мирний час, з початку війни Ганна до відчаю хвилювалася за сина та доньку.

Понад двадцять років ми з чоловіком розбудовували для наших дітей затишний та комфортний дім. Вкладали в хату кожну трудову копійку, ремонтували, проводили газ, водогін, парове опалення. Але з першими ж вибухами стало зрозуміло: усе, що ми так довго наживали, може зникнути в один “приліт”, а найрідніші люди – у страшній небезпеці.

Родина думала про евакуацію, але вагалися через різні обставини. У перші дні окупації село опинилося в цілковитій блокаді, бо навколо точилися запеклі бої. З часом ситуація стабілізувалася, навіть автобусне сполучення з Херсоном поновилося. Але “зеленого коридору” з окупованої Херсонщини на підконтрольну Україні територію так і не давали. Крім того, літні батьки не погоджувалися виїжджати, тож треба було комусь залишитися для догляду за ними. Та й за кицьок із новонародженими кошенятами переживали, чи витримають вони подорож?

Через війну пані Ганна з чоловіком залишилися без роботи. Мізерні заощадження швидко танули – на ліки, на скромну їжу. А окупанти тим часом посилювали так звані фільтраційні заходи. І тривога в серці жінки зростала кожного дня.

Навіть не знаю, що лякало найбільше… Думки, що в будинок може прилетіти ворожий снаряд? Що озвірілі орки увірвуться до хати і зроблять щось із моїми дітьми? Чи перспектива бути обстріляними під час виїзду та похованими десь у рівчаку біля дороги? Усе – дуже страшно, – ділиться наболілим пані Ганна.
Останньою вирішальною “гирею” стала заява окупантів, що всі школи з 1 вересня перейдуть на російську програму навчання.

Подружжя дійшло висновку, що Ганні та дітям краще евакуюватися, а чоловік залишиться доглядати за будинком та дбати про літніх батьків.

Власної машини в родини немає, а послуги приватних перевізників були вже “не по кишені”. Тож донька Христина звернулася* до волонтерів, які допомагають жінкам та дітям виїхати.

Незабаром волонтери зв'язалися з Христиною й повідомили час та дату виїзду. Він збігся з днем народження Антона. Сестра ще кепкувала над малим, що ця подорож – подарунок на його свято. А Ганна вирішила – це гарний знак, і стала дивитися в майбутнє трохи оптимістичніше.
На збори було два дні.

Домовилися кицьку з кошенятами залишити вдома. А інших двох дорослих вухастиків забрати, щоби полегшити татові його холостяцьке життя. Але переноски стали дефіцитом. Вирішили пристосувати дві секонд-хендівські сумки з карабінами всередині. Це здавалося гарною ідеєю, адже до карабінів можна пристебнути котячі шлейки. Однак котикам такий спосіб пересування не сподобався. Дорогою вони дуже нервували та не полишали відчайдушних спроб вибратися з полону. У перший же день – мінус дві подерті кігтями футболки, – втомлено та сумно посміхається Ганна й далі пригадує. – Крім нашого неспокійного “господарства” в автобусі були ще три кішки й одне кошеня, два песики та єдина спокійна істота – черепашка, на ім'я Маша. Такий собі “Ноїв ковчег”.

Волонтери вивозили людей двома автобусами. Виїжджали переважно жінки з дітьми, багатодітні родини, люди похилого віку та люди з інвалідністю. Їхали в напрямку Запоріжжя, бо іншого шляху на підконтрольну територію вже просто не було.

Поїздка була довгою й виснажливою. Зокрема, через зупинки на ворожих блокпостах. Утім, усі пасажири, і навіть маленькі діти, були надзвичайно терплячими, і стійко переносили страшенну спеку та задуху.

Ганна каже, що іменинник Антон, отримавши зранку в подарунок снікерс і одного з котів на додачу, дорослішав на очах. Не скаржився й нічим не виявляв найменшого невдоволення. Допомагав переносити багаж, вигулювати, годувати й напувати переляканих кішок під час коротких зупинок на дорозі.

Упродовж маршруту Ганна нарахувала близько тридцяти п’яти ворожих блокпостів. Бувало, їх не обшукували та навіть не перевіряли документи. Водій казав, що везе жінок і дітей, солдати зазирали у вікна і пропускали.

ДНРівці, чеченці та деякі росіяни виявилися прискіпливішими. Заходили до “сауни на колесах”, як називає свій щасливий автобус Ганна. Але довгого перебування всередині не витримували й дозволяли їхати далі.

Везіння закінчилося на блокпості на в’їзді до села Василівка Запорізької області, де збиралася велика колона, а рашисти випускали всіх за чергою з 17.00 до 20.00

Водій, поспілкувавшись з орками на посту, повідомив: ми повинні зібрати паспорти, які він залишить під заставу. Тоді нас пропустять до Василівської лікарні на ночівлю. А інакше доведеться спати на трасі, бо виїзд сьогодні заборонений. Ми погодилися. Бо залишатися на ніч посеред дороги було й незручно й небезпечно.

У Василівці побачили чимало будинків із вибитими вікнами. Лікарня вціліла, але виявилася дуже маленькою.
Водіям вдалося домовитися про розміщення в лікарні дітей та людей похилого віку. Антон не захотів йти туди сам і ночував разом із дорослими в автобусі. Іноді щось десь бахкало, поблизу чулися автоматні черги. Проте, напевно через утому, ніхто на це не реагував.

Ранок неприємно вразив кількістю окупантів. Вони були всюди: і на території лікарні, і на вулицях, і на місцевому ринку, куди подорожні ходили за водою та якимись пиріжками. Через моторошне відчуття небезпеки та відрази хотілося залишити це місце якомога швидше...

… Виїхали із села о 16:00 і ще годину чекали на трасі – доки повернуть паспорти та дозволять їхати далі. Потім довелося зупинятися ще на трьох ворожих блокпостах. Через пекельну спеку час і повітря, здавалося, знерухоміли. Далі на змучених пасажирів чекали ще декілька кілометрів “сірої зони”.

Їхали якимись вузькими стежками по полях, повз села чи невеличкі селища з розтрощеними будинками. Дорога була ніби зорана машинами, що проїжджали тут раніше. Напередодні йшов дощ. Ми проїхали повз якийсь великий причіп, що застряг прямо посеред поля. Автобус весь час трясло, він хилився в різні боки так, що, здавалося, якоїсь миті ми неодмінно перекинемося. Такий собі “атракціон”, хоча малому навіть сподобалося. А потім автобус зупинився, хтось увійшов всередину й гукнув “Слава Україні!” Від самої думки, що ми вціліли й тепер, нарешті, на вільній землі, не втрималася й заплакала, – ділиться пані Ганна.

Близько дев'ятої вечора автобуси прибули до Запоріжжя. Волонтери зустріли вимушених переселенців, нагодували, надали речі першої потреби, вологий корм для тварин, воду, гарячі напої... Допомогли матерям оформити міжнародну гуманітарну допомогу на дітей. Потім усіх розвозили на ночівлю та орієнтували, куди можна поїхати далі.

На той час звідти можна було дістатися безоплатно автобусами до Одеси, Києва, Львова та інших міст, зокрема, і за кордоном.
Ганна з дітьми обрали південь України – щоби дочекатися звільнення рідної Херсонщини та возз'єднання родини, не виїжджаючи надто далеко.

*Знайти інформацію про безкоштовну евакуацію та залишити заявку можна в Телеграм, у груповому чаті “Херсон евакуація безплатно”.

Більше новин Херсона читайте у нашому Телеграм-каналі

Поділитися в Facebook

Тут будуть коментарі і форма залишити коментар ...

Схожi новини