Волонтерство на нейронному зв’язку: “Union of Help to Kherson” допомагають там, де інші не беруться
Вони всі з різних професій, з різним рівнем освіти та життєвим досвідом. У них немає захмарних статків. І за мирного життя більшість із них могли ніколи один про одного не дізнатися і навіть не зустрітися. Та війна вирішила інакше і звела їх долі. Почалося все 1 березня 2022 року. Тоді херсонець Михайло Жужа та його сестра Катерина вирішили: допомагатимуть землякам вижити. Так народився волонтерський “Союз Допомоги Херсону” – "Union of Help to Kherson".
Як все починалося?
Херсонщина в повній окупації. Постачання продуктів до області зупинено. Загарбники-росіяни перекрили українцям усі логістичні шляхи. З полиць магазинів у перші кілька днів змели все, що тільки там було. Харчі та ліки закінчувалися, засобів першої гігієни вже не було. Місцеві підприємства дістали із засіків всі резерви. Михайло Жужа розуміє, ця ситуація в його рідному місті. Сам він у Києві, його сестра в Дубліні. Катерина починає збирати гроші на перше необхідне для херсонців – від міжнародних друзів, спільноти та благодійних організацій. Михайло паралельно шукає команду, яка зможе на місці все організувати, купити й роздати людям.
“У “Союзі допомоги Херсону” було загалом від 30 до 40 волонтерів. У різний час, з різними ініціативами вони допомагали фонду. Взагалі неможливо уявити діяльність будь-якої організації без команди. Я вважаю, що волонтери в умовах війни - це героїчні люди. Вони перебували на окупованій частині Херсонщини, ризикували життям, безпекою своїх рідних, вони допомагали людям без будь-якої користі, без наміру прославитися”, – каже Михайло.
Херсонці вийшли на мітинг проти окупації
Команда, без якої б нічого не вийшло
Ксенія Макаревич, волонтерка
Ксенія Макаревич – до війни редакторка глянцевого журналу. З Михайлом Жужею знайомі по роботі. Коли почалася війна, медійний бізнес Ксенії довелося поставити на паузу. Вона одразу зайнялася волонтерством. У Херсоні, у кафе “Єсенін”, власницею якого була її подруга, почала роздавати гуманітарку. І спочатку, каже, навіть публічно це афішувала в соцмережах.
“Михайло зателефонував мені та запропонував допомогу. Почав переказувати на картку гроші, щоби ми купували для херсонців необхідні речі. Ми тоді вирішили, треба допомагати матерям із дітьми. Дитяче харчування було в дефіциті. Спочатку нам навіть доводилося на базарі купувати домашнє молоко, розливати його по банках і розносити жінкам. Бо дехто з них боявся вийти на вулицю, а в декого 1 можливості такої не було”.
Ксенія Макаревич, волонтерка
А далі потрібно було вирішувати, де брати дитячі суміші? І вихід, каже Ксенія, побачили один – їхати за ними на підконтрольну Україні територію. Бо навіть ті суміші, що на початку окупації завозили міжнародні організації, не завжди підходили херсонським дітям. Тому почали шукати логістичні шляхи, як виїхати з окупованої Херсонщини, завантажитися та повернутися назад.
“Спочатку ми виїжджали через трасу на Миколаїв. Але там ще в березні почалися потужні бої й цей шлях практично одразу закрили. Потім через Станіслав. Але там теж почалися бої. З квітня майже місяць їздили через Снігурівку. Потім знову довелося змінювати маршрут. Почали їздити через Давидів Брід на Кривий Ріг. А з початку літа через Мелітополь, Василівку на Запоріжжя”, – каже Ксенія.
І це було справжнім квестом, згадує волонтерка. У дорозі проводили десятки годин, проходили купу блокпостів. І чи пропустять росіяни, чи ні: передбачити було неможливо. Їхали на свій страх і ризик.
“На всі кошти, що передавав “Союз Допомоги Херсону”, ми закуповували дитяче харчування, засоби гігієни: шампуні, мило, зубні пасти, цього взагалі не було в Херсоні. Також потрібно було закласти певні витрати на логістику: зарплату водієві та пальне. За кожну позицію ми потім звітували чеками та фото”, – розповідає волонтерка.
Ксенія Макаревич роздає херсонцям гуманітарну допомогу
Великі складнощі в місті були з ліками. Аптеки після окупації не працювали, препарати або розікрали, або розкупили. Херсонці з хронічними захворюваннями опинилися в ситуації – коли “виживай, або помирай”. У якийсь момент, згадує Ксенія, навіть довелося запустити флешмоб. Через соцмережі закликали херсонців поділитися медикаментами з власної аптечки.
“Люди почали приносити ліки. Ми розрізали блістери на таблетки та роздавали людям по одній-дві пігулки. Особлива потреба була в “Тироксині”, ми його завозили всіма правдами та неправдами”.
І якщо ще на початку росіяни дозволяли доставляти ліки з підконтрольної території України, то потім, коли до Херсона почали везти товари з Криму, – ввели чи не тотальну заборону на українські медикаменти. Тому доводилося ховати пігулки, ампули з розчинами і серед памперсів, і в коробках із харчами. Аби тільки окупанти не знайшли їх. Бо могли викинути, а волонтерів посадити на “підвал”.
“Стало зовсім важко. Окупанти просто заборонили людям перевозити великі партії вантажів з інших областей. Машини ретельно перевіряли. Якщо бачили пакунки, сформовані волонтерськими фондами, – відбирали. Пропускали тільки те, що не було схоже на гумдопомогу.”
А потім з оточення Ксенії почали пропадати знайомі волонтери. Людей забирали до катівень, допитували, потім когось відпускали, когось – ні. Виконувати гуманітарну місію в Херсоні, каже волонтерка, стало вкрай небезпечно. Жінка вирішила не ризикувати та виїхала до Запоріжжя. Звідти й тепер допомагає землякам. Робить закупки та везе продукти переважно до сіл Херсонщини. Туди, де людям геть кепсько, і з грошима, і з речами, і з продуктами.
Андрій Цивільський, волонтер
Андрій Цивільський із дружиною та 11-річним сином, коли почалася повномасштабна війна, вирішили: з Херсона нікуди не поїдуть. Залишатимуться вдома стільки, скільки дозволятиме ситуація. Компанія, у якій працював Андрій, одразу закрилася. Роботи не стало. Чим займатися, що робити, як жити? Визначив дзвінок від Михайла Жужи.
“Михайло зателефонував мені та запитав: ти їдеш чи залишаєшся? Я кажу, будемо залишатися. Він питає, може тоді підсобиш херсонцям? Так і трапилося, я з березня і до дня, коли звільнили місто, працював із “Союзом Допомоги Херсону”. Займався волонтерством”, – каже Андрій.
Андрій Цивільський, волонтер
Андрій розвозив гуманітарну допомогу не тільки по місту, а й по селах. У села, до речі, не всі наважувалися везти продуктові набори. Білозерка, Комишани, Петрівка, Богданівка, Сонячне. Там стояли російські блокпости. І чим завершиться поїздка – залежало від настрою окупантів.
“У мене було десь 60-70 сімей, які залежали від того, що я їм привезу. І продукти, і гігієнічні набори. Я не міг кинути людей напризволяще. Коли привозиш щось бабусі, якій 95 років… А вона руки за спиною ховає і говорить: “я російських харчів брати не буду! І ми їй показували, що ми працюємо від Києва, що це наші друзі з Києва передали, що це українська допомога. І росіян робота волонтерів дуже дратувала. Бо засвідчувала, що Україна своїх не кидає. І мене це стимулювало”.
А із червня волонтерів почали переслідувати, згадує Андрій. Він сам на кілька днів загримів до підвалу окупантів. Після допиту його відпустили. Але не залякали. Андрій і далі продовжив волонтерити. Щоправда, уже вдавався до певних хитрощів
“Я брав гуманітарку, я її розділяв, одне клав під крісло, інше окремо, те окремо. Щоби, якщо й зупиняли, не було схоже, що я везу гуманітарну допомогу. Я іноді навіть друзів просив, щоб один узяв борошно, інші макарони та цукор. А коли вже на місце приїжджали, складали в кульки, вішали наліпку Союзу, видавали, фотографувались і бігом роз’їжджалися в різні боки”, – розповідає Андрій.
Волонтерство – це постійний квест, каже Андрій. Знайти кошти, закупити необхідне, розвезти людям. І не тим, що самі можуть піти до гуманітарного штабу і взяти. А тим, які старенькі, з інвалідністю, не можуть вийти з хати й про них майже ніхто не знає. Особливо зараз тяжко у віддалених селах Херсонщини. Міжнародна гуманітарка туди не доїжджає, магазини не працюють, грошей немає. І підтримка людям там дуже потрібна.
Анастасія Калініна, волонтерка
За її рідну, поки що окуповану Нову Каховку в Анастасії болить серце. Жінка щодня моніторить стрічки новин. І шукає можливостей, як ще допомогти землякам.
Настя Калініна – волонтерка, фітнес-тренер, усе своє життя провела в Новій Каховці. Та після п’яти місяців окупації не витримала – із сином виїхали до Рівного.
“Ми вже морально не могли там бути. Роботи немає, грошей – теж, нормального життя немає”.
Анастасія Калініна, волонтерка
Поки Анастасія була в Новій Каховці, тримала зв’язок із “Союзом Допомоги Херсону”. Михайло переказував гроші на картку, а вона вже з дівчатами закуповувала продукти, фасувала їх і розносила стареньким, людям з інвалідністю та мамам із дітьми.
“Ситуація в Новій Каховці критична. Росіяни завезли в місто продукти за космічними цінами, дозволити їх собі купити люди просто не можуть. Роботи немає. Українські картки не працюють. А хто не отримав російський паспорт – не можуть розраховувати й на виплати від росіян, що просто життєво необхідні”, – каже Анастасія.
Тепер Настя в Рівному. І вона не полишає волонтерську справу. Допомагає там переселенцям-херсонцям. Роздає продуктові набори, організовує для дітей розважальні заходи.
“Зараз ми хочемо надавати більш серйозну допомогу. Можливо, долучити якісь міжнародні волонтерські організації з Польщі та інших країн Євросоюзу. Бо потрібно більше коштів. Нам, наприклад, дуже потрібен мікроавтобус, щоб розвозити гуманітарну допомогу”, – розповідає Анастасія.
Анастасія Калініна в гуманітарному штабі
Напередодні Настя з колегами-волонтерами вирушила до Миколаєва. В одну з місцевих лікарень повезли дітям-сиротам дитяче харчування, фрукти, іграшки та памперси. Усі витрати на логістику переміщення волонтерів та вантажу профінансовано “Союзом Допомоги Херсону” "Union of Help to Kherson". Далі попрямують в одне з херсонських сіл, каже Настя. Там у складних умовах живуть понад дві тисячі людей. Везуть їм цілу фуру одягу та взуття, продуктів, ліків та засобів гігієни.
Ірина Саліхова, волонтерка, засновниця волонтерської ініціативи “Котики патріотики”
Ірина Саліхова – волонтер профі. Гуманітарною місією займається з 2008 року. З друзями допомагала дитячим будинкам-інтернатам. Закуповувала одяг, їжу та речі, яких потребували ці заклади.
Ірина Саліхова, волонтерка
Та з початком повномасштабної війни – діяльність дещо довелося переорієнтувати. Із чоловіком – Олександром, Ірина організувала волонтерську ініціативу “Котики патріотики”. Вони зайняли в Херсоні найскладнішу волонтерську нішу – медичну.
“Коли почалася війна і за місто точилися бої, місцева влада почала публікувати заклики про допомогу, лікарням не вистачало перев'язувальних матеріалів, кровоспинних препаратів та багато іншого. І тоді багато людей почали скуповувати це в аптеках саме для лікарень”, – розповідає Ірина.
Вони із чоловіком також долучилися до пошуків медикаментів. Й одразу зрозуміли, що з координацією повний безлад. Тому зробили, каже, хід конем. Напряму стали збирати заявки з відділень, до яких везли поранених бійців.
“Ми “закривали” в першу чергу реанімацію, опікове відділення, потім хірургію та інші відділення. Якщо вистачало, звісно, грошей та ліків”.
А коли Херсон опинився в окупації, буквально за 2-3 тижні, усі медикаменти в місті закінчилися, каже волонтерка. Аптеки закрилися. І вони почали шукати їх власників та просити про допомогу.
“Ми викуповували ліки. І на той момент у нас було вже дуже багато заявок не тільки від лікарень, а й від звичайних херсонців із хронічними захворюваннями. Люди бачили, що ми в соцмережах збираємо гроші й зверталися до нас по допомогу” – згадує Ірина.
Удвох із чоловіком вони вже не справлялися. Почали терміново шукати команду. Так, згадує волонтерка, за одну ніч через соцмережі знайшли собі 17 помічників. Ліки, разом з іншими волонтерами стали завозити до Херсона з неокупованих територій.
“У нас були ситуації, коли водії жили в машинах по кілька тижнів. Щоби виїхати з окупованої Херсонщини, їм доводилося пройти 63 блокпости. Й інколи відбувалися страшні речі: водіїв били, допитували. Це був просто жах. Ці люди – великі герої, які ризикували життям для порятунку інших”.
А було й таке, каже Ірина, коли гуманітарний вантаж забирали просто на блокпосту.
“Це було двічі: один раз у квітні, потім у жовтні перед самим звільненням Херсона. Загалом викрали медикаментів на 7 тисяч доларів”.
Коштами для закупок препаратів суттєво допомагав керівник “Union of Help to Kherson” Михайло Жужа, розповідає Ірина. Величезний запит був на онкологічні препарати. Вони дуже дорогі, і ціна за один флакон може сягати 16 тисяч гривень.
“Якось звернулася до нас завідувачка однієї з херсонських аптек і попросила допомогти купити їй онкопрепарат. Ми відкрили збір у соцмережах конкретно для неї, конкретно на цей препарат. І “Союз Допомоги Херсону”, повністю оплатив її заявку”, – ділиться Ірина.
Ірина Саліхова з командою волонтерів
Ірина із чоловіком в окупації пробули два місяці, потім виїхали до Одеси. І тепер допомагають рідному місту вже звідти. Каже, з деокупацією Херсона, менше заявок на допомогу ліками не стало. І хоча аптеки в місті працюють, купувати ліки можуть не всі. У багатьох просто немає грошей. Тому волонтерська місія триває.
“Зараз закуповуємо ліки в основному через одеську мережу аптек. У мене вже там карта співробітника, тому маю знижки на всі лікарські групи препаратів. Плюс з Одеси простіше доставляти вантаж у Херсон. Дорога через Миколаївську область відкрита”.
Андрій Медведєв, волонтер
Андрій Медведєв – депутат Херсонської міської ради та від початку повномасштабного вторгнення, за сумісництвом – волонтер.
Він із родиною пів року пробув в окупації в Херсоні. Виїхати до Одеси вирішили у вересні. Коли загарбники змушували дітей йти до російської школи.
“Волонтер, як і депутат, – це та людина, яка повинна залишатися у важкій ситуації з людьми, щоби розповісти їм як діяти, щоби вони не переживали, щоби вони не відчували себе покинутими. Я заспокоював херсонців як міг, пояснюючи, що скоро все буде добре”.
Андрій Медведєв, волонтер
Андрій був знайомий із Михайлом Жужею, тому одразу приєднався до роботи Союзу Допомоги Херсону "Union of Help to Kherson".
“Михайло переказував гроші. Я виходив на ОСББ, бо це суспільство мешканців, і можна було дізнатися, скільки людей, хто з них маломобільний, хто хворий, хто з дітьми. Тому я збирав інформацію: кому, що треба, ми їздили з моїми помічниками на гуртову базу, робили закупівлі й потім роздавали людям”, – розповідає Андрій.
За кожну купівлю та роздану гуманітарку звітували перед Фондом. Ще згадує, як “Union of Help to Kherson” співпрацював із пекарнею “Ланда”.
“Ми купували борошно, привозили його до пекарні, там пекли хліб і так могли забезпечити бідні верстви населення саме гарячим хлібом. Відчувалось як люди цього потребують і такі емоції були – передати не можу. Вони мене мотивували робити ще більше і більше для людей”.
Гарячий хліб для херсонців від “Union of Help to Kherson”
Зараз, коли Херсон вільний – Андрій возитиме гуманітарку з Одеси до сіл Херсонщини. Говорить, люди там найбідніші, їм дуже потрібна допомога. Якщо до Херсона гуманітарні вантажі везуть різні організації, то в села за 15-20 кілометрів від обласного центру – майже ніхто.
“Ось, наприклад, село Велетень. Там лише 120 людей проживає. Ось хто туди поїде? Лише такі окремі волонтери як ми. Ми винаймаємо машину, шукаємо, де її заправити та веземо продукти. Міжнародні організації туди просто не їдуть, їм це робити нераціонально”.
Андрій вважає, що військові адміністрації просто повинні допомагати волонтерським організаціям. Виділяти, хоча б із бюджету, паливо. З певними лімітами, звітами, фотографіями та кілометражем. Бо за фактом, влада начебто є, але люди більше жаліються, аніж їй дякують.
P.S. Статтю підготовлено в партнерстві з волонтерами Union of Help to Kherson.
-preview.webp)
-preview.webp)
