Від провінційного ігнорування до міжнародного визнання: історія оксамитового баритона Херсонщини Максима Лозового

Від провінційного ігнорування до міжнародного визнання: історія оксамитового баритона Херсонщини Максима Лозового

Чи є шанси у молодого співака з української провінції досягти міжнародного визнання? Які труднощі доводиться долати на шляху до слави виконавцеві з оперним голосом в умовах всенародного захоплення шоубізовими пісеньками? Чи можливо взагалі прищепити людям любов до високого мистецтва, якщо більшість з них орієнтована на заробляння грошей та отримання вигоди за своє "меценатство"?

Відповіді на ці питання не з чуток знає лауреат другої премії Міжнародного конкурсу в Італії (м. Ріміні), володар спеціального призу Міжнародного конкурсу ім. Мусліма Магомаєва (м. Трускавець), лауреат та переможець багатьох всеукраїнських вокальних конкурсів та просто відомий співак Херсонщини Максим Лозовий. Деталі - у статті Олександри Опрової. 

Володар оксамитового баритона з Херсона Максим Лозовий хоча й мав музичну освіту, на велику сцену вийшов лише п'ять років тому. Залишивши успішну кар'єру спортивного журналіста, молодий чоловік вирішив іти за своїм покликанням, оскільки переконаний: обдарована людина не має права нехтувати своїм талантом.  

Буквально за кілька років оперний співак здобув популярність не лише на території Херсонщини, але й в Україні.  Став лауреатом та переможцем багатьох всеукраїнських вокальних конкурсів. А у 2018 році здобув “срібло” на VII міжнародному конкурсі в Італії. 

Проте на шляху до успіху співакові з провінційного Херсона довелося подолати чимало труднощів: 

“Щодо музики, то я розпочав з баяна. Я народився у Великій Лепетисі, там закінчив музичну школу. Отримавши свідоцтво з відзнакою, сказав собі: “Ні, більше ніякої музики”. Загальноосвітню школу також закінчив на “відмінно” та отримав Золоту медаль. Коштів на той час у нашої родини не було, а потрібно було вступати до вищого навчального закладу. Медаль на той час особливого значення не мала.

Якось ми з моєю хрещеною матір'ю сиділи і думали, до якого ВУЗу мені подати документи. Гортали різні абітурієнтські довідники. І знайшли інформацію, що в 2001 році в Херсонському державному університеті на базі Художньо-педагогічного факультету відкривається музична спеціальність. Що було робити? Цю справу я знав добре, баян при мені. Вирішили вступати. Закінчив університет. Знову сказав собі: “Ні, більше ніякої музики!”. І подався в журналісти”. 

Хлопець тоді відчував: музика - справа невдячна. Люди, які не пройшли цей шлях, не відчули на собі усіх труднощів у цій професії, думають, що все це дається дуже легко, - розповідає Максим:

“Нерідко оточуючі так і висловлювались у вічі: “Що тобі? Сів собі та й граєш”. Насправді ж, якщо ти бажаєш досягти гарних результатів у мистецтві, зокрема, грі на музичних інструментах та вокалі - то це неймовірні зусилля. Це не лише тяжка праця. Кожного дня можуть бути розчарування, щось не виходить, потрібно чимало часу, щоб “поставити” собі голос. Я постійно стикався з якимись неймовірними складнощами і тому не раз обіцяв собі завершити з цією справою”.  

Натомість Максим вирішив пов'язати подальше життя з журналістикою. Тим більше, що вже з третього курсу підпрацьовував в обласній телерадіокомпанії “Скіфія”: 

“Я любив спорт, на досить високому рівні займався баскетболом при університеті. Грав у чемпіонаті міста, області. Окрім того, маю перший розряд із шахів. Добре грав у настільний теніс, брав участь в обласних міжгалузевих спартакіадах, часто їх вигравав”.

Кар'єра журналіста складалася чудово. Багато цікавих знайомств, відряджень, захоплюючі радіо-, а згодом і телевізійні сюжети. Далі були нагороди, визнання від глядачів, повага керівництва та колег. Проте чомусь молодому чоловікові все частіше ставало сумно: 

“Я почав задумуватись, що голос людині Бог просто так не дає. Якщо Він дає, то це вже твоя місія, твій “хрест”. Яким би він не був тяжким, ти мусиш його нести. Та й просто стало сумно без музики. Адже я віддав їй десять років. І тут так раптово все “перекрив”. Стало сумно…”. 

Він спересердя сказав: “Боже! Навіщо ти дав мені цей голос?!”, - і голос пропав...

Наче у відповідь на такі роздуми, Максиму запропонували роботу в Херсонській обласній філармонії. Він почав працювати за сумісництвом, не залишаючи журналістику. І хоча заняття улюбленою справою - вокалом, приносило задоволення, молодий співак дійшов висновку, що музикою, так само як і спортом, багато коштів не заробиш. Звичайно, є винятки, коли співаки, музиканти чи спортсмени здобувають державну або світову популярність. Проте здебільшого навпаки, ці сфери потребують значних капіталовкладень.  У його ж випадку заробітку ледве  вистачало на утримання сім'ї. Про якусь “розкрутку”, організацію власних концертів, професійний розвиток навіть не йшлося, ділиться співак:

“Якось я сів після одного з концертів у філармонії і спересердя сказав: “Боже! А для чого ти мені взагалі дав цей голос?! Що мені з ним робити?” І буквально за пару тижнів голос пропав. Взагалі. Пропав на три місяці. Я не розмовляв, видавав лише незв’язні звуки. Тоді прийшло розуміння, що без голосу я ніхто. Маляр, штукатур чи працівник іншої спеціальності з мене ніякий. Адже кожна сфера потребує професійних знань, умінь та навичок. Мій же напрямок, на якому я найкраще розуміюся, - це вокал. Тоді я про себе промовив “Боже, каюсь! Я все зрозумів!”. І голос поступово до мене повернувся”.

З того часу, що б там не було, Максим не нарікає і не каже нічого подібного. Навіть якщо важко, навіть якщо мало коштів, і, особливо, коли стикається з таким болючим для нього нерозумінням оточуючих - він просто виконує свою місію:

“Творчість - це такий процес: сьогодні успіх, а завтра вже нічого немає. Тому я не тішу себе марними сподіваннями. Я вже зрозумів, що це надзвичайно велика робота.

Я говорю не про шоу-бізнес, а про реально обдарованих людей, про оперні голоси, які не можна “розмінювати” на якісь “попсові” речі. Я не скажу, що виконую лише класику. Співаю також і ретро естраду. Нещодавно в мене був концерт пісень Бабаджаняна. Це знаменитий вірменський композитор, який писав пісні для зірок 70-80 х років. Тоді пісні були з “душею”. Зараз усе перетворилося переважно на проєкт для заробляння грошей. Два-три акорди і шоу. 

Бабаджанян говорив, що для нього головне - не розважальна музика. А в нас зараз розважальної музики відсотків 90. І народ до цього вже звик. Чому в нас  оперне мистецтво втрачає популярність? Достатньо поїхати до Києва чи Одеси, щоб переконатися, що люди туди майже не ходять, попри дешеві квитки. А чому? Тому що звідусіль, з радіо і телебачення лунає популярний, низькопробний продукт”.

Максим вважає оперний спів своєю життєвою місією і мріє про створення у Херсоні муніципального симфонічного оркестру.

Щодо популяризації класичної музики, то з цим у Херсоні складно, зазначає співак: 

“Якось ми підняли питання щодо створення в обласному центрі муніципального симфонічного оркестру, який би фінансувався місцевим бюджетом. Він був би візитівкою Херсонщини. Але тоді я чув від багатьох пересічних людей питання на зразок: “А навіщо мені цей оркестр? Чому я маю утримувати його зі своїх податків? У нас доріг немає, який оркестр?”. Але ж з культури все починається! Якщо ми не можемо гідно себе представити - ми ніхто. Ми проводили пресконференцію, писали листа на колишнього мера Миколаєнка, проте жодного результату це не дало. 

Зараз я співпрацюю з оркестром “Аркадія” від Херсонського училища культури. Не секрет, що диригент цього оркестру Олена Аркадіївна Новаковська здебільшого власним коштом його утримує. Коли я проводжу концерт у Херсоні, то кошти за продані квитки йдуть у тому числі й на утримання оркестру. Але ж квитки не можуть все окупити.

У всьому світі театри мають спонсорів. У нас же інша ситуація. Коли я звертаюся до заможних людей нашого міста і пропоную їм допомогти з утриманням оркестру чи організацією концерту, то здебільшого чую ввічливі відмови. Іноді й відверто питають: “Для чого мені це треба? Що я з цього матиму?”. Тобто в нас напрямок спонсорської діяльності для культури не розвинений, хоча в місті дуже багато заможних людей. Це дуже прикро. Потім ми бачимо, як молодь трощить лавки та б'є ліхтарі, чуємо ненормативну лексику звідусіль, дивуємось, чому так сталося? Та тому, що ми не працюємо на царині виховання культури”. 

На щастя, у Херсоні є люди, які готові вкладати в розвиток культури та мистецтва. У цьому Максим переконався, коли їхав на конкурс до Італії: “Я хотів би подякувати депутату Юрію Рожкову. Коли мене запросили на конкурс до Італії у 2018 році, то на поїздку мені потрібні були величезні кошти. І він частково мені допоміг. Це була перша моя поїздка до Європи.

Звичайно ж, організацією поїздки доводилося займатися самостійно. Співак сьогодні повинен розумітися на юридичних питаннях, бути адміністратором, менеджером. На розкрутку потрібно дуже багато коштів. Але ж такі виконавці, як я, відрізняються під популярних сьогодні серед широкого загалу виконавців, що працюють у шоу-бізнесі. І хоча наша справа не завжди приносить шалену популярність, ми все ж намагаємось через своє мистецтво працювати з людьми в культурному напрямку”. 

За мить до жахливої автотрощі він встиг пристебнути ремінь безпеки та підняти підголівник на сидінні 

“Можливо, мене Господь і зберіг для того, щоб я не сходив з цього шляху, - продовжує Максим Лозовий. - Коли ми їхали до Італії, потрапили в жахливу аварію. Сталося це на автобані в Австрії. Звісно, що швидкості там дуже високі. Це було о п’ятій ранку. Ми саме в'їжджали на автобан і, як потім з'ясувалося, молодий водій-австрієць іншого автомобіля заснув за кермом. Спросоння я відчув дуже сильний удар. Якби він прийшовся трохи лівіше чи правіше - наш автобус просто перекинувся б. А в нашому випадку він кілька разів прокрутився навколо своєї осі і зупинився. 

За мить до аварії, а я сидів на задньому сидінні, щось змусило мене пристебнутися. Я зазвичай не роблю цього, навіть коли сиджу попереду. До того ж, налаштував собі підголівник, який і пом'якшив удар під час аварії. А саме зіткнення сталося майже в тому місці, де я сидів. Такусе склалося, що всі залишилися живими, ніхто не втратив навіть краплі крові, хоча обидва транспортні засоби потрощило вщент. Поліцейські, які прибули на місце, були дуже здивовані. Вони думали, що зараз доведеться витягувати тіла загиблих, адже подібні аварії найчастіше мають трагічні наслідки”. 

Дивом вцілівши у страшній автотрощі, Максим одразу ж взяв “срібло” на конкурсі в Італії

До Італії Максим все ж таки доїхав, і після цього стресу ще й посів там друге місце. Сьогодні ж згадує свої враження:

“До цього конкурсу я думав, що в Європі якось по-особливому співають, що вони ледь не небожителі, а надто - в Італії. Виявилося, що ні. Ця поїздка дала мені змогу більше повірити в себе, переконатися, що українські виконавці співають не гірше. 

З тих часів я часто брав уроки у Бруно Пратіко, Мауро Августіні. Це видатні італійські оперні виконавці, які раніше співали в опері, а зараз займаються викладацькою діяльністю. 

Я зупинився на Мауро Августіні. Ми з ним проводили багато уроків, зокрема по скайпу. Чим він мені сподобався? Тим, що йому вже 82 роки, але коли він бере високі баритонові ноти - то звучить як молодий. Тобто він зберіг свій голос до літнього віку. А це означає, що в нього феноменальна техніка. Тільки технікою можна зберегти голос. У нас деякі виконавці співають років до сорока - і вже в них голосів немає. А Мауро Августіні мене багато чому навчив. 

Проте я не можу сказати, що чогось значного досяг у вокальній техніці. Я щодня по дві години, як мінімум, працюю над технікою. Якщо хоча б тиждень пропустиш - то наче починаєш все спочатку, навички швидко втрачаються".  

З організацією виступів допомагають небайдужі херсонці, які цінують високе мистецтво

"У мене в Херсоні є друзі, які мені періодично допомагають з організацією концертної діяльності. Це просто близькі люди і справжні поціновувачі мистецтва, які люблять мене як вокаліста. Наприклад, Алла Павлівна Малицька - головний лікар лікарні Карабелеша.  Вона безоплатно мені допомагає. Те ж саме можна сказати про отця Євгенія - настоятеля храму Святої Трійці у Херсоні. Також допомогу надає Віолета Царькова, яка працює у Херсонській міській раді та інші херсонці, які цінують культуру. У нас люди мистецтва не можуть бути багатими. Ми просто намагаємося вижити. І у цьому нам допомагають усі небайдужі". 

Хай його визнання не масове, та все ж у співака чимало прихильників. Його виступи збирають повні зали. Звичайно, це без урахування карантину, під час якого концерти не проводилися. Максим говорить, що як у нас, так і в Європі, основна глядацька аудиторія на концертах класичної музики - це люди за 40 - 50 років. 

“Моя унікальність у тому, що в кожну нотку я вкладаю свою душу”, - Максим Лозовий

Критики та поціновувачі мистецтва відзначають, що Максим Лозовий має унікальний голос - так званий “оксамитовий баритон”. Проте сам співак дещо іншої думки про себе: 

“Я не вважаю, що мій голос якийсь особливий. Переконаний,  моя унікальність як виконавця в тому, що я “проживаю” те, що співаю. На багатьох конкурсах, у яких брав участь, мені говорили: “Тебе не нудно слухати”. Зараз переважна більшість класичних співаків виходить на сцену і просто видає звуки. Перші кілька хвилин їх ще слухаєш і навіть захоплюєшся майстерністю виконання. А далі стає нудно. Тому голос у мене - як голос. Я працював і буду працювати над вокальною технікою. А унікальність у тому, що я в кожну нотку вкладаю свою душу. Іноді, хоча й не можна, та я все ж дивлюся в зал і помічаю, як глядачі плачуть. А через сльози людина лікується, бо так виходить увесь негатив. Тож через вокал можна ще й лікувати душі людей”.

Поділитися в Facebook

Тут будуть коментарі і форма залишити коментар ...

Схожi новини