“Перші два тижні я боялася вийти з дому”: як херсонка переживала початок окупації

Ранок 24 лютого, мабуть, один з найстрашніших у моєму житті. О 5 ранку подзвонила колега, і я почула: “Росія напала на Україну”. Підхопилася - і побачила з вікна стовп диму десь біля Чорнобаївки. 

Я була в шоковому стані. Буквально за кілька годин до цього, о 2 ночі, ми з нареченим обговорювали, що будемо робити, якщо станеться вторгнення. Він до останнього заперечував. Навіть коли я його розбудила і повідомила про жахливу новину, він не одразу повірив. Але всі наші обговорення планів були марними: жодного евакуаційного потягу чи автобуса з міста не було. Моя колега по обіді встигла сісти ледь не в останній автобус на Західну Україну за чималі кошти. Ми до того часу так і не змогли скласти якісь плани.  

Я зібрала необхідні на перший час речі: документи, ліки, засоби гігієни. Важко було їсти, пити, спати і навіть думати. Наречений сходив у магазин, де вже були величезні черги. Декілька разів вмикалася сирена, і на третій раз ми вирішили піти до бомбосховища. Там провели ніч. Було дуже холодно. Десь о першій ноч ми вирішили йти додому, бо було відносно тихо. Я вийшла на вулицю. У сховищі не було зв'язку, тому відволіклася на соцмережі. І тут мене почали штовхати до входу, щось кричати. Коли  вже забігла у сховище, почула, як, дуже низько, пролетів літак, а через декілька хвилин - вибух. Додому  пішли вже під ранок, поспавши декілька годин. Та знову почули ревіння реактивних авіадвигунів, вибухи і повернулися до бомбосховища.

Знову подзвонила подруга, почувши, як я замерзла, запропонувала приїхати до неї. Вона живе у приватному будинку, він точно безпечніший і міцніший, ніж наша аварійна “хрущовка” без фундаменту. 

Наступний тиждень ми майже весь час просиділи в коридорі, намагаючись дотримуватися правила “двох стін”, бо постійно чули сирени тривог, вибухи або прольоти над містом невідомо чого. Страх не покидав нас, його перекривали лише думки, як і де запастися їжею. Адже  більшість магазинів зачинилися, а в тих, що працювали, стояли величезні черги і було обмаль   товару. 

Коли росіяни 1 березня зайшли у місто, декілька днів ми взагалі не виходили з дому. Боялися, бо не знали, чого від них чекати. Пізніше люди почали виходити у місто, ставали в довжелезні черги до аптек, які почали відкриватися, до магазинів і вуличних торговців. 

Але в мене була величезна проблема: я боялася виходити з будинку. Все було настільки погано, що не виходила навіть за межі двору, ще й лякалася кожного шурхоту (але так було в усіх). Коли мої співмешканці йшли з дому на пів дня по продукти та ліки, а мій наречений ще й волонтерив - розвозив продукти пенсіонерам, я сиділа вдома і катала себе тим, що не корисна в цій важкій ситуації. Я намагалася завжди брати роботу на цей час і заспокоювала себе тим, що я ж працюю. Так само почувалася, коли почалися протести. Попри велику кількість російських військових і техніки, херсонці виходили на площу Свободи, щоб показати, що Херсон - це Україна. Мені дуже хотілося піти і вихлюпнути всю злість, поспілкуватися з людьми, показати свою проукраїнську позицію. Я дуже хотіла, але не могла. 

Позбутися цього страху мене змусили зуби! Ще 26 лютого у мене відкололася частина зуба, але він не болів, тому я ігнорувала цей факт. Та й взагалі не було уявлення, що з цим робити на той момент. Але зуб все-таки почав боліти, і аж 9 березня я знайшла інформацію, що все ж є одна міська стоматологічна лікарня та декілька приватних, які приймають пацієнтів з гострим болем.

Я дуже переживала, коли виходили з будинку. Боялася побачити військову техніку, російських солдатів, що нас зупинять, перевірять, я видалила з телефона все, що могло викликати хоч якісь питання. Ми намагалися йти дворами, я оглядалася на кожному повороті.  Нам пощастило, ми не побачили жодного військового чи Z-ки. Перша поїздка на тролейбусі за два тижні була дивною:  бачила напівпусті вулиці о 8.30 ранку, коли у мирний час херсонці мали б поспішати на роботу, і величезні черги біля окремих працюючих магазинчиків. Все це викликало шок: з першого погляду може здатися, що все спокійно, але розумієш, що відбувається. І це дуже лякає. 

Потрапити у клініку з першого разу не змогли, бо багатьом херсонцям потрібна була допомога. Наступного дня мене прийняли, полікували зуб і ми пішли додому. Зайшли у супермаркет. Він почав працювати лише декілька днів тому, там ще були смаколики, які на секунду повертають тебе у життя до війни. На зворотному шляху все ж пройшлися центром міста, здалеку побачила техніку і російських солдатів біля ОДА на площі Свободи. Це викликало  нереальну злість і страх одночасно, тільки тоді я, мабуть, повністю усвідомила, що все це  відбувається насправді. 

Якийсь час по тому мені все ж було важко виходити, але  намагалася з кожним тижнем робити це частіше, щоб бачитися з рідними, передавати їм продукти, гроші, ліки. Головне правило було: не ходити поодинці, видаляти все з телефона і не стикатися з росіянами, як тільки ми бачили військових, намагалися обходити їх. І як би жахливо це не звучало, але згодом звикаєш до всього. І через декілька місяців я стала менше звертати увагу на машини з буквою Z  і військових, які настільки заполонили місто, що нереально було піти кудись і не зустріти їх. Але згадуючи зараз, розумію: якби проблема з зубом не змусила мене вийти з будинку, важко уявити, як довго я б залишалася сидіти у чотирьох стінах і як би це вплинуло на мій емоційний стан.

На фото: ранок 24 лютого 2022 року, стовп диму біля Чорнобаївки

Більше новин Херсона читайте у нашому Телеграм-каналі

Поділитися в Facebook

Тут будуть коментарі і форма залишити коментар ...