Мирне життя під звуки «Градів». Як живуть деокуповані села Херсонщини

Села північно-західної Херсонщини — Краснівка, Свободне, Кам'янка, Кочубеївка та Орлове — були під окупацією російських військових. Наприкінці березня ЗСУ звільнили ці населені пункти, і люди повертаються додому, попри близькість до лінії фронту.

hromadske приїхало у звільнені села, аби дізнатися, як місцеві пережили окупацію.

У полоні росіян 

«Коли зайшли російські військові, то ще нічого, вони перевіряли документи та ходили хатами, а як зайшли буряти з чеченцями, то почали роздягати чоловіків, дивитися татуювання і бити», — згадує 23-річний Анатолій.

Ми знайомимося з ним на подвір'ї будинку в селі Кам'янка. Чоловік ремонтує мопед. Анатолій — механік, нині він допомагає українським солдатам, коли тим треба полагодити щось із техніки. 

Анатолій із родиною два місяці жили під окупацією росіян у Великій Олександрівці, що розташована трохи далі, вглиб Херсонщини. Згодом вирішили тікати з рідного села і поки тимчасово лишилися у будинку брата. 

«У мене не було іншого виходу: або я втік би звідти, або мене б убили російські військові, — пояснює Анатолій. — Хтось із нашого села (з Великої Олександрівки – ред.) сказав, що я спілкуюся з українськими військовими, то окупанти забрали мене у полон».

23-річний Анатолій, який потрапив у полон до росіян Фото: Олександр Ференс / hromadske

 

Російські військові одягли чоловіку пакет на голову і відвезли у місцеву школу. Там Анатолія били та намагалися випитати, де позиції ЗСУ, яку техніку мають українські військові. 

«Росіяни побили мене й відпустили, а потім увечері їх (росіян — ред.) обстріляли. Вони знову приїхали по мене, бо думали, що я сказав нашим координати, де перебувають окупанти», — розповідає Анатолій.

Два дні чоловік був у полоні, а коли його знову відпустили, вирішив із мамою, дружиною та маленьким сином тікати з села: «Через блокпости не можна було їхати, бо не випустили б, тож довелося залишити машину і плисти річкою. На іншому березі я знайшов човен, повернувся і забрав родину. Далі ми вже пішки йшли до будинку брата». 

У Кам’янці російських військових родина Анатолія вже не застала, село на той момент уже звільнили.

— Ви почуваєтеся зараз у безпеці? — питаю чоловіка. 

— Нам чутно, як стріляють у сусідніх селах, але через те, що з нами тут ЗСУ і тероборона, почуваємося спокійніше, — каже Анатолій. 

А втім, він усе одно планує тимчасово перевезти родину ще далі від лінії зіткнення, до Кривого Рогу. Додому, у Велику Олександрівку, повертатися нема куди — будинок окупанти зруйнували, щойно родина втекла з села.

День за рік

На відміну від Нововоронцовки, яка розташована на іншому боці Херсонської області, села північно-західної частини регіону виглядають більш уцілілими. Частина хат тут досі покинута, водночас на деяких подвір'ях життя вирує: пасуться вівці та корови, а люди пораються на городах. 

До початку широкомасштабної війни в Кочубеївській громаді, яка складається з 14 населених пунктів, мешкали 3 тисячі людей. Зараз, за словами сільської голови Людмили Костюк, у громаді лишилося близько півтори тисячі, решта — виїхали. Проте останніми тижнями люди поволі повертаються до сіл. 

Пані Людмилу ми зустрічаємо біля сільської ради у Кочубеївці. Вона щойно завершила сапати бур’ян у квітнику: «Чули сьогодні, як стріляють, але попри це ми вийшли попрацювати, скоро в нас тут півонії розквітнуть. Намагаємося налагоджувати мирне життя під звуки “Смерчів” і “Градів”».

Людмили Костюк, сільська голова Кочубеївки Фото: Олександр Ференс / hromadske

Кочубеївка, каже сільська голова, поволі оговтується від окупації. Однак торгівля тут поки призупинена. Магазини поруч біля сільради розбомбили й розграбували росіяни. Не працює також й аптека — медикаменти доставляють до центру первинної медико-санітарної допомоги. Продукти до селища завозять волонтери, але гуманітарку Кочубеївка намагається також передавати далі, у села, де ситуація з обстрілами гірша. 

«Нам, можна сказати, пощастило, ми під окупацією пробули два тижні. Там день за рік минає, ми нічого не планували: пережили ніч — і добре. Тому я розумію, як важко людям, які досі під окупацією. росіяни поводяться на наших землях як господарі — влаштовують подвірні обходи, перевіряють документи. Це добре, як вони ще тверезі, а було таке, що п’яні обстрілювали будинки та забирали, що хотіли», — розповідає пані Людмила.

В очікуванні на ЗСУ

Заступник командира батальйону Микола Іщенко (позивний «Данте»), з яким ми познайомилися в одному з сіл, неохоче говорить про окупантів. Каже, що переваги перед українськими військовими вони не мають. 

«Ми знаємо, за що ми боремося. Ворог у нас жорсткий — вбиває наших людей і побратимів, але, незважаючи на все, ми маємо його знищити та звільнити нашу територію, де на нас чекають люди», — каже «Данте».

Заступник командира батальйону Микола Іщенко (позивний «Данте» Фото: Олександр Ференс / hromadske

68-річний Валентин із Кочубеївки також чекав на прихід ЗСУ. До нього в дім російські військові вдерлися з автоматом та забрали машину.  

«Сказали, що воєнний час і їм треба машина. Вони були п'яні. Як виїжджали з двору, то подряпали машину. На вулиці теж не змогли вписатися у поворот, їх трохи перехилило набік, і один військовий з автоматом вивалився з машини», — згадує Валентин. 

Чоловік каже, до нього у двір тоді вдерлися військові з так званої «ДНР». Інші російські солдати вичитували їх за алкоголь. Машину Валентинові наступного дня повернули, а за декілька днів вкрали знову. Вже коли росіяни тікали, чоловік знайшов свою автівку, побиту та облиту мастилом. 

Тікати з-під окупації Валентин не планував: вірив, що незабаром прийдуть українські військові та звільнять село. 

«Куди мені було тікати, тут моя батьківщина, будинок, родичі, та й від долі не втечеш», — відмахується наприкінці Валентин.

68-річний Валентин, мешканець Кочубеївки Фото: Олександр Ференс / hromadske

Більше новин Херсона читайте у нашому Телеграм-каналі

Поділитися в Facebook

Тут будуть коментарі і форма залишити коментар ...

Схожi новини