Іолана Тимочко: "Зараз мої вірші – це своєрідна фіксація внутрішніх процесів"

Іолана Тимочко - молода письменниця, пише з десяти років, має виданий роман. Не любить конкурси та інші заходи, де треба "мірятися" творчістю. А ще вона синестетик, гіперчутлива і не розуміє людей, які засуджують самопіар.

- Передчуваю, що наша розмова буде надзвичайно цікавою. З чого почався твій творчий шлях?

Ніколи не виокремлювала для себе таких початків. Вигадувала історії, відколи себе пам’ятаю. Передавала їх різними способами. У ранньому дитинстві це було малювання й ігри. Навчилася писати – з'явились і тексти. Все ж, ними не обмежуюся.

- Свої вірші ти записуєш чи переважно запам'ятовуєш?

Записую. Я прекрасно запам’ятовую усе, що можна осягнути органами чуттів, а ось із пам’яттю на абстрактні речі у мене не склалось.

- Стан депресії, невдоволеності властивий усім творчим людям?

Депресія не має жодного стосунку до творчості, це хвороба, зумовлена порушенням біохімії мозку. А хвороби потрібно лікувати. Наскільки успішно це можна зробити творчістю, без медикаментів і психотерапії, я не знаю.

Щодо стану невдоволеності, то він не з'являється без причини, а лише тоді, коли не закриті якісь важливі потреби. Чи сприяють вони творчості? Ні, бо заважають і відволікають.

- Коли ти пишеш вірш, чи думаєш про читача?

Ніколи. Навколо і так забагато цензури. Навіщо пускати її ще й у свою голову?

- Які теми і мотиви тобі близькі? Про що ти б ніколи і нізащо не взялась писати?

Що болить, про те й пишу. Не опираюсь на тему – на емоцію. Хапаюся за образ, метафору, нав’язливу думку і навколо неї вибудовую текст. Зараз мої вірші – це своєрідна фіксація внутрішніх процесів. Іноді це – замальовки моменту, іноді – спогади, сни. Багато черпаю з фольклору, зокрема, пісень і казок, і не лише на ідейно-тематичному рівні, а й на рівні форми. Старих віршів це не стосується, виокремити в них основні мотиви легко. Це міфологія, ностальгія за минулим, соціальна тематика, природні ритми та циклічність.

Про що я б не стала писати? Та про все, що недостатньо відчула. Я не знаю, як вмістити у вірш зовнішні події, політику чи релігію, не скотившись у публіцистику і біляпропаганду (хоча, якщо відверто, у публіцистику та пропаганду я теж не вмію). Ще не люблю інтимну лірику, поетичну шароварщину (солов’їну-руїну), натуралізм у поезії. Останнього наїлась по саме "не хочу" кілька років тому, бо тоді так писав кожен другий, включно з дуже хорошими авторами. Сподіваюсь, ця тенденція вже в минулому.

- Чи можна поетів назвати пророками? Чому?

Не треба сакралізувати поетів. Це звичайні живі люди, з різними характерами, вираженою тілесністю, емоціями, правом на помилку, врешті-решт. Це не пророки, не месії, не ще якісь масштабно-авторитетні чуваки, яким відведена особлива роль (і на яких можна перекласти відповідальність за долю народу/країни, ага). Поети – це просто люди, що мають високу чутливість, живе образне мислення, дружать з метафорою і влучно добирають слова.

- Пишеш вірші на замовлення?

 Ні. Ніколи не бачила хороших віршів  на замовлення. Усілякі привітання/листівки – це не поезія, римування слів у рекламі – взагалі моветон. А де ще можуть бути потрібні вірші, написані на замовлення, не маю уявлення.

- Ти маєш виданий роман "Перший спалах" (2015 р.) За відгуками критиків, ця книга щось між поезією в прозі і чаруючим всесвітом казкового сну на папері. Розкажи, як з'явилася ідея створення?

Ті критики, яких читала я, або писали відгуки на «відчепись», або читали книгу по діагоналі, тож я їм би взагалі не довіряла.

Щодо ідеї, уже й не пригадую. Зате пам’ятаю, звідки взявся початок сюжету. В дитинстві я дуже любила читати газети в дусі «Цілком таємно». Там була історія про хлопчика, який пішов до лісу і повернувся додому через три дні, однак так і не зміг згадати, де він був і що робив. Мені хотілось написати оповідання про такого ж хлопчика. Оповідання  якимось чином розрослося в роман.

- Мені відомо, що ти не любиш конкурси та інші заходи, де треба "мірятися" творчістю. Також ігноруєш тусовки, об'єднання і взагалі літературний процес. Чому така позиція?

Брати участь у конкурсі варто лише тоді, коли ти впевнений, що журі пишуть краще за тебе. Або, як мінімум, добре знають матчастину. На жаль, таких мало. А ще ж є суб’єктивний смак. Себто якщо перед нами два однаково сильні твори і між ними треба обирати, ми майже 100% віддамо перевагу тому, який нам ближчий. А це вже не про літературні критерії. Це про схожий досвід, бекграунд, особливості сприйняття, світогляд. Хіба ж можна мірятись такими речами? А ще мені взагалі не імпонує конкуренція в творчості. Бо вона породжує всіляких авторитетів/лідерів, які задають тенденції і на яких починають рівнятись інші. Це руйнує індивідуальність, знищує родзинку, яка робить автора унікальним. Щоб протистояти цьому, треба мати дуже багато знань, розуміти контексти, варитися у фактах. Або ж навпаки - бути ізольованим. Щодо мене, моя ізоляція зумовлена трішки іншим. По-перше, особливостями характеру. Мені некомфортно в компаніях і групах. По-друге, нетерпимістю до інакшості всередині таких груп.

Будь-яке об’єднання – це не лише про спільні ідеї, але й про негласні правила та обмеження. Зрештою, завжди знайдеться хтось, хто мислить радикальніше, має більш запальний характер чи специфічне почуття гумору, а ще не вміє вчасно зупинитися. Комунікувати з такими людьми у мене виходить погано, бо я неконфліктна і дуже чутлива до порушення кордонів. Ігнорувати їх також не варіант, бо це потихеньку отруює. Сучасні літературні об’єднання і взагалі літпроцес – часто не про літературу, а про міжособистісні конфлікти та політику. Ти можеш відгребти навіть за те, що нібито не з тими дружиш чи спілкуєшся. Такого підходу я категорично не сприймаю, адже картинка, яку мені намагаються ультимативно нав'язати, нерідко не має нічого спільного з реальністю. Попри це, у сучасному літпроцесі чимало неймовірних людей, самородків, за якими дуже цікаво спостерігати. Круто, що зараз це можна робити на відстані, без прямої комунікації й безпосередньої участі в житті цієї людини.

- Ти не могла писати майже сім років. З чим це пов'язано?

Проґавлений ПТСР. У мене було хибне уявлення про нього, поверхнево-стереотипне. Я думала, що це лише про зовнішні тригери і надокучливі сни. І дуже раділа, що уникнула цього. Навіть пишалась своєю стійкістю. Я не знала, чим насправді було моє нібито-вміння холоднокровно мислити у критичних ситуаціях. І навіть подумати не могла, що вчасно непрожиті емоції можуть фактично знищити особистість. Протягом кількох років просто переповзала з дня на день, нічого не відчуваючи й не прагнучи. Думала, ось ти яке, дорослішання. Ха-ха. Усе ж, радію, що змогла зрозуміти, в якій пітьмі опинилась і що це ненормально. Жаль лише, що йшла до цього так довго і що вчасно не звернулась за допомогою. Але, зрештою, інакше й бути не могло, бо мені бракувало знань для усвідомлення, що допомога все ж потрібна.

- Наступна інформація для багатьох буде несподіванкою... Можна виділити близько десяти типів синестезії, яка саме в тебе?

Синестезія є в багатьох, просто не всі усвідомлюють її як окремий інструмент для сприйняття дійсності. У мене типів синестезії, мабуть, кілька. Не буду заглиблюватися в термінологію, бо зустрічала різні класифікації, і деякі взагалі не зрозуміла. Я бачу колір і форму звуків, звучання різних інструментів розрізняю за відтінком і структурою, музичну композицію сприймаю у вигляді складного динамічного візерунка; у слів, промовлених наживо, є об’ємна форма. Запахи для мене мають не лише колір, а й температуру, щільність, текстуру. Я відчуваю їх шкірою, вони можуть налипати на неї, обплутувати. У світла теж є подібна властивість, наприклад, біле хочеться змити.

- Коли виявила в себе таку особливість?

Коли мій хлопець здивовано запитав: «Ти теж бачиш колір музики?». Це було три роки тому. До того я думала, що так можуть всі.

- Чим ще захоплюєшся, крім поезії?

У мене доволі мінливі інтереси, до яких періодично повертаюсь. Це малювання, фотографія, декор. Віднедавна займаюся ткацтвом. Дуже люблю речі ручної роботи, тож мрію створити простір для гуцульського хендмейду, щоб популяризувати його і дати можливість майстрам отримувати гідну винагороду за свою роботу. Також веду блог в Інстаграм, де ділюся різноманітними спостереженнями, відкриттями і віршами.

- Якось ти зазначала, що вважаєш злом погляди на кшталт «письменник/художник має бути голодним». Поясни…

Це популярний стереотип родом з викривленого подання історії, який, на жаль, досі не вмер. Саме з нього ростуть корені таких проблем, як відсутність гонорарів за публікації, небажання платити автору за результат його діяльності, знецінювання. Мовляв, хіба писання/малювання – це робота? Ти ото піди й вагони порозвантажуй… Ну або «Подумаєш, вірш написав/картину намалював. Та я теж так можу!» Письменник або художник, який живе виключно зі своїх творів – в Україні швидше виняток, ніж правило. А має бути навпаки.

- Деякі люди засуджують самопіар. Що думаєш з цього приводу?

Думаю, що це їхні проблеми:) Самопіар – це насамперед про любов до себе і своєї діяльності, це про здорове людське бажання заявити про себе, показатися світові. Це про позицію «Якщо не я, то хто?». Це про те, щоб діяти, а не сидіти, склавши руки, і чекати на удачу. Я справді не розумію, чому ми не можемо прямо говорити, що класні в цьому, цьому і цьому, а маємо чекати, поки це за нас зробить хтось інший.

- Якби в тебе була можливість за пів години навчитися чого завгодно, чого б навчилася?

Однозначно літати. Ця тема не дає мені спокою з самого дитинства. І я дуже сподіваюсь, що доживу до того часу, коли кожен охочий зможе придбати літаючий ранець чи костюм. А якщо брати щось більш реальне, то, думаю, це була б англійська.