Допомога найвразливішим – історія волонтерки Катерини Цимбалюк

Після того, як ЗСУ звільнили Херсон, ворог нещадно обстрілює місто з лівого берега. Пошкоджено безліч будинків, гинуть люди. Херсон переживає вже третю хвилю евакуації. Але в місті залишаються найбільш вразливі мешканці – люди з інвалідністю та пенсіонери, чиї родичі виїхали.

Про допомогу незахищеним херсонцям поговорили з волонтеркою Катериною Цимбалюк.

Дочекатися звільнення

Катерина Цимбалюк корінна херсонка. У недалекому минулому вона працювала на радіо, віддала йому понад десять років, а потім – на телебаченні. Дехто пам'ятає її по міжнародному рок-фестивалю "Крок у майбутнє", де вона була ведучою.

Маючи хист в ораторському мистецтві, останні роки Катерина допомагала людям опановувати усне мовлення для використання в різних сферах життя.

Успішна жінка, закохана в рідне місто, вона з великою любов'ю говорить про Херсон і херсонців.

Всю окупацію Катерина залишалася в Херсоні. Вони з чоловіком Миколою не раз бачили з вікна ряди автівок – люди тікали від війни та окупації. Але за тридцять років спільного життя, навчившись розуміти один одного без слів, зрозуміли, що обоє хочуть залишитися й дочекатися звільнення рідного міста.

Весь час вони підтримували одне одного і дбали про батьків, які теж відмовлялися кудись їхати. Катерина, яка звикла багато та з задоволенням працювати, згадує своє окупаційне життя так:

Та все ж поки був зв'язок, вона встигла ще трохи попрацювати дистанційно.

Коли Катерина бачила на вулицях міста окупантів, відчувала огиду й ненависть, не страх, а адреналін. Однак намагалася стримуватися, щоб не підвести близьких, які за неї хвилювалися.

І хоча за ці дев'ять місяців іноді ставало страшно, що далі може бути гірше, такі миті вкрай рідко, але траплялися, вона не переставала вірити в те, що Херсон звільнять.

Одинадцяте листопада 2022 року Катерина згадує, як день цілковитого щастя та вдячності.

Вона зі сльозами на очах розповідає про обійми з українськими військовими.

Щасливі люди дякували за визволення, а у відповідь чули: "Дякуємо, що дочекалися".

Захоплено розповідає Катерина й про волонтерський рух.

Вона сама ще в час окупації пропонувала свою допомогу подрузі-волонтерці, але та відмовилася. Катерина припускає: у команді подруги не хотіли збільшувати кількість волонтерів, щоб їхня діяльність не привернула увагу орків.

Допомога тим, у кого більше нікого немає

Волонтерити Катерина Цимбалюк почала вже після звільнення Херсона. Вона не змогла залишитися осторонь, побачивши допис своєї подруги Юлії Кисельової – очільниці херсонського волонтерського «ДоброШтабу" – про те, що в Херсоні є маломобільні люди, з якими втратили зв'язок їхні близькі, і треба комусь відшукати їх за наявними адресами.

Вони із чоловіком зголосилися допомогти й одразу розпочали пошуки.

Їхати до людей з порожніми руками на думку навіть не спадало. Везли пакунки з продуктами, питну воду, а також свічки, мило, сірники, туалетний папір, серветки й чимало іншого  вкрай необхідного.

За словами Катерини, у місті здебільшого залишилися літні люди, яким немає кому допомагати, бо їхні рідні виїхали.

Взявши на себе опіку над такими людьми на постійній основі, вони з Миколою стали складати списки їхніх потреб. Купували м'ясо, молоко, яйця, овочі та фрукти, шукали для них ліки. Допомагали розібратися з соціальними виплатами. Замовляли дрова.

За словами Катерини, зараз у місто почали повертатися соціальні працівники. Але вона переконана, що мало хто готовий задовольнити потребу стареньких не тільки в їжі та якихось речах, а й у спілкуванні та дружній підтримці.

З теплою посмішкою згадує Катерина, як на прохання двох жінок – пенсіонерки та її маломобільної доньки – вони прикрашали для них ялинку.

Волонтерські будні, за словами Катерини, починаються з планування маршрутів. Це потрібно, щоби раціонально розраховувати час і пальне. Але іноді виникають непередбачувані обставини.

Наприклад, одного разу поза планом довелося їхати до Східного району. В однієї підопічної бабусі скрутило спину, треба було терміново придбати й доставити їй ліки.

Катерина з Миколою їздять містом, яке постійно обстрілюється. Абсолютно нічим не захищені, бувають і в дуже небезпечних місцях. Там, де не побачиш вцілілого вікна.

Журналісти Вгору взяли участь в одному такому виїзді й бачили на власні очі, як волонтерське подружжя відвідує своїх підопічних та інших людей, яким через них щось передали родичі. 

Переїжджаючи з одного району до іншого, дорогою можна було побачити розтрощені будівлі, розсипане по землі скло, уламки снарядів.

Катерина зізнається, що хтось навіть запитував у неї: 

Однак вона переконана, що ніхто не має права вирішувати, кому жити, а кому вже досить.

На питання, що зараз здається їй найважчим, відчайдушна волонтерка чесно відповідає: через обстріли вона постійно перебуває в напрузі.

А ще їй дуже болить, коли гинуть люди, або залишаються без житла, коли зникають улюблені історичні будівлі.

Катерина думає, що день перемоги буде щасливим і скорботним водночас, адже нині по всій Україні через багатьох загиблих щодня день жалоби.

Поки триває війна, щось планувати на майбутнє вона не готова. 

Мріє ж про те, щоб одного дня відвезти на море, або на хоча б на річку чи в парк, підопічних жінок, які мешкають у маленькій кімнатці, й у двадцять першому столітті готують їжу в старій печі.

Наразі ж Катерина впевнена лише в тому, що поки матиме можливість допомагати людям, буде робити це й надалі.