Чоловік із матір'ю і трирічним сином перепливли річку, рятуючись від катувань росіян на Херсонщині
Історія втечі сім’ї з окупованої Великої Олександрівки на Херсонщині, де російські війська займаються мародерством та організували терор місцевих мешканців.
Як живе селище під окупацією
Анатолію Фоменку, мешканцю Великої Олександрівки, довелося разом із матірʼю та трирічним сином втекти з рідного селища після того, як російські військові катували його кілька днів і погрожували вбити сім’ю.
Йому 23 роки, спортивної статури, одягається також по-спортивному: чорні штани «Адідас», чорна футболка «Пума», кросівки, бейсболка. На шиї та одній руці — татуювання, не пов’язані ані з «Азовом», ані з АТО — такі, зазвичай, шукають росіяни.
У Великій Олександрівці Фоменко має свій будинок, де жив із трирічним сином. Працював найманим робітником. Останнім часом — на будівництві. 19 лютого із заробітків у Польщі повернулася його мама — Ніна. Вона сподівалася відпочити кілька місяців, підлікуватися. Але 24 лютого Росія розпочала повномасштабне вторгнення. А 10 березня колона російських танків і БТРів зайшла у Велику Олександрівку. Через півтора місяці Анатолію, його матері та сину довелося тікати з окупованого селища.
«Просто сподівались, що дійсно нічого такого не буде, — каже Анатолій. — Вони самі казали, що ненадовго тут, що будуть далі йти, обіцяли, що мирне населення не чипатимуть. А потім їм чи нудно стало, чи що».
На початку, як і в багатьох інших містах та селах на Херсонщині, мешканці Великої Олександрівки ще намагалися демонструвати, що вони — за Україну. Вийшли на проукраїнський мітинг. Але протестні настрої стали одразу придушувати: російські солдати стріляли з автоматів, з танка обстріляли Будинок Культури, а учасників акції знаходили й затримувати.
Місцева влада пробувала і вести переговори з військовими, щоб ті не чіпали мешканців, і нібито отримали від них обіцянку.
Але на Кривий Ріг, як росіяни планували, їм не вдалося просунутися. Тому вони почали закріплюватися у Великій Олександрівці і прилеглих селах: рити окопи, мінувати берег річки Інгулець, підривати мости. Перед цим били артилерією: потрапили в ринок, поранили кілька людей, спалахнула птахоферма, почав горіти ліс. Рятувальники спробували гасити, та росіяни їм не давали. Щоб врятувати себе і техніку, працівникам ДСНС довелося виїхати на підконтрольну Україні територію.
У селищі встановили блокпости. Зайняли під бази дві школи — порушуючи правила ведення війни.
Тим часом у Великій Олександрівці та інших селах громади закінчувалися продукти і ліки — їх перестали завозити. Довелося почати випікати хліб самотужки.
Влада громади чекала на гуманітарний конвой з Дніпропетровської області, але росіяни його не пропустили. 21 березня голова селищної ради Наталія Корнієнко повідомила про це у своєму відеозверненні до односельців на сторінці у фейсбуці. Записала його на тлі українського прапора і завершила словами: «Чекаємо на хороші новини. Все буде Україна». Незабаром вона покинула селище та поїхала в Кривий Ріг.
Слід за нею почали евакуйовуватися інші мешканці селища. За проїзд через свої блокпости росіяни почали вимагати сигарети та алкоголь.
Російські військові запровадили комендантську годину і перевірку документів. У людей відбирали телефони, могли забрати гроші. Почали грабувати магазини і будинки: забирали все, що могли винести — побутову техніку, килими і навіть жіночі парфуми. У фермерів конфісковували сільгосптехніку.
Якщо в перші тижні після окупації в селищі стояли лише молоді строковики, то пізніше зайшло підкріплення, краще екіпіроване, у чорній формі, з балаклавами.
За свідченнями місцевих, російські підрозділи конфліктували між собою. Про такі випадки повідомляла й українська розвідка. Звичним стали затримання і побиття цивільних людей. У районі влаштували терор: шукали насамперед АТОшників чи тероборонівців, вимагали від водіїв, які їздили через блокпости, здавати українські позиції. Почали ґвалтувати жінок. При цьому військові періодично закривали виїзд із селища, коли зрозуміли, що цивільних людей, якими вони, вочевидь, прикриваються, меншає. У Великій Олександрівці дійсно залишалися переважно пенсіонери.
Сільська дорога на Херсонщині, 10 травня 2022 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати
Ходили по будинках, затримували, катували
Росіяни ходили до будинків із перевірками. До будинку Анатолія Фоменка прийшли чеченці, їх зустріла Ніна, його мати. Ті запитали, хто ще є у хаті. Вона відповіла, що син, і вони сказали його покликати.
Анатолій вийшов, і одному військовому одразу не сподобалися його татуювання. Він спитав, навіщо він їх зробив. Анатолій відповів просто: бо захотілося. Відповідь чеченцю також не сподобалася.
Анатолій стверджує, що військові підкинули йому два патрони, щоб використати це, як привід для затримання, але потім вирішили все ж таки залишити його вдома.
«Побачили, що дитина. Зайшов їхній старший, сказав, не будемо забирати. А чеченець, як виходив, сказав: «Даю десять днів, щоби ти вивів татуювання. У нас — свої закони», — розповідає чоловік.
Мати Анатолія Фоменка — Ніна (справа) з невісткою та її дітьми (зліва) в Кам‘янці, 10 травня 2022 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати
Пізніше він дізнався, що росіяни забрали сусіда по вулиці, запідозривши, що він був у теробороні. І досі не знає, що з ним було далі.
Потім Анатолія зупинив патруль на вулиці. Попросили телефон для перевірки, взяли документи на машину.
«Троє було. Один телефон дивився, один паспорт перевіряв, а інший стояв поруч з автоматом. Відійшли, перебалакали, підійшли, попросили знять верхній одяг, роздітися до штанів. І почали бити».
Коли закінчили, сіли в машину і поїхали, кинувши чоловікові документи.
Через деякий час ті ж військові ще раз приїхали до Анатолія додому. Цього разу вони таки затримали його. Матері пообіцяли, що все буде гаразд — вони лише поговорять.
Анатолія повезли до першої школи — там була їх база. У машині йому вдягли на голову чорний пакет. Коли завели до приміщення, спочатку почали бити.
«Хтось на селі їм розповів, що знайомі є з нашого села, вони воюють, а я з ними спілкуюсь», — вважає Анатолій.
Росіяни стали схиляти його до співпраці: хотіли, щоб чоловік дзвонив своїм друзям-військовослужбовцям і дізнавався в них місцеперебування українських військ. Він відмовлявся — його продовжили катувати.
Анатолій піднімає штанину і показує сліди побоїв на нозі.
«Росіяни по обличчю не б’ють, — пояснює він. — Вдарили раз — розбили верхню губу, але другий сказав: по обличчю не бий. Били по ногах, по тілу — били ногами, руками. Принижували, ставили на коліна. Зброю в руки давали. Тобто, якщо не допомагатиму, сказали — застрелять і скажуть, що я до них сам зі зброєю прийшов… Деякі навіть казали, що, якщо не буде з мене ніякої користі, пристрелять і все… Погрожували, що спалять хату з людьми всередині», — згадує Анатолій.
Все це вони знімали на камеру.
Облич тих, хто катував, Анатолій не бачив — усі вони були у балаклавах. Він вважає, що серед них були чеченці і буряти — або п’яні, або під дією якихось речовин.
«Просто гралися, знімали на відео», — так Анатолій відчував себе в їх руках. Він зізнається, що було страшно.
У школі він побував двічі. Перший раз його катували годину, другий — чотири години. Після цього він прийшов додому і сказав матері: «Ма, або ми тікаємо, або просто мене вб’ють, мене не буде».
Після погроз росіян стало зрозуміло, що Ніна з онуком також не можуть залишатися в селищі. Тоді вони зважилися на втечу.
Як відбувалася втеча
Через блокпости їхати їм не можна було, тому єдиний вихід — плисти через Інгулець.
Із будинку вийшли о п’ятій вечора. Пости об’їхали через сусіднє село, за посадками. Дісталися річки. Човен стояв на іншому березі. Анатолій роздягнувся, стрибнув у воду і переплив на інший бік. Човен був без весел. Він його відв’язав, а потім штовхав до берега, де мама і син чекали на нього. Коли вони сіли, потягнув човен назад.
Перепливши річку, йшли полями до сусіднього села. Там переночували у сватів. Встали рано-вранці — і знову тікати. Сина більшу частину дороги доводилося нести на плечах. Мама допомагала, як могла, бо тіло в Анатолія боліло після побиття. Так пішки пройшли 25 кілометрів, доки їх не підібрали українські військові і підвезли до найближчого села. Там уже їх забрав брат Анатолія і відвіз до себе в село.
«Коли прийшли до наших, до блокпосту, такий трохи моральний вибух був. Сльози», — зізнається чоловік, додаючи, що кожної секунди боялися, що їх зловлять росіяни.
Коли опинилися в безпеці, зателефонували сусідам і дізналися, що буквально за дві години після їх втечі до них додому знову нагрянули росіяни. Вибили двері, вікна, стріляли.
«Були такі злі, що два дні шукали, куди подівся, — розповідає Анатолій, задоволений, що перехитрив окупантів. — Вони по сусідах ходили, погрожували, питали, бо думали, може, я десь ховаюся по селі. Ніхто ж не знав, де я дівся. Я нікому не казав, навіть телефон вимкнув».
Тепер, коли все позаду, Анатолій намагається знайти роботу і житло у Кривому Розі. Це складно — у місті вже багато переселенців, і ціни на квартири зросли. Документи, що залишилися вдома, доводиться відновлювати. Мама з онуком поки що залишилися у селі в другого сина, брата Анатолія, але там все ще небезпечно — лінія фронту близько, постійно чути звуки артилерії.
Анатолій зізнається, що мало кому розповідає свою історію, бо люди його не розуміють, не можуть уявити, як це пережити.
«До кінця не можеш зрозуміти, чого так. Чого до нас прийшли, і ще щось їм не подобається, — Анатолій намагається собі пояснити. — Тобто кого вони прийшли визволяти… Я скільки прожив в Україні, їздив і до Польщі, — нормально всі відносяться. Ніде ніхто нікого не принижував. Не казав, що комусь не подобається, як хтось балакає чи ще щось. До кого вони прийшли? Кого визволяти? Мені їхня поміч не була потрібна — мене все влаштовувало!»
Велика Олександрівка — досі під окупацією російської армії.
На головному фото: Анатолій Фоменко, мешканець Великої Олександрівки, у Кривому Розі 10 травня 2022 Фото: Тетяна Козак, Ґрати
-preview.webp)
-preview.webp)
