Жінки в присмерку війни – розповіді херсонок

Бути вродливою в окупованому Херсоні було аж надто небезпечно, – згадує Ольга.

– Не скажу, що дуже боялася, але вкрай рідко ходила кудись сама, одягалася якомога простіше та не користувалася косметикою. Я й до війни нею не зловживала, а після 24 лютого ані фарбуватися, ані виряджатися взагалі не хотілося. Мій звичайний маршрут був до магазину й назад. Життя наче стало на паузу. Вдома, щоб якось розрадити себе,  робила щось із бісеру. Останнє, що сплела – нарядні сережки-квіточки. Їх вирішила не одягати до перемоги. Тоді прикраси здавалися мені недоречними. Тепер дуже шкодую, що не взяла їх з собою, коли виїздила. Неодмінно одягла б на святкування визволення Херсона. Вдома залишився і сплетений браслет з українським орнаментом, який  планувала одягнути на своє весілля. Його побоялася везти через ворожі блок-пости. Загалом на вільній землі почуваєшся по-іншому. Через якийсь час після виїзду мені знову захотілося носити не тільки зручні, а й стильні речі,  стати яскравішою, змінити зачіску. Я наче ожила.

Хоча до війни, сукні, спідниці й підбори – то був зовсім не мій стиль. Але несподівано для себе почала уявляти, з яким задоволенням носитиму все це на волі, – розповідає дівчина.

І милися похапцем, бо тремтіли від страху. Жахіття війни не давали жити й хотіти чогось… Але донька змушувала мене дбати про себе: мастити кремом обличчя, пити вітаміни, які купила для мене напередодні. Говорила: а коли ж іще?  Після виїзду я й сама знову почала прагнути мати кращий вигляд,  хотілося бути молодшою, стрункішою. Хоча, чесно кажучи, соромлюся  цього бажання. Бо ж ніби й не на часі. Але іншого часу може й не бути.

Після виїзду я  спочатку хотіла лягти й лежати, страждати, – розповідає  Тетяна, біженка з Посад-Покровського. – Та потім згадала: мені фарба для волосся потрібна, бо поки я тут страждатиму, мій тон розберуть, і хтозна, чи будуть нові постачання... Довелося підіймати себе за барки та їхати по фарбу. 

Минав четвертий місяць окупації, кілька днів не було зв'язку з донею, дорогу до міста, де вона мешкає, перекрили. А в неї якраз  день народження. Я фізично страждала, що не можу дізнатися як справи в донечки й привітати хоча б телефоном, не те що обійняти. Аж раптом з'явився зв'язок і я дізналася, що автобуси курсують в об'їзд, через Антонівку, і я можу потрапити до Херсона. Я була така піднесена, що не тільки за кілька хвилин зібрала торбу з ласощами, а й ще нафарбувалася, щоби підкреслити свій внутрішній стан – їду до доні святкувати її день народження. Тож коли  виїздили з окупації, окрім ліків, документів і улюблених блузок, вишитих подругою, кинула до валізи  й свою косметичку. Ми їхали у вільне життя. І я прагнула краси та свободи. І перше, що придбала на волі, була сукня – яскраво блакитна, як море, в білий горох. Мій особистий символ свободи.

Протягом лютого й березня вона почувалася збайдужілою до всього й до самої себе. З цього стану її вивело запитання донечки: "Мамо, а в тебе що, немає нічого іншого одягнути? Ти в цьому светрі вдень і вночі!" Тоді Ірина зрозуміла, що своїм розгубленим виглядом викликає занепокоєння в дитини. Ми  мусимо стійко триматися, і величезну силу має те, який  вигляд  маємо. Я зрозуміла, що повинна (так, навіть повинна!) показувати своїм дітям і чоловіку, що я сильна, і що ми все здолаємо, і що обов'язково переможемо! 

Але після того, як народився син, і після початку  війни зі мною щось сталось... Я пішла на йогу, з'явилося бажання доглядати за шкірою, волоссям та взагалі приділяти увагу собі. Звичайно, живучи в окупації, я скромно одягалася та не фарбувалася, певно, як усі херсонські жінки. Але ставлення до себе змінилося. Завжди я відкладала себе на потім – то часу нема, то грошей, то бажання зникло. Та в якусь мить прийшло розуміння – хто, як не я, піклуватиметься про мене… Ми  просто не маємо права себе не любити. Чомусь я усвідомила це лише тоді, коли почалася війна. У дорогу взяла гарну білизну й навіть змогла пережити, що в ній копирсалися орки на блокпостах. Поклала також косметику та парфуми. Звичайно, фарбуватися встигаю не кожен ранок – малий синок не завжди дозволяє, але як тільки з'являється вільна хвилинка,  роблю щось для себе. 

Я багато часу провела, просто існуючи в цій війні, не відчуваючи себе. Але якось, прогулюючись містом, побачила  дівчину, одягнену у військову форму. Вона несла важкий рюкзак, але було в ній щось таке, від чого я розправила плечі. Дівчина усміхалася й світилася, мов сонечко, і від неї пахло гарним парфумом. Того ж дня ми з мамою пішли до перукарні та привели до ладу наші зачіски. І мама сказала: треба фарбувати брови! Дівчина, яка це робила, була не дуже вмілою. Уперше, за весь час війни, відмиваючи перекисом мамині циганські брови, ми сміялися до сліз.