"Запрошуємо на кашу й борщик!". Історія херсонських кухарів-волонтерів

Війна поставила багатьох українців перед викликом, як жити далі та бути корисними. Хтось одягнув військову форму й вирушив на фронт, хтось почав возити гуманітарну допомогу, дехто просто донатив на ЗСУ. А херсонські кухарі, які до війни працювали в кращих ресторанах міста, у часи окупації згуртувалися та безплатно годувати тих, хто потребував допомоги. Після звільнення Херсона вони якийсь час ще возили гарячу їжу до району, що залишався без газу та електроенергії.

Щоби дізнатися подробиці, наші журналісти поспілкувалися з кухарями Сергієм Ярмошевичем та Олександром Слободянюком.

Добра справа – спільними зусиллями 

У кухні – тьмяне присмеркове світло. Біля плити пораються двоє молодих чоловіків. Один із них перемішує вариво у величезній каструлі й каже, що там каша з бараниною і часником.

Сергій та Олександр готують гарячий обід для містян

Кухарі Сергій Ярмошевич та Олександр Слободянюк до війни працювали в престижних ресторанах міста. Заклад, де працював Сергій, забрали окупанти, а персонал вигнали. За словами Сергія, тоді шефи різних закладів об'єдналися та організували приготування їжі на вільних локаціях для всіх нужденних херсонців та мешканців області.

У місці, де перебували біженці з сіл області, спочатку були свої кухарі, хлопці допомагали їм грошима та продуктами. А потім дехто з тамтешніх кухарів виїхав, тоді  команді довелося розподілятися по різних локаціях, щоби готувати їжу й там. Сергій розповідає, що коли вимкнули світло, вони придбали буржуйку й готували на ній 200-250 порцій щодня. 

Ресторани з початку війни були зачинені, але там залишалося чимало продуктів, з цих залишків попервах і готували їжу. Потім почали допомагати звичайні херсонці, долучалися й деякі підприємці, чий бізнес пов’язаний із харчуванням. Допомагали й колеги, які нині перебувають за кордоном. 

Працювати в окупації, коли рашисти викрадали людей і полювали навіть на волонтерів, які розвозили ліки, було важко. Хлопцям доводилося приховувати свою діяльність 

На запитання, як вдавалося не втрачати оптимізм, Сергій відповідає просто: “Ми всі разом були, тому й не сумували”.  

Команда Вгору несподівано стає свідками зворушливої сцени. До Сашка на роботу приїхала мама, з якою він не бачився так довго, що навіть збився з рахунку. Після дев’ятимісячної розлуки обидва не можуть стримати сліз.

Зустріч Олександра з матір’ю

Доводилося готувати по кілька разів

У продовженні розмови Сергій із Сашком кажуть, що їм пощастило.

Водій Юрій Михайлович Нерадько розвозив гарячі обіди з квітня. Ось що розповідає про такі поїздки в часи окупації:

Коли ж чоловік продовжив наполягати, що їжа призначена дітям, один з окупантів махнув увімкненим шокером біля його обличчя. Чоловіку одразу стало погано.

Юрій Нерадько розвозив гарячі обіді весь час окупації міста 

Рашисти змусили його вивантажити все й наказали багато не балакати. Того дня кухарям довелося готувати нову порцію супу. І так траплялося часто. Юрій Михайлович каже, що потім намагався їздити іншими дорогами, а ще придбав на базарі фішечку й удавав з себе таксиста. Так чоловік розвозив їжу щодня, аж до самого звільнення Херсона.

Двісті порцій за двадцять хвилин

Після того, як до Херсона зайшли вояки ЗСУ, місто наче ожило. Люди почали отримувати гуманітарну допомогу, тож кількість нужденних зменшилася. 

Однак хлопцям роботи вистачало. Вони взялися піклуватися про мешканців Таврійського мікрорайону, поки в місті не було світла, адже газу там в багатьох домівках теж немає.

У призначений час хлопці переносили відра з гарячою кашею до автівки й прямували до місця роздачі їжі, там зазвичай уже вишиковувалася черга.

Люди раділи, що дочекалися гаряченького, їли з задоволенням, казали – дуже смачно, дякували хлопцям і допитувалися, чи приїдуть вони завтра. А Юрій Михайлович  упевнено запрошував усіх наступного дня на супчик або ж борщик. 

За 20 хвилин вдавалося роздати двісті порцій гарячої їжі.