Закон «про п’ять колосків», як радянська влада забирала хліб у херсонських селян
В історії України та Херсонщини 1932-1933 роки – одні з найстрашніших. Понад 90 років тому радянська влада влаштувала для українців справжній геноцид, встановивши непомірно високі плани хлібозаготівель та примусово вилучаючи в людей продовольство, майно та землі. Це призвело до загибелі мільйонів українців.
Навіщо це робив Сталін та його уряд? Передусім намагалися приборкати селян, які масово чинили опір колективізації та були невдоволені радянським режимом. А ще – знищити їхню національну ідентичність.
«Закон про п’ять колосків»
У 1930 році радянське керівництво прийняло закон про хлібозаготівлі. Колгоспи повинні були здавати державі від чверті до третини зібраного зерна. Але через світову економічну кризу, яка почалася в 1929 році з Великої депресії в США, ціни на аграрну продукцію у світі стрімко впали. І в СРСР збільшили обсяги продажу хліба за кордон, щоб поповнювати власний бюджет. До того ж радянське керівництво силкувалося створити перед «загнівающим западом» імідж країни з потужним сільськогосподарським виробництвом.
Збільшення обсягів хлібозаготівель, примусова колективізація та розкуркулення призвели до виступів селян. Лише на початку 1930 року сталося понад чотири тисячі повстань. Селяни відмовлялися працювати на землі, кидали колгоспи, забирали інвентар, худобу та зерно. Також намагалися переселитися до міст. Цю неконтрольовану урбанізацію радянське керівництво намагалося зупинити за допомогою введення в 1932 році внутрішніх паспортів. У тому ж році з більшості районів УСРР вивезли навіть посівний матеріал. Потім стало зрозуміло, що питання хлібозаготівель в УСРР мало не тільки економічні наслідки. «Комісари» за будь-яку ціну намагалися знищити національну ідентичність українського селянина.
Керівники СРСР 7 серпня 1932 року видали постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Більш відомий цей документ як «Закон про п’ять колосків». За «розкрадання колгоспного майна» загрожував розстріл, за «пом’якшуючих обставин» – не менше ніж 10 років позбавлення волі. Тепер селянин не міг підібрати з пожнивного поля навіть залишки врожаю. І селами почали ходити загони, які відбирали в жителів усе зерно.
У 1932 році уряд СРСР встановив для України нереальний план хлібозаготівель у 356 мільйонів пудів хліба. У Харків (це місто було столицею української радянської держави до 1934 року) для затвердження цього плану приїхали найближчі соратники Сталіна – Молотов та Каганович. Вони звинуватили керівників української компартії в провалі колективізації. І тоді вже стало зрозуміло, що в московського керівництва одне завдання – відібрати в селянина все. Правда, деякі голови колгоспів та райвиконкомів якось ще намагалися переконувати, що такі плани неможливо виконати.
На 22 серпня 1932 року Державне політичне управління зафіксувало понад 220 випадків відмови колгоспів та сільрад в Україні від доведених планів хлібозаготівель. І каральна машина СРСР розпочала з ними боротьбу. З’явилися так звані «чорні дошки». У радянських газетах на чорному фоні публікували переліки бунтівливих сіл, мешканці яких фактично були приречені на смерть. «Непокірні» села оточували війська, з них забороняли виїжджати та постачати туди продукти, людей замикали у власних домівках та забирали все майно. В Україні гинули цілі родини та населені пункти.
А 16 січня 1933 року з’явився ще один план хлібозаготівель для України – 260 мільйонів пудів. Він підлягав «беззаперечному і повному виконанню за будь-яку ціну». Радянське керівництво продовжило спостерігати, як болісно помирають мільйони людей заради облудного «світлого комуністичного майбутнього». Найважчим місяцем для українських селян став червень 1933 року, тоді в селах реєструвалися десятиразово більша, ніж зазвичай, смертність. За різними оцінками лише у 1933 році загинуло понад 3,5 мільйона людей (цифри дуже приблизні, вони можуть бути значно вищими).
Як радянщина знищувала херсонського селянина
На Херсонщині, як і в інших аграрних регіонах України, також проходив процес знищення селянства під прапором подолання «пережитків капіталізму в селі». Вже 1929 року 156 колгоспів регіону через згадані вище причини не могли виконати завищені плани хлібозаготівель. Також «передові» темпи колективізації та розкуркулення призвели до втрати худоби та птиці. А вони могли б компенсувати, наприклад, брак хліба в регіоні.
Далі ситуація лише погіршувалася. У період 1932-1933 років у селах Херсонщини відбувалися небачені жахіття з канібалізмом, самогубствами, епідеміями, розладами психіки. Так, влітку 1933 року сталася епідемія черевного тифу в Петрівках, Стокопанях, Новогригорівці (нинішній Генічеський район). Того ж року фіксувалися випадки канібалізму в Хорлах та Заградівці.
Людям доводилося їсти кору дерев. Її використовували в кашах, коржах та млинцях. Також збирали гриби із соснових лісів. У їжу йшло все, що могли знайти селяни: жолуді, березовий сік, терен.
“Навесні мої старші брати і сестра їли кашку з акації, із листя різної трави пекли млинці… Одного разу активісти знайшли на городі маленьку торбочку з квасолею, забрали. Із кукурудзяних, качанів пекли моторженики”, – згадувала жителька села Урожайне Олександра Барановська.
Помирали люди не лише в селах, а й у містах Херсонщини, куди селяни переселялися.
Наведемо просто кілька згадок сучасників тих подій, які опублікував Інститут Національної пам’яті:
«Люди, на них було боляче дивитися. Вони копирсалися у смітниках, шукаючи чогось поїсти, ловили кішок, собак, земляних звірів, збирали трави. Коли я йшов на роботу, мені, як і іншим заводчанам, натовп не давав пройти… десятки рук хапали за поли, благали: хліба! А що я міг їм дати, коли й сам був голодний, а вдома ще й голодна сім’я, діти», – згадує херсонець М. С. Татарінов.
Показовою є телеграма Генічеського райкому партії від грудня 1932 року:
"Припиніть видавати до приварку 200-300 грамів (хліба, – ред.); як крайня міра… можна допустити видачу 50-100 грамів крупи".
Водночас місцеві жителі так згадували про злочини, які скоювали радянська влада та її посіпаки на місцях:
“В 1933 році під воду пустили тонни пшениці з амбарів. Люди вмирали з голоду, але дістатися до пшениці не могли, бо її охороняли озброєнні люди. Активісти села, комсомольці забирали в людей все підряд”, – згадувала жителька села Малокаховка Марія Завгородня.
“Мій батько в місті був купив трохи зерна на якійсь фурі, так його прямо там і забрали в тюрму, а зерно відібрали. Голод був крізь і у місті, й у селі. Вмирало дуже багато людей. У нашій сім’ї помер брат 5 років і дві сестри”, – згадувала жителька села Любимівка Ганна Семенова.
За різними оцінками в період з 1929 по 1933 роки кількість населення на Херсонщині зменшилося на 20-24,9%. За даними історика А. М. Бахтіна, сумарно в Одеській, Миколаївській та Херсонській областях загинуло не менше 400-500 тисяч громадян (ці цифри є приблизними та можуть бути значно вищими).
Голодомор суттєво змінив етнічний склад населення Херсонщини, поступово перетворивши український регіон на «русскоговорящий». Але про цей факт росіяни чомусь не згадували, коли 2022 року окупували нашу область із лозунгами, що тут «всьо сделалі рузькіє».
Найстрашніша трагедія в історії України забрала життя мільйонів жителів. 28 листопада 2006 року Верховна Рада України ухвалила закон, згідно з яким Голодомор визнавався геноцидом українського народу. На сьогодні Голодомор визнали геноцидом 28 держав. Серед них Велика Британія, Грузія, Естонія, США, Польща, Румунія, Франція, Хорватія, Чехія.
Зараз ще залишаються деякі прогалини в статистиці, яка б показала всі масштаби злочинів радянської влади. Значна частина документів досі зберігаються в російських архівах. І тому відсутність точної кількості загиблих не дає до кінця зрозуміти та цілісно усвідомити масштаби цієї історичної травми для України.
Не лише проти селян скоїла злочини радянська влада. У 30-х роках була знищена ціла плеяда видатних діячів української науки та культури. В історію України вони увійшли як «Розстріляне Відродження». Серед них був наш земляк – Микола Куліш. Постріл радянського чекіста обірвав життя людини, яка 30 років із 45 присвятила українській літературі. Людини, яку не зламала система, чиї п’єси були своєрідним симбіозом експериментальної драми та традиційного українського театру. Це була справжня трагедія, в якій Україна втратила ціле покоління інтелектуалів, літераторів та митців.
