Її назвали Олівія – на честь землі Ольвії. Вона народилася в ту саму ніч, коли херсонці почули перші вибухи

Неможливо звикнути до тероризму. Неможливо звикнути до новин із Херсона, до звірячих вбивств мирних жителів, до руйнувань будинків і магазинів, куди старенькі прийшли по продукти. 

Понад усе хочеться, щоби нам не заважали відновлювати своє життя. Херсонці, які виїхали під час окупації, найбільше хочуть повернутися – проте читають новини й розуміють: ще не можна. Ми стискаємо зуби та продовжуємо жити надією. Якщо херсонці вистояли у 8-місячній окупації – то що може змінитися зараз? Що можуть змінити обстріли російських терористів? Вони можуть відібрати ще життя, проте херсонці врятують своє майбутнє. Вже врятували. 

Лише уявіть, що відчувала жінка, яка народжувала в Херсоні 24 лютого 2022… Галина Паранчук – одна з тих, хто приніс у світ нове життя під час російської агресії, і одна з багатьох, хто чекає на повернення.

Історія Галини й Олівії

Я почувала себе чудово, вагітність проходила як за книжкою. Ми з чоловіком придумали ім’я дитині – Олівія, на честь землі Ольвії. Я ходила на заняття, читала як дихати, готувалася до пологів. Я до всього була готова, до всього! Але не до війни…

24 лютого вночі майже не спала, у мене почалися перейми. Коли почула вранці, що війна, розгубилася. Що робити?

Телефоную своєму лікарю, а він  каже:

А в мене ж була з ним домовленість, що він приймає пологи!

Я почуваюся погано, у мене піднялася температура. Машини в нас немає, у друзів машина на ремонті. Читаємо новини – кажуть, російські війська вже підійшли до Антонівського мосту. А я тоді ще вважала, що лікарня – це найбезпечніше місце, бо зазвичай у воєнні часи лікарні ж не чіпають. Тоді я ще не знала, наскільки ці люди неадекватні... І я поїхала в лікарню, добре, що якісь таксі ще були, хоч і за шаленими цінами. У лікарні мене прийняли, але все пішло зовсім не так, як я планувала.

У мене одразу стали викликати пологи, бо лікарі самі не знали, що буде через годину чи дві. Усіх дівчат, які там були, швидко повиписували. Народила – і через кілька годин йди додому.

У мене не виходило самій народити, хоча я ж готувалася, я ж знала як дихати! Я вже прийняла всю ситуацію і думала: «Гори воно все синім полум'ям, мені треба зосередитися на дитині». До вечора чекали, що я зможу народити сама, але нічого не вийшло, і лікар вирішив робити операцію. Мені вже було все одно. Мені зробили кесарів розтин, і таким чином на світ з'явилася Олівія.

Через війну чоловіків не пускали в пологовий будинок, після операції я була сама. Всі лікарі у новинах, нема кому навіть води принести. Зазвичай після кесаревого розтину лежать у лікарні 5 днів, але тоді ніхто цього не дотримувався, нас виштовхували додому якомога швидше. Навіть дитину повністю не оглядали, не робили всього, що мали робити за протоколом. 

Щодня до мене заходили й питали:

Це було через нестачу лікарів. У перший день війни багато лікарів виїхало з Херсона, багато хто пішов на фронт, у ЗСУ. Щоби було кому працювати, на їхні місця викликали пенсіонерів. Повикликали всіх, хто міг прийти, кому дозволяла освіта.

Тоді в Херсоні ще працювали сирени, і на час тривоги ми спускалися вниз, у бомбосховище. Потім знову підіймалися, потім спускалися... Вгору-вниз, вгору-вниз. Так, було дуже страшно, але ми про це не думали, мабуть, ті гормони щастя материнські не давали нам зійти з розуму.

При виписці з пологового в мене не було ніякого свята, повітряних кульок, ніяких фотографів. Удома мій чоловік облаштував нам безпечне місце в коридорі, між двох стін, там ми й проводили з дитиною всі дні та ночі. Я не виходила з квартири навіть на прогулянки, на сонечко, як воно зазвичай треба. Весь перший місяць життя дитини ми провели в тому темному коридорчику.

А потім знайшли варіант, як вибратися з міста.

Весь цей час ми спілкувалися з сусідами, шукали шляхи, як можна виїхати. Ми розуміли, що дитині потрібна нормальна медицина, потрібні ліки, які вже закінчувалися в місті, порожніли полиці з продуктами. Ми чули, що якісь машини виїжджали через Станіслав, але знову ж таки – машини немає, от із ким виїхати? Ще й майже не було тоді в місті бензину.

І от ми знайшли варіант як виїхати з Херсона – по воді, на човні. 

Вийшло це так. У черзі за бензином наш друг познайомився з одним хлопцем. Той хлопець розповів, що вивіз на човні родину – маму з дитиною. І запропонував вивезти нас. Човен називається «Крим». Це такий дуже, дуже маленький човник, «бляшанка» його називають. Він вивозив на ньому людей через затоку в якесь село Миколаївської області.

Дуже мало хто вибирався з Херсона таким шляхом. Щоб виїхати на човні, треба було багато бензину, набагато більше, ніж в автомобілі, десь 80 літрів. Треба було знайти бензин, якого не було в місті. Ну, тобто це підходило далеко не всім. У човні є місце тільки для двох людей. Немає місця для речей, немає місця для валіз. З квартири виїхала я, чоловік, дитина, два телефони, два ноутбуки та документи, і то не всі, а тільки найголовніші. Усе інше для нас втратило цінність, бо треба було зберегти життя й здоров'я дитині.

Ну, звісно, ми дуже боялися. Може, якби дитини не було, ми б залишилися в Херсоні довше і виїжджали б як усі. Але коли відповідаєш не тільки за себе, а й ще за когось, мозок приймає такі ризиковані рішення.

Передусім треба було назбирати той бензин, ми по всьому місту його шукали. Не просто було й довіритися незнайомій людині, яка нас вивозитиме. Треба було ще й маленьку дитину підготувати. Олівії тоді й місяця не було, я переживала, щоби вона не замерзла, щоб її не загойдало на воді.

Ми підготувалися, два тижні в нас це зайняло, і сказали своїм батькам:

Ми не знали, виживемо ми чи не виживемо. Це був березень місяць, на Дніпрі ще лід стояв, він тільки почав танути. Дуже холодна вода, тим паче Дніпро – то ще так собі, а в лимані дуже холодна була вода. Я попрощалася з батьками, попрощалася з найкращою подругою.

Ми виїхали рано-вранці, це була 4 чи 5 година ранку, щоби не перестріти росіян, які ставили блок-пости. Ми мали їхати з Острова, звідти, де дачники збираються. Нас зустріла дівчина, довезла до місяця призначення. Там були ці човни, я з малою дитиною, чоловік з рюкзаком, точніше з двома, бо мій він теж ніс.

Було відчуття, що ось-ось ще трошечки – і ти будеш вдома, і воно гріло душу. Ми сіли у той човник і поїхали. І я роздивлялася, яка в нас красива природа, дачі наші. Співали птахи, все здавалося таким рідним, ріднішим, чим зазвичай. Але – лід. Лід, і ти коли йдеш цим човником, чуєш скрегіт. У цей момент ставало трохи лячно. Добре, що дитинка ще спала, потім вона прокинулася, я її поклала до себе, до грудей і кажу:

Дуже гарно було все навколо, природа дуже красива була. Але було холодно, дуже холодно. І дуже страшно. Я пережила всі емоції: і страх, і відчуття радості, що ти от-от будеш вільний, що ти от-от потрапиш на свободу. Бо ми жили як в клітці, ми як із полону якогось тікали. Як із в'язниці. І почуття, що ти от-от будеш на вільній землі, дуже надихало.

Ми пропливали повз Станіслав, ми чули, як там ведуться бої. Але це було десь там, далеко, а ми ось-ось будемо вільні. Десь дві години ми їхали. Це були і довгі дві години, і одночасно дуже короткі. Чоловік знімав відео, бо було дійсно дуже красиво, а я була з малою, бо вона була весь час на мені, щоби не нервувалася.

Нарешті ми припливли до якогось мені невідомого села, вийшли з човна, і це було відчуття, що все – свобода, ми вільні. Це було таке щастя! До сліз.

Весь місяць до того був таким важким, що все, що раніше вважалося звичайним життям, стало мрією. І от вона здійснилася. Навіть повітря здавалося іншим! Коли я потім їхала в машині, я плакала, коли бачила, що люди просто ходять по вулиці, вони не бояться, ось відчинений магазин АТБ, і там продукти є… Я плакала, що я це бачу, і що всього цього не було в Херсоні. Там ти не міг вільно пересуватися містом, не міг просто піти й купити продукти, а тут воно все є, і різниця між цим – дві години човном. У моїй пам'яті це на все життя закарбується.

Зараз у нас усе добре, ми живемо в Одесі, тут мої рідні, мама, сестра, вони теж потім виїхали, і ми всі зустрілися. Я шалено вже хочу в Херсон, шалено хочу у своє місто, я так близько й так далеко від нього. Здається, до нього декілька годин, але там ще дуже небезпечно. Як тільки стане трохи спокійніше, ми обов'язково повернемося туди. Я вірю, що відродження міста обов'язково буде, і я буду брати в цьому участь, як зможу.

Записала Олена Астасьєва

ГО Центр культурного розвитку «Тотем»