«Я постійно в смерті», – волонтерка, яка привозить додому тіла загиблих Героїв
Війна змінила наше життя і стрічку в соціальних мережах. У ній з’явилося багато жалісливих дописів «Загинув друг, чоловік, батько, брат…», «Прощання із загиблим захисником відбудеться…» і багато коментарів зі словами співчуття і фразою, яка для багатьох тепер має окреме значення: «Герої не вмирають»!
Та поза соцмережами залишається ще одна велика проблема – знайти і привезти тіло загиблого героя з передової додому, щоб із гідністю його поховати.
На Волині цим займається волонтерка Тетяна Потоцька-Євчук. Її життя теж кардинально змінилося після 24 лютого. Раніше вона організовувала паломницькі поїздки за кордон. А тепер на її авто цифра «200»: вона – волонтерка і привозить додому тіла загиблих захисників України.
Спершу я знайомлюся з Тетяною у Facebook, заходжу на її сторінку, читаю пости, щоби побачити, яким було її життя раніше, і чим вона живе зараз. Деякі її дописи пробирають до мурашок... Але сьогодні ми говоримо про те, що залишається поза соцмережами, що зазвичай не обговорюють за філіжанкою кави та не запитують знайомі.
Про те, чому
Пост у Facebook: 15.06 «Ця кров – це ціна нашого відносного спокою в тилу. Червоним краплями-маками вона зрошує останній шлях Воїна додому. Сьогодні Волинь та Рівненщина зустріли ще 13 захисників»
Починаючи з березня, Тетяна вже привезла додому понад 80 тіл загиблих Героїв. Говорить, що такий вид волонтерства вона не обирала. «Він сам мене вибрав», – відказує жінка і продовжує.
«Як? Мені складно відповісти на це запитання. Я радше з автоматом або на танк – але не налисники, пельмені або пироги. Перший раз я поїхала забирати тіло тата моєї подруги. На 3 чи 4 день після початку повномасштабного вторгнення він помер у Харкові від коронавірусу. Їй сказали, що морг розбомбили, і тіло неможливо звідти забрати. Якось ми розмовляли і я запитала: як тато, а вона відповіла: «Ще лежить... Так і не можна привезти». А я кажу: то давай поїду привезу. Вона каже: «Ти дурна». А наступного дня ми вже поїхали…».
Далі, за словами Тетяни, низка випадковостей привела її до волонтерської справи й допомоги фронту: дорогою розболілася голова, тож заїхала в Рівне до знайомої – у місцевий волонтерський штаб. Випадково Тетяна потрапила в середовище, де для фронту збирали ліки, гуманітарну допомогу. І там її авто одразу навантажили допомогою, а геть незнайомі люди дали якісні аптечки в дорогу.
«Тепер розумію, чому мені тоді голова розболілася, і чому я туди заїхала… Усе неспроста. Я завжди кажу, що всіма моїми дорогами керує Бог. І тому на деякі питання не можу відповісти. От ви питаєте: «Як?». А я не знаю як і чому. Бо так…», – пригадує жінка.
Доставкою тіл військових, які загинули під час бойових дій, займається Цивільно-військове співробітництво, але загиблих надто багато, – пояснює Тетяна. І коли рідні втрачають зв’язок із воїнами, б’ють на сполох і звертаються до волонтерів.
Коли Тетяна почала розшукувати і возити тіла загиблих, її телефон розривався від дзвінків із проханням про допомогу. Але вдається допомогти не всім: подекуди район, де загинув захисник, перебуває під обстрілом або опинився в окупації.
«Рідні дзвонять, просять: знайди! Я наскільки можу, пробую знайти наших, живих чи мертвих – будь-яких. Але як пояснити матері, що іноді вже нема що забирати?» — ділитися Тетяна.
«Часто рідні не хочуть змиритися з тим, що людини вже немає. У моргах лежить багато неопізнаних тіл. Рідні не здають ДНК, тому що надіються, що він ще живий. Тіла є, їх можна забирати, але треба ідентифікація. Треба переступити через себе і здати ДНК-тест. Нащо марно жити надією, що він живий? Нащо ж тіла там будуть лежати? Я не знаю, як би я вчинила в такій ситуації... Але це єдиний спосіб ідентифікувати й мати можливість з гідністю поховати свою рідну людину. …Днями теж маю їхати на ідентифікацію. А як опізнавати, якщо немає голови? Тільки ДНК…».
Усі тіла Тетяна фотографує.
«Мушу фотографувати… – пояснює жінка. – Бо іноді є сумнівне тіло, і я повинна родичам якось акуратно показати… Одного разу знайшла нашого захисника. Тіло збереглося, але все одно треба було якось показати матері. Я вислала фото руки... Вона пише: «Це мій».
Я ій так знаю, що її… Але дзвоню й кажу: я вам зараз вишлю його фото, ви готові до цього? Вона каже:
«Готова, висилай…». Я вислала й отримала відповідь: «Так, це він». Пишу тоді: стоп, зупиняйте пошуки. Вони його, бідолашечку, де тільки не шукали… Якби хтось знайшов мій телефон і побачив мою галерею, то скоренько віддав би його назад…».
Про «вкусненьке»
Пост у Facebook: 13.06 «Що в мене на думці?.. А нічого... Швидше б закінчилась ця війна... P.S. знову тішуся, що хлопці їстимуть вкусняхи»
На передову Тетяна ніколи не їде «порожня» – завжди везе продукти та необхідні військовим речі. Найчастіше хлопці просять солодощі.
«У мене майже всі есемески від хлопців «Привези щось вкусненьке», – каже Тетяна. – Шукаю шоколадки, дівчата печуть пироги, одного разу передали бельгійський шоколад… Цього разу було замовлення: пательня і м’ясорубка. «Тьоть Тань, привезіть…» Завезла по дві! Холопці як побачили, обіймали мене з радості!».
Буває іноді так, що ввечері авто має виїжджати в рейс, а до обіду воно ще порожнє.
«І тут хтось дзвонить – і ми забиваємо машину битком. Що не знаходимо – докуповуємо, – каже Тетяна. – Так було й цього разу. Мала дуже багато замовлень, я їх скрізь по знайомих порозкидала. Знайшли все, а консервів – немає. І тут дзвінок: «Тань, привіт! Шо ти?» Кажу, що збираюся завтра їхати. «Знаєш, нам стільки наперли консерв, що нема де їх дівати. Візьмеш?». Отак я і «гружуся».
Про дорогу
Пост у Facebook: 10.06 «За два дні зустрічатиму «там» світанок. Збираюсь. Гружу буси. П'ю жменю ліків. Стогну і молюсь... Комусь ще гірше. Починаю писати «туди»... З'язок раз на тиждень... Живі... СЛАВА Ж ТОБІ ГОСПОДИ!!! Вже не стогну... Комусь ще гірше...»
Раніше Тетяна їздила «у рейс» двічі на тиждень, а це до 1300 кілометрів в один бік. Через блок-пости доводиться їхати до 19 годин, фактично без сну та відпочинку. Спершу їздила сама, тепер Тетяна в дорогу вирушає з Олександром та Володимиром. Вони допомагають вантажити тіла, підміняють за кермом.
«Доїздилася до того, що потрапила в лікарню, – ділиться жінка. – Після передостанньої поїздки, мало не померла. Ми приїхали в один з моргів. Туди напередодні з передової привезли свіжі тіла… Там дихати ніхто не міг... Повернувшись додому, лягла спати і прокинулася від того, що задихаюся… Я не знаю, що це було… Ноги покрилися ранами… Тиждень я посиділа вдома на антибіотиках. І знову в дорогу…».
Тетяна каже, що їздити не так важко фізично, як психологічно.
«Тут питання не в тому, як далеко і як довго ти їдеш, а питання – куди. І найважче – розуміння того, по що, правильніше – по кого ти їдеш… Коли повертаюся додому і приймаю душ, то стою під водою, доки не починає з бойлера текти холодна вода. Мені хочеться усе це з себе якось змити... Я постійно в смерті… Я приїжджаю додому, до мене навіть собака не підходить…».
Після кожної поїздки жінка повертається виснаженою, а ще після рейсу авто потрібно щоразу вимити.
«Ви бачили, яка моя машина приїжджає? Уся в крові… Думаєте, її на мийці хтось мити буде? Ніхто. Тому беруся за миття. Спочатку в себе вдома віддраюю машину від крові. Тільки потім гоню на мийку. Там вже її вимивають зверху і всередині. Тоді я її приганяю додому й обробляю антисептиками, — розповідає Тетяна. — Я там фактично живу, і там у мене багато речей, усе поскладати треба. А далі СТО… І так щоразу. Колись бабки говорили: «Ой, та це мертва кров… Переступиш мертву воду – чекай біди…». Я з тією мертвою кров’ю маю справу щодня. Я мертвих не боюся. Абсолютно. І бачачи моє ставлення до них, вони ще більше стоять за мною горою, ніж наші деякі живі».
Про гроші
Пост у Facebook: 08.05 «Бронік, катафалк і старі мешти... Мене всі знали як позитивну і надзвичайно енергійну пані Тетяну, яка їздить із групами в паломництво. Їздила... Раніше... У минулому. Це було давно... До війни... Все змінилось. Все... Я вже не та позитивна дівчинка... Мій позитив і сміх змінив смуток біль і сльози... Моя місія зараз – евакуація 200… Перевезення тіл загиблих воїнів… Можливо, комусь потрібна саме така допомога! Сім'ям загиблих – безкоштовно»
На одну поїздку потрібно приблизно 14 тисяч гривень. Ця сума йде лише на пальне. А ще після рейсів на такі далекі відстані авто потребує техобслуговування та ремонту. Для родин захисників, тіла яких Тетяна повертає додому, допомога безкоштовна. Фінансово й пальним допомагають благодійники, але цих коштів не завжди вистачає навіть на найнеобхідніше.
«Коли ми з «Військові капелани Волині» почали привозити тіла наших хлопців, отець Михайло Бучак опублікував допис про те, що збираємо кошти. І люди скинулися. Але ж ти не будеш кожного дня писати і просити… — ділиться волонтерка. – Ми зверталися скрізь. Там вициганили 80 літрів солярки, там – 40... Вийшла стаття – люди переказали близько 43 тисяч... Позаминулого разу мене заправила адміністрація, і 100 л солярки залишилося на наступну поїздку. Мені вистачило на дорогу «туди». Назад я заправлялася повністю за свій кошт…»
Якщо у вашій родині загинув Герой, і його потрібно привезти додому, звертайтеся за телефоном +380679002097
Допомогти фінансово можна, перерахувавши гроші на картку: 4731219600359966 – Потоцька Тетяна Федорівна.
Про найдорожче
Пост у Facebook: 26.04 «Реалії сьогодення. Заходиш у морг, а на підвіконні стоять файлики з номерами... і дзвонять телефони в них… Наскільки я сильна, то я давилася слізьми від Дніпра до Луцька...»
Разом із тілами Тетяна іноді привозить додому особисті речі загиблих. Одного разу везла рідним обручку. Вона була не жовта, а червона. Уся в крові…
«Мені хотілося її повитирати, але поклала її в кульок такою, як вона була, – пригадує Тетяна, ледь стримуючи сльози. – Був такий випадок, коли мені передали особисті речі загиблого воїна. Єдине, що там було, – це дитячий малюнок. Я тоді зробила допис. Люди, заради чого ви живете? Вілли, машини, діаманти – за чим ви женетеся? Тут людина загинула. Чоловік взяв із собою на поле бою найцінніше, найдорожче – це дитячий малюнок.
І сталося так, що після допису мене знайшла сім’я цього загиблого. Вони мені ще під дописом залишили коментар: «Це наш, дякуємо, що привезли». А потім я приїжджаю на похорон, а вони підходять і кажуть:
«Ми цей малюнок поклали в домовину. І тепер єдине, що залишилося в нас від нього – той допис, що ви написали, і фото…»
Про найважче
Пост у Facebook: 27.05 «Знаєте, що таїться за цифрою 200..? Це довга дорога навіки додому й мати на колінах біля порога, божевілля виття... І мовчиш, лише повторюєш, як мантру: пробачте... вибачте... не вберегли... І дитина з переляканим поглядом, він ще не зрозумів, тата більше немає! І виття вдови, така молода... Їм би жити... С@ка війна!!! Це стукіт землі по кришці труни й горілка на поминках... Вона не бере.., а перед очима стрічка на фото, тоді перед виїздом... Він так завзято сміється... Це цифра 200... За нею доля... За нею життя... Це просто цифра, а за нею...»
Найважче Тетяні дається спілкування з матерями і дружинами загиблих, коли привозить їх додому.
«Я просто приводжу тіло. А вони дивляться в очі. І в тому погляді благання… Ці благальні очі, які тебе щось просять… А що я можу зробити? Усе, що я могла, я вже зробила. А слова… Які слова можуть їх втішити? Нема таких слів…»
Зазвичай, у рідних, які бачать тіло загиблого, страшенний шок і стрес. Щоб сприйняти смерть близької людини, отямитися від горя, потрібен час. А його нема. Як правило, загиблого ховають у той же день, коли тіло привозять додому.
«Був випадок, коли я привезла загиблого. Ми відкрили домовину – і рідні категорично сказали: «Це не він! Не те тіло…» – розповідає Тетяна. – І ми близького години з дружиною й синами, не скажу, що заспокоювалися, приходили до тями… У жінки була страшна істерика. Вона втрачала свідомість, її приводили до тями і відпоювали… І ми з нею дуже довго, потихеньку, помаленьку, на руки дивилися, на нігті дивилися… Я знімала носочки – вона ноги впізнавала… Ми дивилися з нею різні частини тіла, і вона потихесеньку приходила до тями. І потім все-таки вона визнала: «Він…»
Минуло трохи часу, і ця жінка мені дзвонить:
«Пам’ятаєте?» Кажу, що пам’ятаю… І вона просить у мене пробачення за те, що тоді довелося це все робити. Яке я маю право на таке ображатися? І вона мені каже, що в будь-який час, у будь-яку хвилину, коли би я не подзвонила – вона готова прийти мені на допомогу. Людина готова віддати все! А за що? За те, що я просто привезла тіло…»
Тетяна розповідає, що рідні загиблих, яких вона привозила, часто до неї телефонують, трохи оговтавшись після похорону. І що найдивніше – усі пропонують свою допомогу та підтримку.
«Насправді це ми маємо надавати їм підтримку й допомогу! А тут вони в мене питають: «Чим вам допомогти?» Я ніколи не думала, що буде така вдячність за привезене тіло…»
Про силу
Пост у Facebook: 15.05 «Коли всі бачать тебе сильною жінкою, думають, що тобі нічого не потрібно, і що ти можеш витримати все і подолати все. Розмовляють із тобою лише тоді, коли їм потрібно і думають, що тебе не потрібно чути. Ви не питаєте сильної жінки, чи втомилася вона, страждає... Чи є в неї тривога, чи щось боїться. Нікого не цікавить, де вона отримує силу, необхідну кожен день, щоб бути такою жінкою – адже нікому не має значення».
Пані Тетяна не приховує, що війна її змінила, змінилися її цінності. Раніше з її обличчя не сходила посмішка, адже вона позитивна людина.
«А тепер стала більше плакати й почала більш байдуже до всього ставитися: до нового одягу, гарних автомобілів. Ось воно є – а ось ракета прилетіла й залишилася сира земля. Байдужа до того всього, що на небі не принесе плюсів», – зізнається жінка.
Її часто називають сильною, але вона такою себе не вважає.
«Я не скажу, що мені зараз легко. Це не може бути легко. Але сильна – це не те слово. Сила – це перенести ящик із місця на місце. А я людина, яка знає, що таке горе. Мені довелося багато пережити. І я знаю, що це таке, коли тобі болить».
Тетяна шкодує, що мало часу присвячує рідним.
«Мама плаче... Бо це насамперед небезпечно. Бо мій рідний брат теж «там», двоюрідні «там»».
Запитую, чи думала покинути їздити? Відповідь швидка й однозначна: ні.
Волонтерка зізнається, що часу на перезавантаження просто нема. Ще не встигла приїхати, а вже думками планує наступну поїздку.
«Дасть Бог, поїду в серпні на паломництво в Грецію – на відновлення, на молитву, – і її обличчя вмить змінюється, стає світлим, ясним. – Я дуже люблю Спиридона Тримифунтського. Це святий, який творить чудеса. І за ці чудеса я йому теж завдячую… Чотири рази на рік у Греції є величезні хресні ходи з винесенням його чудотворних мощів, з оркестрами, дзвонами… Дасть Бог, поїду… А там далі буду працювати. З надією, що все це все-таки закінчиться».
Фото – із власного архіву Тетяни Потоцької-Євчук
Підтримайте роботу редакції. Долучайтеся до спільноти"Вгору" https://base.monobank.ua/
-preview.webp)
