Художник Євген Ситніков: Релігія моя – свобода. Любов моя – Україна. Віра моя – ЗСУ
На початку лютого 2024 року херсонський художник Євген Ситніков разом із волонтерами та іншими митцями влаштував у Одеському музеї східного та західного мистецтва мистецьку акцію для своїх поранених побратимів, дітей і внутрішньо переміщених осіб. Частиною заходу стала його виставка – три картини, поєднані темою спротиву російській агресії.
«Я ж не можу бути осторонь від того, що відбувається. Хотілось дати приклад майбутнім поколінням, показати, за що ми воюємо, на чому вчились, чого прагнемо», – розповідає художник.
«Можливо, такі моменти бувають тільки раз у житті! Але це найцінніше! Так, звісно, щоб зробити таку презентацію, треба було для початку дивом вижити під Херсоном, все спланувати, пів року працювати над картинами в лікарні на очах у людей та витрачати гроші на житло, бо майстерня зруйнована рашистами». Євген Ситніков / Facebook
З ідеалами Майдану
Творча історія Євгена Ситнікова розпочалася понад 10 років тому, коли враження юнака, які він отримав за місяць протистояння на Майдані в Києві наприкінці 2013-го, вилились у перший великий твір. Євген був серед тих, хто «потрапив під роздачу» 30 листопада. У той же день вирішив написати картину – і створив триптих, присвячений Майдану загалом і героїзму простих українців. Події, обличчя, символи. До річниці розгону мирного протесту, у 2014-му, презентував свій триптих у Херсоні на площі Свободи – і отримав запрошення виставити його в Херсонському художньому музеї. Перша виставка – і одразу в музеї. Для художника-початківця це був крутий початок.
Триптих Євгена Ситнікова «Майдан. Революція Гідності» експонується в Херсонському художньому музеї у 2014 році. Фото: Євген Ситніков / Facebook
«Я хотів зробити щось історичне – розповідає художник. – Може, зараз би я інакше все написав. Тоді дехто мені говорив, що картина трошки наївна, плакатна, а я відповідав, що Україна на той момент такою і була, я так її й подав. Картина – як великий колаж: прапори, плакати, портрети героїв...»
Євген розповідає, що декого з героїв «Небесної сотні» бачив лише по телевізору, а з кимось перетинався на Майдані: бачив Жизнєвського, трохи спілкувалися з Нігояном, і жалкує, що мало – вже потім зрозумів, ким виявився його співрозмовник.
Європа починається з нас – впевнений художник. Їхав він у Київ із великими сподіваннями на нове майбутнє, за європейські ідеали стояв на Майдані, повернувся з нервовим зривом, після якого його ще довго не хотіли брати в армію...
Розвивати туризм і мистецтво
Євген із дитинства мріяв займатися мистецтвом і вчився на художника, але заробляти на життя своїми талантами виходило не завжди, доводилося працювати й не за кваліфікацією, в тому числі й на заводах. Однак свою мрію про розвиток туризму та культури в Україні він не тільки не забував, а й активно втілював.
«Я робив все власними силами, без спонсорів: писав картини, робив невеличкі перфоманси, різні культурні заходи у місті, долучався до фестивалів, їздив і в Київ, і по області. Людям це подобалося», – згадує художник.
Він знайшов невеличку українську хату в селі Олександрівка біля Станіслава – там, де каньйон, Станіславські кручі та лиман, мальовничі місця. В одній кімнаті зробив майстерню, іншу оформив в автентичному стилі, посадив багато дерев – цілий сад. Він малював і приймав гостей, радів, коли кияни та львів’яни казали, що відтепер не в Залізний Порт будуть їздити відпочивати, а до нього.
«Школу думав в Олександрівці якусь відкривати. Люди приїжджають з дітьми, наприклад, йдуть на пляж. А в мене майстер-класи можна було проводити...», – ділиться тогочасними планами художник.
Зараз будинок пошкоджений, майно розграбоване, все навкруги заміновано, адже селом прокотилися бойові дії...
Зброя замість пензля
Війна застала Євгена в Києві, він поїхав влаштуватися ландшафтним дизайнером і не планував надовго затримуватися в столиці. Одразу взяв до рук зброю і пішов в ТРО. Їх готували їхати до Бучі, але туди взяли більш досвідчених. Задачею тих, хто залишився, була охорона КМДА.
Тероборонівець Євген Ситніков. Березень 2022. Фото: Євген Ситніков / Facebook
Вже з середини весни 2022-го він перейшов до лав ЗСУ і після швидкої підготовки на початку літа опинився на Херсонщині. Гранатометний взвод Євгена Ситнікова воював саме під Олександрівкою, де і був його будиночок.
«Намагалися йти на прорив, – згадує Євген. – Треба було стріляти туди, в напрямку свого дому. Там було пекло: поля відкриті, пересуватися складно, увесь час поруч щось вибухає. Коли щось летить в тебе, тіло стискається, розумієш, якщо прямо поцілить, то вже, може, і не відчуєш нічого...»
Але найстрашнішими були моменти довгого затишшя та очікування вибуху. Поступово бравада перших днів і віра в те, що народився в сорочці, змінювалася на впевненість, що так довго щастити не може, і уява малювала картину, як ти лежиш посеред поля – скалічений, у повній свідомості – і нічого зробити не можеш...
Євген Ситніков з побратимами. Фото: Євген Ситніков / Facebook
Потім була контузія, лікування в Миколаєві, повернення до служби... і довгоочікуване звільнення Херсона.
«Я дуже хотів поїхати в Херсон, коли була деокупація. Але служба – така штука, що не можна так просто взяти й вільно піти, ми готувалися до подальших дій. Я був подумки, душею весь там, дивився відео, бачив ту атмосферу. Хотів дуже в Херсон, але треба було ще працювати...»
Євген Ситніков вважає, що його внесок в перемогу невеличкий, адже він все ж художник, а не воїн. Він захоплений діями своїх побратимів-професіоналів і шкодує, що військовий вишкіл був дуже швидким.
«Можливо, якби я був військовим за покликанням, то я б зробив більше, і більше від мене було користі. Мої дії не можна порівняти з тим, які подвиги робили там побратими, які є справжніми військовими».
Гранатометник Євген Ситніков. Березень 2023. Фото: Євген Ситніков / Facebook
Лікарня у фарбах
Коли Євген після поранення опинився у шпиталі в Одесі, він вирішив використати цей час для творчості. Хоча сумніви, чи варто занурюватись у це «маленьке творче пекло», були. Перебуваючи в резерві або в бліндажах, художник, звісно, малював – але ж не великі картини олійними фарбами. В лікарні начебто простір є, але ж це не власна майстерня! Та й гроші на полотна та фарби де брати? Щось в армії заробив – але кошти і на лікування витрачав, і квартиру в Одесі довелося зняти, і на різні збори відгукувався. Зрештою, не встояв – і почав писати картину «Україна – Японія», яку згодом на знак подяки подарував лікарні.
Картина Євген Ситнікова «Україна – Японія». Фото: Євген Ситніков / Facebook
«Це треба було бачити, – згадує художник. – У лікарні на ліжку стоїть одна картина, поруч друга. Хочеться знайти якесь відлюдне місце, а ти постійно на очах. Це було складно, чесно скажу. Але не можна порівнювати з «нулем», із передовою. Дуже класно все ж таки було в лікарні, гарне ставлення. Волонтери потім допомогли з невеличким офісом, там доводилось і ночувати, і ще одну картину писати на зйомній квартирі».
Картина «Україна – Японія» в процесі написання. Стоп-кадри з відео Євгена Ситнікова / Facebook
А потім Євген повернувся до картини «Анкіл – щит Марса», яку задумав і як свого роду оберіг для України та писати яку розпочав ще в Херсоні. Після деокупації друзі передали полотно в Одесу, де художник остаточно завершив його і в образах лицарів, які протистоять різним чудовиськам, зобразив справжніх українських воїнів, які служать у ЗСУ. Не оминув Євген Ситніков і творчість Лесі Українки – герої його версії «Лісової пісні» перебувають у випробуваннях, а Лукаш зображений військовим.
Картини Євгена Ситнікова «Лісова пісня» та «Анкіл – щит Марса» на виставці в Одеському музеї західного та східного мистецтва. Фото: Євген Ситніков / Facebook
Художник розповідає, що фінансово не дотягував проведення акції в музеї, йому дуже допомогли волонтери. А коли в соцмережі зробив заклик допомогти, зібрав лише гривень 800, і навіть зрадів, що так небагато:
«Це для мене дуже гарний показник. Це говорить про те, що вся допомога йде у правильному напрямку – на фронт, для людей, які справді ризикують. А на мистецтво, на свою мрію я якось і сам назбираю. В принципі, ніхто мені не зобов'язаний, це моя особиста мрія».
Війна мрію не вбила
Він продовжує мріяти, хоча каже, що на фоні війни його мрії здаються наївними. Але ж ці жертви не повинні бути марними, і Україна не має знов опинитися у творчому проваллі, під п’ятою в Росії, яка цілеспрямовано знищувала українськість і впроваджувала русифікацію. Мріє Євген і про створення власної артбази з галереями та майстернями, яка поєднає митців різних творчих напрямків.
«Ми ж можемо бути центром Європи і в майбутньому, — впевнений Євген Ситніков. — Насправді, ми і є центром Європи. І нам треба показати, що ми справді такими є через наші здобутки, через приклади. І я хотів би, щоб Україна стала островом культури в Європі».
Покидати країну до кінця війни Євген принципово не має наміру. Каже, що була пропозиція показати його картини в Британії, запрошували як автора, але він відмовився: картини нехай їдуть, але він залишиться в Україні.
«Путлер хоче вторгатися далі, він не зупиниться, – каже художник. – Тому я завжди напоготові. Комусь потрібен буде відпочинок, а я до того часу якраз себе приведу до ладу, підготуюсь...»
Він планує поїхати в Херсон, хоче побачити й будиночок в Олександрівці. Знайомі розповіли йому, що в хату «прилетіло», дах пробитий, вікна вибиті, стіни пошарпані, все розграбовано, сад позаростав, земля втомлена від російських танків... Але художник впевнений, що відбудувати все можливо. Та й доля «Козака Мамая» вселяє надію, сприймається як знак долі.
Картина Євгена Ситнікова «Козак Мамай». Фото: Євген Ситніков / Facebook
«Козак Мамай» – одна з картин Євгена, на яку художника надихнув роман Олександра Ільченка «Козак Мамай і Чужа Молодиця». Вона пережила окупацію, бої й довгий час перебувала в розбитій після обстрілів росіян майстерні.
«Він на стіні висів, – розповідає художник. – Туди прилетів снаряд, все пошарпано, холодильник пробитий, а «Козак Мамай» якось від вибухової хвилі втиснувся в стіну, картина не пошкоджена. Він живий».
Плани свої Євген Ситніков називає наполеонівськими, давно мріє про персональну виставку, але каже, що складно зібрати картини з різних колекцій від різних власників. Хоча пропозицію від одеського музею отримав, тепер хоче написати зразкове серйозне полотно, вкласти в цю роботу всю душу, всі емоції, одним словом, створити свій magnum opus.
«Релігія моя – свобода. Любов моя – Україна. Віра моя – ЗСУ», – каже художник із посмішкою.
Дивлячись в його захоплені сяючі очі, розумієш, що за свою мрію художник-воїн буде боротися і на полі бою, і після перемоги.
-preview.webp)
