«Води для гасіння пожеж вистачало. Брали з ріки. У нас техніку росіяни знищили». Головний пожежник Маріуполя розповів, як рятували місто, - ФОТО, ВІДЕО

«Ми готувались до війни, бо вона ж і так тривала стільки років, але ніхто не був готовий до тотального знищення». Олексій Шаруда, автор цих слів, – рятувальник. До початку повномасштабної російської агресії він очолював аварійно-рятувальний загін спеціального призначення в Маріуполі. Але з 24 по 26 лютого вся верхівка керівництва ДСНС в Маріуполі залишила місто. 27 лютого Олексій Шаруда вимушений був взяв на себе керівництво рятувальними підрозділами Маріуполя. Офіцери, хто залишився в місті, зібрались, обговорили ситуацію і підтримали його кандидатуру, пише 0629.com.ua.

Так він опинився в самому пеклі.

Для Олексія Шаруди війна почалась трохи раніше, ніж для всієї країни. Він мешкав з родиною в Сартані. Обстріли маріупольського селища розпочались ще до 4 ранку, коли країна ще спала.

Перші ракетні удари прийшлись по позиціях українських захисників…

Олексій прокинувся, розбудив дружину. Стали збиратися.

Ми розпочали евакуацію людей звідти. Маріупольська влада, поліція, рятувальники та представники маріупольського Червоного Хреста  - разом ми вивозили людей з Лебедіно, Талаковки, Сартани в центр Маріуполя. Вважалось, що там буде безпечно.

В Павлопіль, Гнутове, Гранітне ми вже не могли дістатись. Там вже були російські військові».

На фото - евакуація

Тільки 27 лютого Олексій Шаруда зміг забрати родину з селища. Він привіз їх до себе на роботу, в офіс на вулиці Митрополитській. Вони були разом весь час.

27 лютого – це останній день, коли він побачив свій будинок, рідну Сартану. Селище було напівзруйноване.  Вціліла центральна частина. Але окраїни селища дуже постраждали. Особливо будинки в районі кладовища. Там просто не залишилось нічого.

На фото: селище Сартана, лютий 2022 року

28 лютого в Сартану увійшли російські війська. А в Маріуполі розпочались тотальні бомбардування та ракетні обстріли. 

Лівобережжя, Кальміуський район, Західний мікрорайон, потім Приморській район. Це не були послідовні обстріли квадрат за квадратом. Росіяни обстрілювали місто одночасно з усіх боків. В Маріуполі не лунали сирени, тому що обстріли не припинялись в місті ані на хвилину. Якщо тихо в центрі – гучно на Західному, якщо на декілька годин припинили обстрілювати Черьомушки, то в Кальміуському жах не припинявся.

«Спочатку нам вдавалось контролювати ситуацію в місті. Ми виїжджали на гасіння пожеж, діставали людей з-під завалів. Допомагали «швидкій» розвозити людей по лікарнях. Але коло наших можливостей поступово звужувалось. Спочатку ми перестали возити поранених в першу лікарню в Кальміуському районі, потім в четверту на Лівобережжі.

Загиблих було дуже багато. І в перші дні ми ще намагались ховати людей. Але потім поранених  і загиблих ставало стільки, що ми ухвалили рішення: спочатку поранені, потім загиблі. Бо якщо ще є шанс когось врятувати – треба рятувати.

Всі ці питання вирішували в тісній координації з усіма службами та міської владою, які залишались в місті. Не зважаючи на обстріли, ми збирались щодня.

Взагалі, та робота, яку робила наша поліція, наші медики – це просто подвиг. І я дуже вдячний кожній людині, яка виконувала свою роботу в Маріуполі, за співпрацю. Уявіть, ми на початку березня, під обстрілами навіть тролеї обірвані обрізали, розчищали дороги. Бо ми сподівались, що нам вдасться утримати місто і контролювати ситуацію.

Нам навіть вдалось організувати два рази поховання загиблих на території старого кладовища. Близько ста осіб поховали за два рази. Але потім це стало неможливо.

Після 2 березня, коли зв’язок повністю зник в Маріуполя, нам вдалося встановити радіозв’язок з представниками міської ради, Маріупольгазом,  поліцією, Міськводоканалом та швидкою допомогою. І ми працювали в дуже тісній кооперації.

Розумієте, в цей час люди вже не могли нам зателефонувати і повідомити про пожежу, або якщо потрібно когось дістати з-під завалів. Але місто патрулювали поліцейські, швидка літала. Всі вони повідомляли, якщо бачили, що ми потрібні. Наприклад, телефонує мені поліція. Кажуть: «На вулиці Латишева розбомбили будинок. Людей треба перевезти в укриття. Ми не можемо впоратись самі». Я скеровую туди мікроавтобус, забираємо людей, веземо в «Терраспорт» або в драмтеатр, або ДК «Чайка».  Або телефонують зі «швидкої», кажуть, під завалами опинилась бабуся. Не можемо дістатись. Їдемо, розгрібаємо завали, допомагаємо дістати жінку…».

Рятувальники разом з поліцією розвозили їжу, ліки. ДСНС віддала дуже потужні генератори у військовий шпиталь та лікарню №3, а потім забезпечували, наскільки це було можливо, пальним. В пологовий будинок віддали маленький генератор, що в них залишався.

Вже с початку березня в Маріуполі через постійні обстріли перестала потрапляти вода. Вводи у місто були підірвані окупантами. Міськводоканал почав розвозити питну воду, поки це було можливо. Звісно, води не вистачало. Особливо важко було в тих районах, куди через обстріли було важко дістатись.

Але води для гасіння пожеж вистачало.

«Ми використовували воду з підземних пожежних водойм. Їх багато було в місті, більше десятка. Всі вони були на обліку, їхній стан контролювався нашою службою. Вони були заповнені, і це допомагало нам впоратися з тотальними пожежами. Вони виникали через обстріли по декілька десятків на день.

Окрім цих водойм, ми також використовували воду з басейну «Нептун» - там її було небагато, але була, з басейну фізкультурного комплексу ММК ім. Ілліча. З річки також набирали воду.

Взагалі, ми не мали проблем з технічною водою. Але після 14 березня ми практично припинили роботу. Ми вже не виїжджали й взагалі майже не виходили з підвалу. Починаючи з 10 березня росіяни стали прицільно бити по нашій частині №3. 14 березня в результаті ворожого обстрілу була знищена майже вся наша техніка. Виїжджати, рятувати стало нема на чому…»

Останній раз, коли рятувальники змогли вихати з бази на Митрополитській, було 15 березня. Прийшли люди до них пішки та сказали, що в будинку, де розміщувався ресторан «Чумаков», під завалами залишилися люди.

Після цього всі працівники рятувального загону №3, їхні родини та мешканці зруйнованих будинків поруч спустилися у підвал і не підійматися звідти навіть для того, щоб поїсти – все робили в підвалі.

Ввечері 15 березня до нас прорвався наш колега. Він мешкав у власній квартирі, в підвал з нами не спускався. Але як тільки трохи припинились обстріли, він побіг до нас. Розповів, що в пожежному депо вже росіяни. Вони затримали його, протримали три години, допитували. Хлопець наш намагався їм пояснити, що в пожежній частині переховуються жінки, діти, але вони не повірили. Відпустили й пішли слідом, щоб перевірити.

О 22.30 до нас в підвал спустився представник росіян, спитав, хто старший, я підвівся й пішов за ним. Ми піднялись. Він став питати, скільки людей, чи є військові. Він не хотів вірити, що там саме рятувальники та цивільні. А потім я дав йому слово офіцера, що військових немає. І він повірив.

Домовились, що зранку 16 березня прийде їх головний і скаже, що нам робити далі.

О шостій ранку 16 березня мене покликав російській командир. Дав наказ жінкам та дітям виходити, чоловікам – залишатись. Я власне, і не збирався залишати місто до тих пір, поки не дізнався долю всіх своїх підлеглих. Я мав бути переконаним, що всі змогли вийти, і тільки після цього  - дав слово родині – залишу місто.

Але потім установка росіян помінялась, і нам дозволили виходити всім.

Ми розділилися групами. Кожну групу супроводжував на початку колони й в кінці рятувальник, так і пішли. Більша частина людей йшла пішки аж до Запорізького шосе. Там людей чекали автобуси, організовані росіянами. Вони повезли людей у Нікольське. Дехто з рятувальників, у кого вціліли машини, завантажувались і вивозили людей. Але все ж таки більшість йшла пішки».

Вони їхали та абсолютно не розуміли, в якому світі опинились. Всі ці дні березня вони не мали жодного зв’язку з «великою землею». Окупанти розповідали, що Київ пал, президент втік, а пологовий будинок зруйнував український літак, а не російський. І тільки в Нікольському, де був зв’язок, люди почали потроху зізнаватись про справжні новини. Вони були нерадісні. Україна палала, тривалі важкі бої на Сумщині, Чернігівщині, під Києвом. Але Київ – стояв, і президент був на місті.

Заходжу, кажу, хто я, мовляв, треба зв’язатись з частиною №23. Вони мені у відповідь: це неможливо. А я кажу – можливо, дайте рацію. Виходжу на зв’язок з пожежною частиною в Ялті, прошу передати інформацію на 23 частину, що ми живі, і що мій наказ – всім виходити в бік Мангушу. Аж раптом прориваються хлопці з 23-ї. Виявляється, вони теж живі й почали вже виходити з міста. Люди виконали наказ».

Маріупольські рятувальники виходили з міста з 15 по 20 березня. Частина з них вийшла на контрольовану Україною територію, частина розташувалась на базі відпочинку «Локомотив» в Мелекіно.

Потім ті, хто залишався в Мелекіно, повертались в Маріуполь. Значна частина маріупольських  рятувальників залишилась в місті та зараз працюють.

Сам він після того, як дізнався, що з його підлеглими все добре, вважав, що виконав свій обов’язок. В Безіменному він пройшов фільтрацію. Каже, що роздягали, обшукували. Фотографували, як злочинця, у фас і профіль, відкатали пальці та долоні. Потім розпитували про ставлення до української влади, про знайомих військовослужбовців, канали зв’язків тощо. А потім відпустили.

В березні в Безіменному ще не було ніяких баз даних. А якщо і були, то застарілі. Тож у Шаруди не виникло проблем, його пропустили. 

Він зміг сісти за кермо свого розбитого вщент автомобіля і вивезти родину з окупації.

Наступного дня в його будинок в Сартані, який він встиг трохи полагодити після обстрілів, прийшли денеерівці. Прийшли по нього, але було вже пізно. Олексій Шаруда став недосяжним для окупантів.