«У власному домі, але не вдома». Історія родини з лівобережної Херсонщини, яка пережила потоп і два роки окупації

Вони переїхали до Старої Збур'ївки на Херсонщині за три місяці до початку повномасштабної війни. Раніше Ольга Гриневич жила в Миколаївській області, але через проблеми з водою (питна поганої якості, а технічна подається по графіку) вони з чоловіком вирішили обрати для життя нове місце. Херсонщину Ольга знала і любила, тут живуть її родичі, до яких родина їздила в гості. Придбаний будинок біля річки серед мальовничої природи здавався ідеальним місцем. У селі дуже роботящі люди та й сусіди добрі – староста села Віктор Маруняк зі своєю дружиною. Проте, як виявилося, мирне життя в цьому затишному куточку тривало недовго...

Ольга Гриневич розповіла для читачів «Вгору» свою історію дворічного життя в окупації, затоплення будинку через підрив Каховської ГЕС та виїзду до вільної України.

Як окупанти встановили свої порядки в Старій Збур'ївці

Повномасштабна війна сповістила про себе родину Гриневичів потужним вибухом, який вони почули рано-вранці на вулиці. Увімкнувши телевізор і радіо, почули страшну новину, проте не могли повірити, думали, цього не може бути, це ненадовго і швидко закінчиться.

Проте реальність виявилася набагато жорстокішою. Окупанти швидко з'явилися в Старій Збур'ївці. Скоро дорогами було вже неможливо пересуватися, росіяни забирали автомобілі у місцевих жителів. Люди змушено кидати свої будинки, а російські військові безсоромно в них займалися мародерством:

«Заходили до людей у двори та забирали все на світі. Те, що людина своїми мозолями наживала. Вони приходили та грабували все...»

Ольга розповіла: якщо росіяни поклали око на якийсь будинок, де ще жили місцеві, вони підіймали безпілотники, а потім обстрілювали, змушуючи людей покидати оселі.

Одного дня вони бачили, як окупанти забрали сусіда, старосту села Віктора Маруняка:

«Приїжджала купа техніки, і вони, молоді, здорові, тягали цього чоловіка у кайданках. Ми бачили у вікно це страхіття, не вірили, що це може бути».

Росіяни пограбували будинок старости, потім стали там жити. Намагаючись уникнути небажаного сусідства, Гриневичі з іншими односельцями відключили опалення у будинку Маруняків. Проте їхні сподівання виявилися марними: непрохані гості під'єдналися до комунікацій і облаштувалися в оселі.

Ольга розповідає, що попри це сусідство, цілий рік окупанти їх не чіпали. Поштовхом до «знайомства» стало побиття місцевими якогось російського командира. Прийшли з вимогою: «Дай півня». Відмовити було неможливо.

«І потім вони лазили у нас у дворі, як у себе вдома. Ми, виходить, у власному домі, але не вдома були. Можна було двері не закривати, якщо в них була потреба, то вони вибили та зайшли», – розповідає жінка.

Ольга Гриневич біля власного будинку у Старій Збур’ївці до затоплення внаслідок підриву Каховської ГЕС. Фото надала героїня статті

Подобається матеріал? Долучайтесь до Спільноти та допомагайте нам більше розповідати історії людей, які живуть і працюють у прифронтовій Херсонщині.

Затоплення та наслідки «великої води»

Раптово тиша змінилась гуркотом. Ользі здалося, йде якась техніка. Що окупанти підірвали Каховську ГЕС, дізналися лише наступного дня. Спершу масштабів трагедії не усвідомлювали, вважаючи, що до них вода швидко не дійде.

У другій половині дня пішли до річки. Вода вже підступала, але небезпеки в цьому не побачили. Проте вночі вода стала стрімко заповнювати їхню хату. Ольга розповідає, що стояло моторошне клекотіння, земля вбирала воду, страхітливо булькала, і було дуже страшно.

На щастя, сусіди, виїжджаючи з окупації, залишили їм човен. Жінка запропонувала пожити якийсь час у човні, сподіваючись, що вода скоро зійде. Перенесли в човен їжу та все необхідне. Вранці будинок повністю затопило. Все те, що вони вночі намагалися врятувати, винісши на вулицю, забрала стрімка течія. До жаху повені додався обстріл: окупанти з переляку стріляли, боячись наступу ЗСУ. А коли над ними став кружляти безпілотник, Ольга скрутилася на човні та завмерла, не знаючи, чий це був дрон.

За словами Ольги Гриневич, повінь затопила лише прибережні вулиці. І одна односелиця прийшла на допомогу, запропонувавши прихисток у своїй хаті, до якої вода не дісталася. Подружжя спочатку вагалося, але зрештою вирішили піти. Проте пес, який дістався їм від попередніх хазяїв, вистрибнув з човна...

«Ми поїхали, переночували, але не спиться, собака ж там, може, живий... Він тільки до нас звик, можна сказати», – згадує жінка.

На ранок вони позичили у людей невеличкий човен і вирушили рятувати собаку.

«Течія біля будинку Васильовича (старости Віктора Маруняка – прим ред.)  так крутила, що це не передати. Ми не могли заплисти у двір, потихеньку пропливли на човні, тримаючись за паркан Васильовича, щоб  не знесло. Потім вже на веслах запливли у двір, дивимося – там наш Ханчик. Він нас як побачив, почав вити на радощах і сам заскочив у човен», – розповідає Ольга.

Собака врятувався на горбику землі, де колишні господарі вирощували квіти. А кури на сарай позлітали. Забрати їх було складно, тож вирішили не лякати птахів, насипали їм зерна і залишили воду, щоб мали її, коли повінь піде на спад. Ольгу вразило, що повз них пливли дрова, а на колодах рятувалися від води мокрі миші.

А ще вона згадує п'яних російських солдатів з автоматами у відкритому кузові автівки, вже на незатопленій частині села. Вони шукали оленятко, на яке, вочевидь, полювали. На питання, чи бачили його, Ольга відповіла «ні», хоча бачила, як тваринка, шкутильгаючи, від страху забігала у двори.

Днів 10 їхній будинок був затоплений, а коли вода зійшла, подружжя повернулося:

«Зайшли в хату — а там все в муляці. Там сморід страшний стояв. Кажу, закачаймо рукави та будемо прибирати».

Добре, що будинок залишився цілим, його врятував сусідський металевий паркан, він деякий час стримував воду. Хоча і сам паркан завалився, та й один з добротних будинків сусіда теж не встояв.

Поступово, кімната за кімнатою, наводили лад, сушили те, що можна висушити, викидали зіпсоване. Дерев'яні меблі збереглися, а пресовані стали непридатними, розбухли. Довели до ладу одну кімнату, в ній і жили. А ще намагалися посадити кабаки та картоплю, але з картоплею не вийшло.

Російські солдати з будинку старости під час повені теж переїхали до незатопленої частини села, а потім повернулися. На запитання, чи намагалися вони допомогти, Ольга категорично заявляє, що ні.

Під пильним оком окупантів

Після потопу окупанти почали роздавати гуманітарку. Родина Гриневичів ігнорувала її, аж поки до них додому не приїхали з «сільради».

«Я кажу чоловіку: мусимо йти, треба брати, бо зрозуміють (що вони не підтримують окупантів – прим. ред.), – згадує Ольга. – То вони дали нам 20 тисяч рублями та гуманітарку. Я прийшла додому, почала плакати. Чоловік каже: ти що батьківщину продаєш, чи що? У нас таке положення. Ти ж бачиш, що всі люди поотримували, одні ми залишились, і ми в них, каже, під мікроскопом, вони на нас дивляться».

Попри те, що Гриневичи старалися з окупантами не контактувати, росіяни все одно хотіли познайомитися з українською родиною, бо у кожному бачили «навідників». Ольга розповідає, що приходили до них, звинувачували, що вони за ними спостерігають. Жінка навіть сказала чоловікові зняти штори, так буде видно, що вони взагалі не підходять до вікон. Приходили й після обстрілів, цікавилися, чи на місці всі. Відповідати доводилося російською, Ольга чула, що вони не дозволили людям українською говорити.

Російські паспорти родина не брала, хоча на пропускному пункті до села треба було їх показувати. Якийсь час вони відбріхувалися, мовляв, міняємо. Під час російських виборів не виходили з дому по три дні, ховалися.

«А потім вже, як вибори Путіна пройшли, вони сильно тиснули, щоб поміняли паспорти. Вони знали, що ми не поміняли. І вже питали: «А чому не міняєте? Ви ждуни, ви справжні хохли!» – розповідає жінка.

Два роки в окупації вони просто виживали, зізнається Ольга. Тиск через неотримання паспортів став нестерпним – вони не могли вільно пересуватися. Магазини були закриті, адже це була лінія фронту. Донька дзвонила і благала: «Вас повбивають, я ж вас не поховаю». До всього цього додалася хвороба внучки, і родина вирішила залишити свій дім.

Шлях на вільну Україну. «Хотілося цілувати землю»

Виїхати допомогли волонтери, яких знайшла донька. Звідки вони, Ольга не знає, але каже, що ні копійки не взяли. Шлях пролягав через Мелітополь, Бердянськ, Маріуполь, далі російський Бєлгород і КП Колотилівка. З ними їхала жінка з Мелітополя, а в Бердянську забирали одного чоловіка після інсульту. Йому було дуже погано, думали, дорогу не переживе, але вижив.

Подружжя дуже переймалося, що їм не вдасться виїхати, бо людину з українським паспортом, яка проживала на окупованій території та могла знати про місцеву ситуацію, навряд чи легко пропустять.

При в'їзді до Росії вони погодились на проходження «детектора брехні», і їм дали заповнити анкету. В анкеті було питання щодо підтримки «СВО». Побоюючись, що не пройдуть «детектор», написали правду, що не підтримують.

«Потім нас в кабінет викликали по одному, – продовжує  Ольга. — Відбитки пальців брали, фотографували і так, і так, питання різні ставили, чому їдете. І тут росіянин запитав: «Що СВО не підтримуєте?» Я кажу: «Нам ця війна стільки біди накоїла, що не підтримуємо». Він так подивився на мене і каже: «Ох, ці окупанти!..»

Пропускний пункт у Колотилівці вона назвала взагалі катастрофою. Перед ними зайшов чоловік років під сімдесят, теж з українським паспортом. Вони бачили у вікно, як ФСБшник став на нього дуже голосно кричати. Потім настала черга Ольги.

«Стоїть стіл залізний, і все, що в тебе є, ти повинен покласти на нього,  вивернути всі сумки, а вони одяг промацують, продивляються. Телефон забирають і повністю перевіряють. Сидить ФСБшник із закритим обличчям, дивиться, сканує тебе, і починає запитувати: чи родичі служать? чому їдете? Я кажу: у нас нічого ніде нема, будинку немає, був потоп, родичів немає, донька залишилася, нас нічого тут не тримає».

Після цього вони йшли два кілометри, а на українській території їх уже чекали представники Червоного Хреста й автобусом привезли до Сум. Спочатку, як годиться, вони пройшли всі необхідні кабінети. У Сумах їх нагодували та дали все необхідне для гігієни та харчування.

«Ви розумієте, таке почуття, як наших хлопців побачили, справді хотілося землю цілувати», – зі сльозами на очах згадує Ольга Гриневич.

До території вільної України родина Гриневичів дісталася 7 квітня 2024 року, але їм знадобилося два місяці, щоб повністю оговтатися від пережитого.