Слава Машницький. Зниклий художник, справа якого живе
Херсонський художник В’ячеслав Машницький зник трохи менше ніж за місяць до деокупації Херсона. Відтоді минуло вже більше ніж рік, але друзі митця вірять, що якось зненацька вони зустрінуть його на херсонських вулицях… Тому ніхто і ніколи не говорить про нього в минулому часі. Бо Слава – є, незалежно від того, що з ним трапилось.
Але все одно постає купа питань стосовно того, що відбувалось у ті дні понад рік тому. Чи причетні окупанти до зникнення В’ячеслава? Чи цей випадок є банальним криміналом? Чи живий він взагалі? Чи десь у полоні? Чи переховується? На жаль, поки триває слідство, відповіді на ці питання залишаються відкритими.
Митець і куратор
Постать В’ячеслава Машницього, або просто Слави, відома далеко за межами України. За його плечима безліч виставок в Україні та за кордоном, реалізація низки нетривіальних ідей. Він не просто херсонський художник у другому поколінні – син одного з корифеїв херсонської школи живопису Валерія Машницького. Він один із тих творців, яким спокійно не сидиться.
«Славко» – так назвав Валерій Машницький портрет свого восьмирічного сина. Де зараз перебуває картина, достеменно невідомо. Перед втечею росіян із міста її викрали з Херсонського обласного художнього музею ім. Олексія Шовкуненка разом з іншими творами мистецтва.
Слава пішов по стопах свого батька, здобув професійну художню освіту, став членом Спілки художників України, встиг пожити та попрацювати у двох столицях – Києві та Москві. У 2002-у повернувся до рідного Херсона і став вигадувати нові та незвичайні речі. «Точкою перетину» стала його квартира, яка перетворилась на мистецький майданчик. То разом з Ігорем Платоновим, також сином знаного художника, організував тут Галерею Союз Спадкоємців/02, то Музей сучасного мистецтва також там, то створив Херсонський обласний благодійний фонд ім. Поліни Райко, який займається підтримкою локальних ініціатив, зокрема, сучасного мистецтва в Херсоні й, звісно, популяризує спадок олешківської художниці-наївістки Поліни Райко. Одним словом, «бурлив» так само, як більше сотні років тому «бурлив» на Херсонщині авангардист Давид Бурлюк, український «батько російського футуризму».
Слава Машницький відкриває одну з перших виставок у своїй квартирі-галереї-музеї
Колись давно на питання, чи не є така активність, створення галереї та музею буквально на порожньому місці, наслідком столичного життя, Слава відповів:
«Ні, це наявність певної кількості енергії та бажання. І потім – зовсім не на порожньому місці: все-таки батько художник, це все завдяки йому – будинок будувався Спілкою художників, а будівельним підрядником був дідусь. Сидячи в столицях, я ностальгував за Херсоном, але коли сюди приїхав, мені ніби сам Бог велів щось таке зробити, щоб продовжити справу діда та батьків. І квартира, в якій жили батько з матір'ю, і я ріс із сестрою, якось логічно виросла у виставковий майданчик, бо для Херсона одного виставкового залу мало. Тут хоч і маленька площа, але дає змогу презентувати якісь локальні проєкти, які не показують на рівні виставкового залу, молодіжні переважно. Нині можна спокійно жити в Херсоні, володіти інформацією та брати участь у всіх проєктах. А їхати з Херсона ніхто нікуди не хоче. Для мене Херсон – це схема світобудови, тут все є – ті самі принципи, ті ж закони, глядачі, художники. Тому й цікаво зробити все спочатку тут, а потім ще десь. У якій країні – це вже неважливо».
«Стіна» Машницького на виставці «Цех». Херсон, «Фабрика», 2017. Фото Ігоря Бойченка
Завжди у стані творчого пошуку, новатор, який працює у різних напрямках сучасного мистецтва, куратор, який «запалив» херсонські артзірки (чого варті Олександр Жуковський і покійний Стас Волязловський!) і відкрив багато нових імен. Увага до мистецького потенціалу Херсонщини формувалася великою мірою завдяки Славі.
Окупація, дача, зустрічі з загарбниками
На початку російської окупації херсонська артспільнота сиділа по домівках. Один із «вихованців» В’ячеслва Машницького, митець і куратор Семен Храмцов, розповідає, що іноді, виходячи за їжею, прибігав до Слави, в одного м'ясо було, другий рибу знайшов – обмінювалися. Слава встиг зробити класний проєкт, відеоарт про те, що відбувається в Херсоні – відправили його до Франції. Потім спілкування стали частішими, спільнота на мітинги спротиву виходила. Коли стало тепліше, всі молоді художники, друзі Музею сучасного мистецтва, переховувалися від окупантів на дачі у Слави.
«Ми почали їздити до нього на дачу, на Великий Потьомкінський острів, бо в місті було гнітюче відчуття – російські прапори, броньовики, п'яні ДНРівці. День народження, просто вихідний – їдемо на дачу. І що було прикольно: якщо на пляж на ХБК або в гідропарк ти їдеш на тролейбусі, тебе зупиняють блокпости, то щоб потрапити на дачу, треба просто з центру спуститися в річпорт (там нема блокпостів), сісти на катер – і ти вже на дачі. Тобто, тобі не треба проходити блокпости. Тому ми якось так ховалися на дачі й тижнів по два там жили».
В’ячеслав Машницький і родина Храмцових на дачі. 2021
Однак сховатися від російських вояк не вдалось. Тим більше на острові. Зараз у словах Семена Храмцова начебто і не відчувається страху – проте жах був в очах тих, хто переповідав цю історію з його слів. Отже, 1 травня зник зв’язок, і про те, що відбувається в місті, на дачі ніхто нічого не знав...
«І тут прибігає сусідка, – розповідає Семен, – і каже, що на першому причалі 200 орків висадилося. Виявилося, що 10-20, просто інформація пройшла через «зіпсований дачний телефон». Було страшнувато, бо з дач на цьому острові нікуди тікати».
Після кількох годин напруженого очікування, коли подумки щоразу згадувалася Буча, про яку нещодавно стало відомо, молодь вирішила не накручувати себе, а просто вибиратися, йдучи назустріч невідомості. І пішли, розуміючи, що їхній вигляд загарбникам зовсім не сподобається: всі в татуюваннях, чоловіки з бородами. Вишикувалися в шеренгу і почали пробиратися вузькими проходами між будинками. Попереду йшов Храмцов з маленьким сином на руках, думали: маленька дитина – не чіпатимуть. Зустріч із непроханими гостями лоб у лоб була неминучою.
«Ми зустрілись на доріжці, – згадує Семен. – Тут дачники, квіточки, ми в шортиках, літо – і ось ці, в чорному з автоматами натовпом стоять. Вони дуже абсурдний вигляд мали на дачних ділянках. «Можна пройти?» Пропустили. По одному. Нікого не «шмонали», але ми дуже нервували, проходячи повз них, повз всі ці стволи».
Цей момент був серйозним випробуванням, але не останньою зустріччю з окупантами. Наступна була такою ж несподіваною.
«Ми зі Славою поїхали на риболовлю, на пузанка. – продовжує оповідь Семен Храмцов. – Сиділи, сміялися, ловили рибу. І тут повз нас до острова причалили два катери, завантажені орками. Слава одразу став похмурим, я таким сумним його ще не бачив. Він так на них подивився і каже: “Ви, мабуть, виїжджайте, тут майбутнього не буде. А я залишаюсь в Херсоні, буду доглядати за музеєм, бо кинути його не можу”».
Вартовий музею
Славі завжди було приємно, що художник Машницький випередив бізнесмена та мецената Пінчука, створивши Музей сучасного мистецтва в Херсоні мало не на рік раніше.
«Думаю, Херсон того гідний, – якось ділився думками В’ячеслав Машницький. – Він і планувався як південна столиця. Тут критична маса культури та культурних людей набагато вища, ніж здається на перший погляд. Музей виявився своєчасним, до речі, у нашій колекції є ті самі художники, що й у Пінчука. Єдине, на відміну від Пінчук Арт Центру, ми існуємо без бюджету, але, на щастя, ідея перемагає. Це зухвало, але цікаво, це привертає увагу».
Арткураторка Юлія Манукян розповідає, що Славу не раз намагалися вивезти з Херсона, але йому все здавалося, що якщо він поїде, то росіяни увірвуться до квартири, заселяться, проведуть обшуки, когось схоплять, десь щось вивідають – загалом доберуться до колекції:
«Слава залишився тому, що він директор Музею сучасного мистецтва, – розповідає Юлія Манукян. – Відомий гурт українських художників, які робили український павільйон на бієнале 2019 року, зробив розкішний подарунок нашому музею. Плюс Слава має чудову колекцію Волязловського, Печерського, всіх наших наївістів, фрагменти робіт Поліни Райко, роботи художників знаменитої київської Паркомуни. Слава казав, що має за цим хтось дивитися, що це найунікальніша річ, і не хотілося, щоб окупанти до цього дісталися».
Йому пропонували і гроші, і проєкти, і можливість зробити в Києві невеликий музей. Казали, що навіть якийсь бізнесмен, що начебто вивіз цілий завод із Херсона, був готовий вивезти повністю і музей, і архів разом зі Славою, бо він з усіма росіянами домовиться. Та й друзі пропонували якось помалу вивозити колекцію. Але Слава стояв на своєму і казав, що не бачить себе деінде і буде в Херсоні, що важливо не метушитися, що ніхто взагалі не зрозуміє, що у квартирі музей і якась колекція. Мовляв, менше будемо балакати – все буде добре. І це спрацювало.
«Хоча до нього часто приходили, він же відомий діяч, – розповідає Семен Храмцов. – І в міністри культури вербували. І знали, що у квартирі музей, говорили про це. Але, слава Богу, пронесло, все на місці. Зараз вся колекція законсервована».
І то велике щастя, що росіяни не були націлені на сучасне мистецтво. Можливо, ті, хто займалися мародерством у Херсоні по музеях, і не розумілися на ньому – їм Айвазовського та стародавні ікони подавай.
Тож Слава Машницький більшу частину часу проводив на дачі, повертаючись до Херсона на 2-3 дні та перевіряючи колекцію. Віджартовувався, що дача тримає. У жовтні збирався завершувати «дачний сезон». Але друзі попереджали, що російські вояки за човном можуть прийти до нього, як будуть тікати...
Зникнення та пошуки
18 жовтня 2022 року про зникнення художника на своїй сторінці у Facebook повідомив друг Машницького Олександр Євстаф'єв. Спочатку він написав пост із проханням знайти Славу, зазначивши, що востаннє його бачили на Потьомкінському острові під Херсоном. Але за декілька годин у коментарях Олександр додав:
«Сьогодні на дачній ділянці В’ячеслава знайшли сліди крові, сліди крові на одязі, верхній одяг, перевернутий стіл, факт пропажі човна марки Дніпро та двигуна до човна марки Сузукі. Більше фактів повідомити не можу…»
В’ячеслав Машницький і Олександр Євстаф’єв на відкритті виставки, 2017 рік, фото Ігоря Бойченка
Друзі художника розповідають, що забила на сполох дружина Машницького Ганна, коли Слава не вийшов на зв’язок. Але багато хто її заспокоював: мовляв, все нормально, може, щось із телефоном, кудись пішов, якісь там проблеми, та й взагалі це ж не перший раз його немає на зв'язку. Врешті-решт, Слава доросла людина, чоловік, що з ним може статися?
«Якби її не заспокоювали, вона б ще на пів дня, а може, і на добу раніше б виїхала б на місце, – стверджує Олександр Євстаф'єв. – Можливо, події розгорталися б інакше. Але її заспокоювали».
Заспокоєння хоч і затримали Ганну, але ненадовго: вона рано вранці перевірила квартиру, потім сіла на перший баркас і поїхала на дачу.
«Вона була в повному розпачі й не знала, що робити, – продовжує розповідь Олександр. – Я не перший, хто про це дізнався, але я перший, хто це почав висвітлювати. Треба розуміти, що на той момент Херсон ще був під окупацією, ніхто не хотів якось світитися і щось казати, тому я взяв на себе таку відповідальність першим сповістити про зникнення Слави, щоб якомога більше людей про це дізналися. Сподівався, що хтось якось зможе допомогти, були різні версії, на той момент ми ще нічого не знали».
Друзі художника одразу організовували виїзд на пошуки В'ячеслава, і волонтери відгукнулися. Тоді вдалося зібрати багато свідчень – хто що бачив, хто що чув.
Семен Храмцов розповідає, що було дуже складно, і першими до розслідування Ганна залучила місцеву адміністрацію, окупантську поліцію.
«Вона там їх жорстко напружила, вона розумниця, – каже Семен Храмцов. – Але вони тиждень походили, попитали – і втекли. Потім вона поїхала в Київ, потім в Одесу, і вона постійно займається цим питанням. Було складно. По-перше, окупація, потім деокупація, потім наша поліція то є, то немає, потім потоп. Наскільки я знаю, кілька місяців тому вже призначений конкретний слідчий, який добре веде справу, і розслідування просувається. І дякую Ані, бо нам всім важливо дізнатися правду, відсоток того, що Слава у полоні, також є. І дуже б хотілося, щоб він був живий, і ми його знайшли».
Десь у Парижі. Лютий 2023 р. Фото: фейсбук Єлизавети Вовченко
Раніше Олександр Євстаф’єв озвучував три версії зникнення Машницького: побутова сварка, викрадення човна для втечі з Херсона, помста окупаційної адміністрації через відмову В’ячеслава очолити фейкове міністерство культури Херсонщини. З урахуванням того, що Слава за словом в кишеню не ліз, окупанти дійсно могли затаїти образу на нього. Крім того, іншому товаришу Євстаф’єва після початку пошуків, ще за окупації, подзвонили з незнайомого номера та наказали “позатикатися”:
«Сказали: “Сидіть і ждіть. Шо ви там начінаєте устраівать”. На запитання, хто це, людина сказала, що її начальство попросило подзвонити та передати. Що за начальство – незрозуміло».
Семен Храмцов зізнається: коли почали дзвонити й питати, де Слава, він спочатку також озвучував різні версії. А потім зрозумів, що поки йде слідство, цього робити не варто, бо ті, кого вважаєш злочинцями, можуть бути невинуватими:
«Чи Слава поїхав, чи його арештували росіяни, чи з ним щось сталося, якийсь приступ, чи його там сховали... Варіантів багато. Але дуже дивно, що на дачах багато людей, бабусі, сусіди, і всі знали Славу. От він є – а за пів години його немає...»
Зараз Олександр Євстаф’єв, який тримає руку на пульсі та повідомляє спільноту про справу Машницького (наскільки це можливо, щоб не нашкодити розслідуванню) інформує, що слідство перейшло на новий етап:
«Розшукові дії завершилися. Йдуть виключно вже слідчі дії. Звісно, поки місто під обстрілами, все дуже складно. Та попри труднощі туман завіси буде розвіяно!»
І обіцяє, що якщо колись можна буде оприлюднити матеріали слідства або більш детально розповісти про них, то це буде детективна історія з елементами шпигунських і шахрайських схем. А зараз Олександр може лише сказати, що це були сплановані дії з заволодіння човном В'ячеслава, безглузді та недолугі. Про те, де зараз перебуває художник, як він зник, інформації він не має.
«Ще можу сказати, що встановлені дійові особи, попри те, що острів був повністю затоплений, слідство дуже довго буксувало і не зрушувалося з місця. Ми чомусь думали, що справа буде розглядатися в Миколаєві чи в Одесі, але її залишили в Херсоні. Зараз слідство йде дуже повільно і буде йти довго, але це треба зрозуміти: місто обстрілюється, розглядається дуже багато справ. Але ми запустили механізм правосуддя, цю державну машину, яка рано чи пізно накрутить свої шестерні та виведе злочинців на чисту воду».
Справа живе
Завдяки дружині та друзям Вʼячеслава Машницького справа його не зникла. Збережені і музей, і майстерня.
Семен Храмцов розповідає, як після деокупації та перших прильотів йому телефонували друзі та пропонували вивезти музейну колекцію. Але на зборах фонду ім. Поліни Райко, оцінивши усі ризики транспортування, проголосували за те, щоб все залишилось як є. Музейна колекція зараз законсервована. Майстерня проплачена, щоб вона залишилась за Славою, бо треба десь зберігати його роботи. Команда чекає припинення обстрілів, щоб повернутися в Херсон і навести лад, і роботи там буде достатньо як із фондом і будиночком Поліни Райко, так і з Музеєм сучасного мистецтва.
«Це продовження культурного процесу, сила культури. Було б класно, щоб Слава там продовжував жити. У нас є ідеї, які проєкти можна зробити, як це продовжувати, – ділиться планами Семен. – Не в такому форматі, як у Слави, а в новій якості. Слава сам все придумав, воно може працювати й без нього, от в чому його геній. І це класно!»
Слава Є! – в один голос кажуть його друзі.
І наостанок хочеться згадати слова В’ячеслава Машницького про Херсон, виповнених щирою любов’ю до рідного міста:
«Надихає те, що оточує мене в Херсоні. Це дає якийсь стан умиротворення. Херсон – це одночасно щось східне та щось західне, сучасне. Тут дуже багато культурних перетинів, якихось знаків. У Херсоні наше життя – буддистсько-християнсько-конфуціанське. Це спокійний, абсолютно східний ритм, тому що – південь. І водночас – західний ритм: активність, швидкість реагування, Інтернет...»
ФОТО: Машницький ВВ Залізний порт
«Подобається малювати людей, сонце, небо, плавні, бабусь, дідусів...» – розповідав про свої уподобання художник. І малював. Обидві картини В’ячеслава Машницького, в тому числі «Залізний порт», були викрадені окупантами при пограбуванні Херсонського художнього музею в листопаді 2022 року. Де вони – наразі невідомо.
А ще – слова, сказані художником за місяць до зникнення Олександру Євстаф’єву. Машницький сказав, що залишається, бо хоче побачити, як Херсон переможе. Бо перемога – це мистецтво…
Нагадуємо, що Поліна Райко, культурною спадщиною якої опікувався В’ячеслав Машницький, після затоплення внаслідок підриву Каховської ГЕС стала сприйматися одним із українських символів опору Росії. Розписаний художницею будинок в окупованих Олешках був затоплений і зруйнований на 40%. Проте трагедія викликала спалах інтересу до її культурної спадщини: в Києві в Українському був представлений документальний проєкт “Поліна Райко. Зникоме”, їй присвячують лекції, мотиви її творчості знайшли відображення в дизайні представництва України на Франкфуртському книжковому ярмарку.
Інші фото: Фейсбук В'ячеслава Машницького, Семена Храмцова, Олександра Євстаф’єва, Херсонський обласний художній музей ім. О. Шовкуненка
Підтримайте роботу редакції. Долучайтеся до спільноти"Вгору" https://base.monobank.ua/
