Менш ніж за місяць «розстріляне відродження» вибухнуло в українському інфопросторі двічі. Прем’єрою історичного альбому-мюзиклу про письменників «червоного ренесансу» «Ти [Романтика]» та виходом офіційного трейлеру художнього фільму «Будинок “Слово”. Нескінченний роман» режисера Тараса Томенка. У цьому фільмі, який вийде в український прокат 9 травня, роль поета Володимира Сосюри зіграв херсонський режисер Андрій Май.
Мюзикл збурив культурну спільноту, бо історія циклічна, і прагнення тодішньої української інтелігенції, ризикуючи своїм життям, відродити Україну, актуальне й сьогодні.
«Ти [Романтика]» – це прекрасна можливість популяризації української культури мовою сьогодення. Це важлива річ, і вона необхідна. А далі – це смакові історії та ключі, які кожен з митців до цього прикладає, наскільки це відповідає дійсності. Це творчість, це мистецький прояв, і він якісний, як на мене», – вважає Андрій Май.
Але головною темою спілкування, звісно, став фільм, акторський досвід режисера, дивовижно схожого на молодого Сосюру, та паралелі між подіями, рознесеними в часі на 90 років. Пастка, створена комуністами для тотального контролю митців, лещата окупації, з якої вирвався Андрій, і загалом історія поневоленої України.
«Фільм може викристалізувати та відрефлексувати майже столітній біль українського суспільства. Це вже наша історія, вона трагічна. Ми проживаємо нову трагічну історію нашої країни. Це стає відповіддю багатьом, хто досі не ладен вставити свої щелепи, щоб заговорити українською, і вправити свої мізки в тому напрямку, щоб зрозуміти, скільки ще ми маємо страждати, поки їм буде зручно мати “свій язик”».
Режисер, який зараз живе в Німеччині, розповідає, що йому й досі доводиться пояснювати українським діячам культури, що вони не мають права представляти Україну російською мовою.
Режисер Андрій Май. Фото Олександра Корнякова
Андрій розповідає, що потрапив у це кіно зовсім випадково для себе. У 2018-му в Німеччині повним ходом йшла робота над виставою «Херсон 1918/2018», яка згодом відкрила в Херсоні фестиваль «Мельпомена Таврії». Тоді теми протидії радянській системі, поневолення Радянським Союзом України та події, які у зв'язку з цим сталися з його родиною – розстріли, заслання в Сибір дідів і прадідів – вийшли для режисера на перший план. Він розумів: єдине, що може зробити, як відрефлексувати – разом із командою поставити виставу».
У той момент, коли він отримав дзвінок від кастинг-директора, що його розглядають на роль Володимира Сосюри, та почув пропозицію прийти на кастинг, Андрій зовсім не мав бажання зніматися і «заходити другий раз в цю ріку». Але домовилися, що кастинг він все ж таки пройде. І він прилетів в Київ...
«Акторські проби були з партнеркою – це такі, мабуть, важливі для Сосюри людські стосунки, де він був коханцем, бо пан Володимир любив життя і любив жінок, це була частина його ідентичності. Були яскраві, еротичні проби. І я якось спокійно подумав: все, ми це зробили, мене не затвердять...»
Стоп-кадр із трейлера до художнього фільму «Будинок “Слово”. Нескінчений роман»
Але помилився – затвердили. Про це Андрій дізнався, коли їхав у поїзді на «Мельпомену» в Херсон. Потім були 15 знімальних днів у 2018-му і дозйомки у 2020-му.
Звісно, творчість поета митцю імпонувала і раніше, на момент зйомок він був знайомий із поезією Сосюри не тільки на рівні шкільної програми. З 2015 року Андрій Май часто бував на Донбасі, любив читати Сосюру в степах Донеччини – каже, це в нього була така фішка. Затвердження на роль підштовхнуло перечитати твори поета, вивчити біографічний матеріал, подивитися документальний фільм Тараса Томенка, який передував зйомці художнього.
«Це була дуже особиста для мене робота, – розповідає Андрій Май. – Особиста тим, що вона наче була продовженням тез, з якими я працював у виставі «Херсон», про власну родину, яка була під тортурами радянської влади. Вона переросла у тему знищення української інтелігенції й української культури під час репресій тридцятих. На той момент у мене раком хворіла дружина, і яскраво викристалізовувалася гострота цінності життя. Якщо раптом тебе може не стати? Якщо раптом твоя творчість буде нікому не потрібна? Якщо є хтось, і це не Бог, хто вирішує за тебе, яким тобі бути, і чи бути тобі взагалі?»
Кадр із художнього фільму «Будинок “Слово”. Нескінченний роман»
У режисера є деякий акторський досвід, часом він виходить на театральну сцену у власних виставах, має за плечима кілька кіноролей – і ті, що не вийшли на екрани через початок повномасштабної війни, і у відомих проєктах, як от у серіалі «Спіймати Кайдаша». Андрій Май каже: йому як актору на режисерів таланило, що з режисером Тарасом Томенком було дуже приємно працювати й що взагалі це дуже приємний стан, коли ти відчуваєш людину і для порозуміння не треба багато слів.
Але, попри любов до Сосюри, відчувати поета було непросто. Андрій Май так розповідає про свого персонажа:
«Він розігрував ситуацію. У нього була хитка психіка. Кожного разу перед тим, як до нього приходили на арешт, він починав так себе поводити, що його відвозили «в дурку». Кілька разів це відбувалося. Це випадковість, це доля. І доля його склалася – він не був розстріляний. Всі ми залюбки цитуємо його геніальний вірш «Любіть Україну» як гімн нашої свободи та справжності. Тому цей герой був складніший за образ Хвильового, бо це не тільки про принципи – це і про кохання, закоханість, бажання, пристосування. Бо дружина його була агенткою КДБ. І ти, як вугор, у цій історії – в історії української культури ХХ століття, українських поетів не розстріляних».
Кадр із трейлера до художнього фільму «Будинок “Слово”. Нескінченний роман» режисера Тараса Томенка.
Андрій згадує й останні знімальні дні у 2020 році метафоричні видіння в річці, у воді з усіма – і хто був розстріляний, і хто лишився живим:
«Українське відродження, яке сталося, але якого, на щастя, не знищили, бо лишилися твори, яких не забороняли, бо вони живі, а кати мертві».
На знімальному майданчику: Дмитро Чернов (Іван Микитенко), Юрій Одинокий (Менер, працівник НКВС), Андрій Май (Володимир Сосюра), В'ячеслав Довженко (Микола Хвильовий). Фото: Дмитро Чернов / Facebook
«А потім до тебе додому прийдуть і кинуть у кращому випадку на підвал...»
Ця фраза Андрія Мая стосується вже не фільму, не подій майже сторічної давнини, а до зовсім нещодавньої історії – періоду окупації Херсона.
Чоловік згадує перші дні після вторгнення, які провів у Херсоні, переважно в бомбосховищі в театрі разом із чотирма десятками людей, в тому числі й дітей. Він був там через необхідність захистити сина та паралізовану матір. Андрій називає цю «бункерну історію» історією Майдану, учасником подій якого він свого часу був: всі поважали один одного і розподіляли поміж собою справи, допомагаючи один одному, шукали продукти, ліки та фактично жили однією великою комуною.
Але і напружених моментів вистачало. Якось вночі до театру приїхали росіяни й почали ломитися в зачинені двері. Андрій в той час чергував разом з іншими на вахті, «пожильцям» терміново повідомили, щоб усі сховалися «в бункері» та сиділи тихо, а самі дивилися на відео з камер зовнішнього відеоспостереження.
«Коли вони почали ломитися, була така безвихідь... Я кажу, в камеру (звісно, що вони не чують): «Каса закрита, пізно приїхали». Не знаю, що там спрацювало в цей момент, але вони розвернулись і поїхали. Це було таке маленьке диво, що ніхто до нас не вдерся і наші діти не бачили жахів».
Чоловік тішиться з того, що всі діти, які на той час перебували в театральному бомбосховищі, згодом виїхали з Херсона. До речі, в «бункері» були не тільки працівники театру – там рятувалися і люди, які змогли вибратися з Каланчака. Була там і заступниця директора Ірина Бордюг, яка потім виїхала в Москву і стала колаборанткою...
Андрій із мамою та сином виїхали з окупованого Херсона 19 березня 2022 року на таксі через Олександрівку і Станіслав. Каже, що потім цей таксист загинув, коли вивозив ще людей і вертався в Херсон.
Виїзд був випадковим, але рішення виїздити було свідомим: за 10 років війни він зробив багато політичних проєктів, в тому числі у 2014-2015 роках із Наталією Ворожбит «Щоденники Майдану» в Москві, була вистава в херсонському театрі «6,5» про шість з половиною років війни. Він розумів: те, що росіяни до нього прийдуть – лише питання часу.
«І що тоді станеться з твоєю дитиною і з твоєю матір'ю, яким ніхто після цього не допоможе? Я у цих двох людей один. І тому для мене було критично важливо виїхати з Херсона», – розповідає режисер.
Андрій Май з сином. 2023 р. Фото: Андрій Май / Facebook
З того часу Андрій два роки живе в Німеччині, кілька разів приїздив в Україну і сподівається, що ще приїде робити проєкт як куратор театральних фестивалів. Попри те, що він не підлягає мобілізації (після смерті дружини він один виховує дев'ятирічного сина, плюс в нього на руках мати з інвалідністю першої групи, яка не ходить, не розмовляє), бажання захищати країну в нього є.
Наостанок розмови Андрій зізнається, що говорити про фільм для нього дуже важко – через те, що на війні один з його друзів зник безвісти:
«У такі моменти всі фільми просто перестають мати значення. Бо ти відчуваєш: людина може додатися до списку тих, хто потрапив в «розстріляне відродження» просто тому, що комусь хотілося, щоб цих людей не було, бо вони світ бачать таким, яким він є, а не таким, як хоче його бачити вождь».
Кадр із трейлера до художнього фільму «Будинок “Слово”. Нескінчений роман»