Пристрасті навколо бажань

Двадцять третя "Мельпомена Таврії" вже стала частинкою історії, залишивши по собі калейдоскоп різних вражень. Однією з найяскравіших подій цьогорічного фестивалю можна назвати виставу, яку привіз до Херсона Національний академічний драматичний театр ім. І. Франка. У передостанній фестивальний день, 10 вересня, він презентував своє прочитання чи не найпопулярнішої у світі п'єси - "Трамвай "Бажання" Теннессі Вільямса.

Саме за неї автор був нагороджений Пулітцерівською премією (1948) і навіть номінувався на "Оскар" як найкращий сценарист за адаптацію свого твору для кіноекрану. Безліч театральних постановок по всьому світу, чимало екранізацій, серед яких фільм 1951 року з Вів’єн Лі та Марлоном Брандо, що став класикою світового кінематографа. Здавалося, що нового можна знайти у всім відомому старому доброму матеріалі?

Театр Франка знайшов і здивував, ще до початку дії, зануривши глядача в атмосферу тісняви та задухи (історія ж зовсім не карамельна — вона про те, як розбиваються ілюзії, про прірву між реальністю та казкою). Режисуру (Іван Уривський) та сценографію (Петро Богомазов) цієї символічної та метафоричної вистави відзначила і експертна рада фестивалю “Мельпомена Таврії”. Недарма ж Олександр Книга любить згадувати, що талант Івана Уривського відкрили саме в Херсоні, на нашому театральному фестивалі. Тож пропустити спілкування з режисером було неможливо.

Режисер Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка Іван Уривський

- Пане Іване, які маєте враження від фестивалю?

- Я зустрів багато друзів, знайомих, яких я в Києві не бачу. Це дуже класно: приїхати, зустрітися, подивитися вистави, поспілкуватися. Я думаю, такі фестивалі як “Мельпомена Таврії” - це необхідність для театрального простору. Атмосфера чудова.

- Атмосфера у вашій виставі, на сцені — зовсім інша...

- Це концепція, це задум такий: тіснота, трейлер, дуже мало повітря. У самій п’єсі це є. Нам хотілося провести таку паралель, що вони і не живуть насправді. Таке закрите життя. Ми ж любимо підглядати у вікна...

- Херсонська сцена сподобалась?

- Коли вистава міняє простір, вона змінюється. Ми граємо цю виставу на камерній сцені, ближче до глядача, то інша атмосфера. Але тут спробували на великій, і це був цікавий досвід, вистава вийшла не така камерна. І в неї, мабуть, буде гастрольна доля, її можна грати на будь-якому майданчику.

- Чи то правда, що на українській сцені “Трамвай "Бажання” практично не ставили?

- Начебто ставили, але то інший переклад. Нам він не підійшов. Ми замовили переклад у Тетяни Некряч, вона робила його спеціально для театру Франка. Переклад дуже крутий, вона передала атмосферу п’єси. Ми її трішки “порізали”, але текст залишився таким же жорстким, яким він є у Теннессі Вільямса.

- Серед філологів давно триває дискусія щодо перекладу — бажання, жадання, жага... Про що робили виставу ви?

- Слова “бажання”, “жага”, “жадання” існують на різних рівнях — на психологічному, на сексуальному, на якомусь потойбічному. І незрозуміла нам маніакальність якась існує — тобто, все різне, як і сама Бланш. Це бажання-жадання-жага існує в різних вимірах, і глядач може для себе зрозуміти по-своєму. Ми намагалися якось вийняти все, що написано у Теннессі, просто робили виставу, робили свою роботу, кайфували від цього, і от що вийшло.

- Завдяки чудовій роботі акторів...

- Будь-яка вистава без акторів не має сенсу. “Трамвай «Бажання»” - психологічна, акторська п’єса, це правда.

І актори театра Франка вчергове підкорили, віддали себе цій історії без останку! Бачили б ви, як нелегко даються ролі!

Про роботу над виставою розповіли заслужена артистка України Тетяна Шляхова (Бланш) та Віра Мазур-Зінєвич (Стелла).

Віра Мазур-Зінєвич (Стелла) та заслужена артистка України Тетяна Шляхова (Бланш) у виставі театру Франка “Трамвай "Бажання" за Теннессі Вільямсом

- Пані Тетяно, як ви почуваєте себе після вистави?

Тетяна Шляхова: Важко. Роль складна і фізично, і технічно. Фактично, як білка в колесі. А при всій емоційній напруженості і накату до фіналу має існувати фізична легкість. Цю легкість зберігати, рухатися навіть у цьому трейлері — важко. І фізичне тут іде навантаження, але найважча емоційна складова, усі емоції у нас приховані всередині. Відкрити емоцію, виплакатись немає можливості і ти не встигаєш, бо дуже швидкий темпоритм.

- Які маєте емоції щодо своїх героїнь?

Тетяна Шляхова: Я її розумію. Мені дуже сподобалось, коли режисер завершив цю виставу фразою “Хто б ви не були, але я завжди покладалася на доброту”. Це заклик і автора, і нашої вистави — не тільки моєї героїні. Ми на прикладі своїх героїв показуємо, як люди прагнуть щастя, як самі його і руйнують, як вони не помічають, не хочуть помічати чужий біль. Це такі складні питання. Мені шкода Бланш, і мені хочеться цим образом сказати: давайте не будемо байдужими.

Віра Мазур-Зінєвич: Для мене моя героїня Стелла - це жінка, яка піддалась “бажанню”. Я переконана, що вона любить сестру, але якось по-своєму. В якийсь момент вона вирішила все кинути і втекти, чомусь вирішила сама будувати життя. Але вони ж таки з вищого світу. Мені подобається фраза з монологу Бланш — що це тваринна жага, це інстинкти, а люди повинні рухатися до високого.

- Її любов до чоловіка — це природна жага чи то самообман?

Тетяна Шляхова: Я думаю, що це одне й те саме.

- Про що ця історія для вас — про руйнацію ілюзій, про “небезпечність” віри в казку, про намагання жити тим, до чого лежить серце?..

Тетяна Шляхова: Напевно, бути справжньою, щирою, не проходити повз. Ну, а помилки завжди будуть. Не завжди все, що нам здається світлим, добрим, є таким. Інколи навіть добрі хороші люди роблять помилки заради когось іншого, заради чогось. І такі нестикування в житті ми бачимо всюди. Напевно, про це.

- Під час роботи над виствавою фільм дивилися?

Віра Мазур-Зінєвич: Дивилася, навіть два фільми й одну постановку театральну — не знаю, чого раптом, бо я не завжди так роблю. Але ми створювали цю виставу всі разом — разом з режисером і з кожним актором. І на самому початку в нас навіть будувалося трохи не так, як ви бачите зараз у фіналі — ніхто не знав, що ми прийдемо до такого варіанту, і режисер - теж. Режисерське бачення таке, що протягом вистави існує така подвійність. Вона закільцьовується в кінці, коли героїня опиняється сама, ми розуміємо, де вона опинилася. Але ми намагаємося потрошку це тягнути від початку. І такими засобами, як голосом, темпом передавати її дивність — я не знаю, чи складалося у вас таке враження дивності. Ми пробували якісь інші речі і на фільм не спиралися - ми будували своє. У нас є інший акторський склад, і оскільки всі ми різні люди, в різних складах різні нюанси читаються. Що мені дуже подобається з режисером Іваном Уривським, що у нього вистави, які грають різні склади, однаково сильні, але різні. Він дає можливість кожному по-своєму відкрити й передати свій образ.

- Сподіваюся, Херсон дуже приємні залишить спогади.

- Ми з Вірочкою граємо у виставі “Скляний звіринець”, теж Теннессі Вільямса, граємо удвох одну роль, і так сталося, що в Херсон поїхала я, це була моя перша вистава на “Мельпомені”. Потім на фестиваль “Ричарда ІІІ” привозили. А потім у нас були гастролі. Херсон мені дійсно став як рідний, в мене ще подруги недалеко живуть — у Миколаєві. Коли ми з поїзда вийшли, під’їхали до готелю, було таке спокійне відчуття... Хотілося чогось гарячого випити, ми сиділи з кавою, такі сонні, я кажу: “Боже, рідні місця!” Дійсно, якісь дуже теплі відчуття...

Більше новин Херсона читайте у нашому Телеграм-каналі.

Фото Ігоря Бойченка