Посад-Покровське повертається до життя
Посад-Покровське Чорнобаївської сільської громади Херсонського району вісім місяців перебувало на лінії вогню. Збройні сили України ворога у село не впустили. Але російські війська впритул наблизилися до нього, розташовувалися у каналі (це майже поруч із першими будинками) та безперервно гатили по населеному пункту.
До російської навали у Посад-Покровському мешкало майже 3 тисячі осіб. У перші місяці загинуло дуже багато людей. Сусіди ховали їх у власних городах, бо через обстріли неможливо було дістатися до кладовища. Потім майже всі, окрім 33 мешканців, евакуювалися, ризикуючи власним життям. Їх вивозили і наші військові, і волонтери. У селі не лишилося майже жодної вцілілої домівки. І до всього повисихали усі криниці.
Після звільнення Херсона місцеві повертаються на свою батьківщину та намагаються відновити тут життя. У селі обладнали приміщення для роботи дільничного офіцера поліції , працює амбулаторія.
Галина Анатоліївна, сімейна медсестра, працює тут з грудня. Поки що здебільшого сама.
У селі дуже пишалися своєю амбулаторією. Вона мала автономне опалення – котел працював і на газові, і на твердопаливних брикетах. Був бойлер, у кожному кабінеті – раковини з холодною та гарячою водою. У приміщенні був і туалет, і навіть власна лабораторія. Меблі – нові, сучасне обладнання…
Я в червні виїхала, – ділиться пані Галина. – Гатили – не те слово. А у вересні знову повернулася забрати з кабінету документи про вакцинацію дітей. Бо електронні форми не збереглися, збій у комп’ютері стався. А кабінет – увесь розбомблений, завалений. Я так-сяк залізла у вікно, шукала папери, шукала, перерила все. Мокра стала, брудна, але вцілілими знайшла лише іграшки (я хоч і сімейна медсестра, але більше дітками займалася, і коли вони приходили до нас, цими іграшками бавилися). Засмутилася неймовірно. А потім глянула за вікно з іншого боку кабінету, – усі документи валяються під деревом... Зібрала, вдома очистила від бруду, склала, просушила. Так і зберегла.
Після повернення до села Галина Анатолівна з чоловіком спали під капроновою фіранкою – єдиною вцілілою у будинку. Бо снаряд залетів у вікно спальні, потрощив усі меблі та речі. Дах розсипався, стелі попадали, шибки-двері вилетіли.
Подружжя вигребло з кімнат залишки знищеного скарбу, накрили стіни поверху брезентом, вікна плівкою позатуляли. Так і зустріли зиму.
Я деякий час на роботу не ходила, – каже Галина Анатолівна. – Разом з односельцями підмітали вулиці, прибирали в аптеці (зараз там Пункт незламності), в амбулаторії наводили лад, бо були жахливі руїни. То люди до мене додому зверталися, переважно тиск поміряти, з простудою. Там і крапельниці ставила, пігулки давала. Тепер тут працюю. Приїздили “Лікарі без кордонів”. Зараз приїздить сімейний лікар з Киселівки. Волонтери медикаментами забезпечують. Все необхідне, дякуючи їм, – є.
У приміщенні наразі опалюється та освітлюється лише один кабінет, де приймають пацієнтів. Волонтери привезли буржуйку, місцеві чоловіки її встановили та попиляли на дрова розтрощені меблі. Світло провели від генератора біля Пункту незламності.
Галина Анатоліївна, сімейна медсестра. Всі фото Вікторії Глєбової
Подружжя Вікторія та Артур виїхали 16 березня. Місяць були у Миколаєві. Але й там дуже стріляли, тож переїхали у Вінницьку область. Та одразу, як дізналися, що орки втекли з Херсона на лівий берег, рвонулися додому. Будинок, де вони живуть, двоквартирний.
Повернулися 14 жовтня, – розповідає Вікторія. – Перша реакція – шок, дуже пошкоджено все. Але, як подивилися на сусідську квартиру, то у нас майже ідеально. У них все згоріло, а у нас – лише кухня, пожежу наче загасив хтось. Дуже дивно. Сусіди – дядько з сином інвалідом, зараз вони в Миколаєві. Телефонують постійно. Хочуть додому, сюди. А куди ж сюди? Наша вулиця найгарнішою завжди була, а зараз – боляче дивитися…
Артур – будівельник, розуміється на покрівельних роботах. Тому самотужки зробив гідробар’єр над приміщеннями, щоби негода їх більше не руйнувала. Але село степове, вітер плівку рве, тож довелося заново крити дах брезентом. Кожен день Артур трохи у себе працює, трохи людям допомагає. Каже, у селі безоплатно працює бригада, яка натягує гідробар’єри, але роботи – надто багато.
подружжя Вікторія та Артур
За словами місцевих, це та сама та бригада, що в Бучі працювала. Покрівельників знайшли та переконали приїхати до села виконувач обов’язків старости Сергій Кулаковський (бо староста ще не повернулася) й Лариса Соколова (працівниця старостату) у селищі міського типу Шевченкове Миколаївської області, де вони теж накривали дахи.
Однак у Посад-Покровському досі не працюють ні магазини, ні якісь заклади харчування, та й “готелів”, звісно, немає. Тому в групі села в соцмережах зробили оголошення: “Хто може, скиньмося, бо люди приїдуть працювати, їх годувати треба”. Власник доволі просторого будинку, який більш-менш встояв, віддав домівку для розміщення бригади. А кошти на їх харчування кидали на картку односельці Наталії, навіть ті, хто ще додому не повернувся. Наталія їздить до Миколаєва скуповуватися. А інші жінки по черзі готують та годують покрівельників у тому ж будинку, де ті ночують.
Одна з чергових, теж пані Наталія, каже – мишей сила-силенна, продукти псують. А коти тільки-но почали повертатися. Бо коли стріляло, всі повтікали. І собаки теж запропали.
Навпроти у городах 15 березня жінку вбило, – згадує пережите пані Наталія. – Ми у той же ж день з чоловіком та дітьми виїхали в Одесу. Але як тільки звільнили Херсон, 11 листопада, приїхали подивитися, що тут. А тут – ні даху, ні вікон. Усі речі у багнюці та цвілі, в уламках скла, у землі. Спочатку з чоловіком на день приїхали, позаклеювали скотчем вікна. Потім на три – прибиралися, вимивали все. Потім на тиждень. А коли все прибрали, повернулися з молодшою дитиною. Старша поки з моїми батьками у Молдові. У нас тут школи немає, розбомбили. Світла немає, й невідомо коли налагодять, бо й підстанцію теж розбомбили. І наш пес десь зник. А кицька прибігає, але мишей гору надушить і знову тікає.
Прихисток для будівельників, які відбудовують село
Катерина та Наталія
Пан Петро після евакуації два місяці жив у Західній Україні, але перебрався ближче до Посад-Покровського, у Миколаїв. Бо неймовірно тягло додому, – душа боліла і за нажите, і за худобу, яку залишив у подвір’ї.
Мав три корови, двоє поросят, курей, – розповідає чоловік. – Коли виїжджав, відкрив сараї, сінник, води наточив, зерна два контейнери залишив. Щоб їм було чим годуватися. Знайомий хлопець, який жив у селі ще тижні три, перескакував через паркан, казав: худоба і птиця ховається у сараях, усі цілі, не схудли. Потім у квітні, попри обстріли, сам приїздив. Але тут все вже розбито було і худоби та птиці не стало. Мабуть, пішли з двору, коли прилетіло по хаті та вибухом ворота знесло.
Що сталося зі свинями та птахами, невідомо. Але корови збилися у череду за селом.
Влітку заїжджав через Луч (село Шевченківської територіальної громади Миколаївського району), – продовжує пан Петро. – Бачив ту череду, корови були вгодовані, ще й з телятами. А потім череди не стало… З людьми балакав, казали, що заїздили такі собі «заготівельники» – ловили нашу худобу, фурами вивозили. Можливо, яку продавали, яку на м’ясо забивали… А деякі корови втекли в інші села. Може, і мої десь, у когось?
У обійстя пана Петра влучило щонайменше три снаряди градів. Два з них сапери забрали, підірвали за селом. А про третій сказали, що то тепер брухт. З будинку вціліла лише веранда.
Петро
Майже одночасно три снаряди прилетіли до будинку пана Сергія. Чоловік дивом врятував маму та врятувався сам.
Це 17 квітня сталося, – згадує пан Сергій. – Зайшов за кут веранди покурити – тут перший вибух, десь за сім метрів. Не встиг оговтатися, знову свистить, бачу, влітає прямо в хату, через веранду. А за верандою – зала і кімната матері. Я туди, а двері заклинило. Ледь вирвав. І знаєте, що досі незрозуміло? У залі дим був помаранчевим. А там – білий, щільний, і такий ядучий, що дихати боляче. Я: «Мамо, мам». Вона не відповідала, свідомість втратила. Намацав її, тягну на вулицю, а у залі вже вогонь. Тут солдати наші на допомогу підбігли. Кажуть, виганяй машину, прямуй негайно на Миколаїв. Посадили маму в автівку й тільки виїхав із двору на вулицю, – знову прилетіло у двір, на те саме місце, де машина щойно стояла…
Чоловік майже щодня навідується у село, возить на тій самій автівці односельців, які за гарної погоди їздять з Миколаєва відновлювати свої будинки. У селян нестача всього, навіть молотків та цвяхів. А маршрутки коштують дорого: 300 гривень до села, та стільки ж назад. Та й ще не беруть з об'ємним вантажем. А людям треба і харчі взяти з собою, і будматеріали.
А будинок пана Сергія зруйновано вщент, відновленню не підлягає:
Тільки й залишається, що вигортати все, та будуватися заново, – каже господар. – Нічого не залишилося, навіть ікон. Було у нас три ікони, старі. Шукав їх у завалах, шукав, але так і не знайшов...
Сергій
Пан Володимир теж приїхав додому, а хати немає.
Я бачив, як російські танки йшли колоною вздовж нашого села на Миколаїв. У мене навіть відео є. Дуже моторошно було. Проте вже невдовзі орки тікали!!! А за їх танками, уявляєте, мчав звичайний білий бусик. Зупинився навпроти моєї хати, з нього наші хлопці вискочили з якоюсь штукою у руках, та як дали! Башта у танка, який тікав останнім, так і відлетіла на х***. У посадках орки ховалися, та так там і залишилися. Рештки колони стали за Солдатським (невелике селище громади, до війни там налічувалося 139 мешканців), і давай наше село крити. Клуб – бах, школу – бах, дитсадок – теж. Ще гвинтокрил прилітав і гатив чергою: «шух-шух-шух». Я – в погріб. Так і жив там два місяці, одну картоплю їв. Ми з сусідами до останнього не хотіли кидати домівки. Потім до них у будинок прилетіло. Коли після того вибуху трохи затихло, я носа з підвалу висунув, дивлюся, а їх хати немає, зовсім. Прибіг туди, чую, – десь кричать. Вони у підвалі теж сиділи, а підвал засипало. А їм – по 72 роки. Покликав на допомогу, разом визволили стареньких, їх одразу евакуювали. А потім і я не витримав, до наших військових прибіг, кажу: “Хлопці, вивезіть мене, бо картопля вже “дістала”.
Чоловіка після повернення прихистив Атаман (це позивний односельця Сергія Горашка ще з часів революції Гідності, сотника Херсонської сотні, тероборонівця, який останнім вийшов живим з Бузкового парку обласного центру).
Я до війни працював, робота була, життя, – зітхає Володимир. – А тепер роботи немає. Підмітаю вулиці, допомагаю роздавати людям те, що волонтери привозять. І не маю нічого, але відчуваю себе тут все одно краще, ніж деінде.
Бо тут могили його батьків, його земля, друзі. А тепер ще й Джессіка – собака вижила з Атаманом в окупованому Херсоні.
У Бузковому парку Сергій Горашко отримав кілька куль: у руку, ногу, під ребро. Місцеві його побачили та доставили на приватній автівці до лікарні ім. Тропіних. Там і прооперували. Але потім у заклад увірвалися озброєні росіяни, які розшукували поранених. Лікарі їх обдурили сказали, що у відділенні лежать хворі на ковід, тож чужинці не ризикнули перевіряти там пацієнтів.
Згодом медсестра допомагала йому переховуватися, робила перев’язки, – розповідає про друга Володимир. – А через якийсь час попросила Сергія доглядати її собаку, бо виїжджала з Херсона, а взяти тваринку з собою не мала можливості. Коли місто звільнили, Атаман повернувся додому разом із Джессікою.
Володимир із собакою Джессікою
Наразі Сергій Горашко більшу частину часу проводить у Пункті незламності. Власне, саме з його ініціативи Пункт і запрацював.
Приїхав, а телефон зарядити нема де, – посміхається Атаман. – Прийшов у старостат, мовляв, давайте з цим щось робити. Звернулися до Червоного хреста, там нам дали матеріали. А господар цієї колишньої аптеки виділив дві вцілілі кімнати (рештою приміщення користуватися не можна, зруйноване). І все.
Тепер тут можна і гаджети заряджати, й випити гарячої кави чи чаю. А головне – зустрітися з односельцями у теплі, затишку та погомоніти.
Сергій Горашко знайшов на власному подвір’ї ворожий снаряд і зрадів: “Ця куля нікого з нас не вбила і тепер нікого не вб’є”
А дід Василь нікуди не виїжджав.
А як же ж птицю кинути? У мене було 24 курки, три півні, 10 мулардів (порода качок) по п’ять кілограмів. Сусід евакуювався, залишив доглядати ще 15 своїх курок. Два місяці дуже важко було – ні хліба, ні води. У мене криниця глибока, до війни щодня качав до 25 кубів, бо город поливний. А як це почалося – на день всього пів відра мулу… Назбирав за тиждень 110 яєць, сів на велосипеда та поїхав до наших, до командира, кажу: “Слухай, виручай, дай води та хоча якоїсь крупи замість оцих яєць, бо скоро сам закудкудакаю”. Дали й круп, каші, хліба, води. Щотижня до них їздив. Ото бачите, скільки будинків зруйновано? То, можливо, мій гріх теж. Бо росіяни щоразу полювали за мною. Тільки но пришвидшусь, попереду жахнуть. Пригальмую – ззаду прилітає. Ховався за парканами будинків, а їм, мабуть, здавалося, що я у двори заїжджаю, тож і гатили туди.
Сім снарядів розірвалися на подвір’ї пана Василя. Але дідусь примудрився посадити картоплю з кавунами, врожай зібрати.
Чесно зізнаюся, домовився, – сміється чоловік. – За городом якраз кадировці стояли. Я гукав до них, гукав, поки не догукався. Кричу: “Дайте картоплю хоч посадити!”. Вони пореготали, рукою махнули. Завів мотоблок, з 6 до 9 ранку по мені не стріляли, 19 рядків посадив. Але потім ледве встиг добігти до підвалу.
Того літа у пана Василя кавуни вродили дивовижно. Один потягнув аж на п’ять кілограмів. Чоловік його теж відвіз до наших військових. Кавун став неочікуваним подарунком на день народження одного з бійців.
Однак птиці в господарстві, на жаль, майже не залишилося. За словами господаря, здичавіли собаки перелізли через паркан та влаштували собі "банкет". Вийти з підвалу на подвір’я та прогнати люту зграю дідусь не наважився.
дід Василь
Подружжя Андрій та Олександра втратили все: і будинок, і техніку, і гроші. До війни займалися фермерством. Восени посіяли озиму пшеницю, а на весну планували зайнятися вирощуванням перцю. Тож понад мільйон гривень вклали у косарки, крапельне зрошення, мотори, помпи, насіння, добрива… Все згоріло.
Евакуювалося подружжя з Посад-Покровського 20 березня.
У мого троюрідного брата Василя син загинув. Хлопчику років 13 було. Батьки встигли забігти у погріб, а він ні, голову відірвало. Батьки тіло сина забрали у погріб, кілька діб з ним і сиділи. Коли трохи затихло, якось дісталися до кладовища, прикопали його. А ми сусіда у городі поховали, бо неможливо було висунутися... Його бомбою на подвір’ї вбило. Хлопці спочатку тіло на тачку поклали, думали довезти до кладовища. Але знову такі обстріли почалися, що сусіда на тій тачці чотири доби лежав. Ну, а потім, замотали його у фіранку, брезент, викопали яму на городі, могилу накрили воротами залізними, шифером, так і поховали... Лише напередодні Водохрещі ексгумацію зробили, син його приїздив, тож вдруге поховали як належить… Сусіда 15 березня вбило. А 20-го ми вже не витримали, виїхали.
Озима пшениця, яку подружжя посіяло ще восени 2021 року, досі стоїть в полі. Чорна вже. А прибрати та орати землю – ніяк. Бо у Посад-Покровському розмінували лише вулиці та частину будинків. На узбіччях досі теж небезпечно. Коли до городів та поля дійде – невідомо. Адже роботи у саперів неймовірно багато. Щодня у селі досі чутно вибухи – але то вже не “прильоти”, то наші знешкоджують міни та снаряди, залишені ворогом.
подружжя Андрій та Олександра
Р. S. Ця інформація зібрана та зафіксована журналістами “Вгору” разом з документаторами злочинів російської федерації адвокатом Української Гельсінської спілки з прав людини та Фонду милосердя та здоров'я Олександром Даниловим й керівником департаменту документування воєнних злочинів УГСПЛ Сергієм Мовчаном в рамках ініціативи «Трибунал для путіна».
Якщо ви теж є свідком чи жертвою воєнного злочину ерефії, повідомте про це. Напишіть на пошту: [email protected] або просто залиште контакти й правозахисники з вами зв’яжуться. Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі та покарати винних. З початку повномасштабного вторгнення, у рамках ініціативи Т4Р, задокументовано понад 26 тисяч воєнних злочинів росії проти України. Усі дані документатори вносять в загальну базу, яка оновлюється щодня.
Нагадуємо, що мережа громадських приймалень УГСПЛ надає юридичну допомогу постраждалим унаслідок війни росії проти України, за підтримки Програми Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини. Ми працюємо в 18 областях країни. Щоби дізнатися наші контакти, натисніть ТУТ.
Контакти документатора по Херсонській області ініціативи «Трибунал для путіна»: +38066 94 56 560.
Підтримайте роботу редакції. Долучайтеся до спільноти"Вгору" https://base.monobank.ua/
-preview.webp)
-preview.webp)
