Загарбники знищили в Посад-Покровському унікальні роботи Тетяни Гладиш. Село, де вона жила, розташоване на межі між Херсонською та Миколаївською областями, і кілька місяців перебувало в епіцентрі бойових дій.
Тетяна – тендітна, але напрочуд сильна та вольова. Молода жінка з дитинства має серйозні проблеми зі здоров'ям і багато років пересувається на милицях. Але це не завадило її доволі активному способу життя. Вона плаває, водить машину й до війни подорожувала Україною за кермом власної автівки.
За фахом Тетяна журналістка, авторка поетичної збірки “Я спробую намалювати диво…" Та створює не тільки поетичні образи. Вона дуже добре малює і ще відома багатьом херсонцям своїми майстерними вишивками, які не раз виставлялися.
Тетяна з юного віку захоплено годинами вишиває хрестиком, прагнучи домогтися досконалості, працює в різних стилях.
І з якого боку не дивись на її роботи – з лиця чи зі споду – вони виглядають бездоганно. Ані ниточки, що стирчить, ані вузлика не знайти.
Колекцією майстрині складали зокрема й оздоблені вишивкою сорочки та сукні. Вона сама, на прохання своєї подруги Юлії, розробила схему в стилі артдеко та подарувала їй унікальну вишиванку. Створювала Тетяна й віртуозно розшиті різні тематичні листівочки, магнітики, закладочки для книжок.
Але перлиною її творчого доробку були великі картини.
За допомогою голки, кольорових ниток та двох своїх невтомних ручок Тетяна “змальовувала” на канві квіти, натюрморти, пейзажі. Зокрема, створила серію під назвою "Пори року".
За словами майстрині, над однією такою картиною вона працювала від двох до п'яти місяців. Адже робота кропітка і вимагає неабиякої зосередженості.
Коли в Україну прийшла війна, затишне село, де минало дитинство та юні роки Тетяни, опинилося в епіцентрі бойових дій.
У перші дні війни вибухи було чутно на відстані, але над селом в обидва боки постійно пролітали снаряди, траплялися й “прильоти”. Невдовзі через обстріли люди залишилися без електрики та газу. Тетяна згадує, як дуже хвилювалася, і навіть злилася на тата, коли той під обстрілами смажив на цеглинах за літньою кухнею котлети та заливав їх смальцем, намагаючись хоч якось зберегти продукти від псування.
А потім почався суцільний кошмар, ворог став нещадно гатити саме по селу.
Під час безперервної вогневої атаки підлога в домі просто ходором ходила під ногами, а зі стін і стелі осипалося тинькування.
Коли почався цей жах, ми не мали де ховатися. Аж ніяк сільські льохи чи підвали не пристосовані під укриття. Тому падали на підлогу й молилися, ховаючись у милості Божій, – згадує майстриня.
У найстрашніші дні люди мріяли лише про можливість вирватися з цього пекла. Єдиною підтримкою були короткі телефонні розмови з друзями та близькими з інших куточків країни, які теж потерпали від війни.
Чи ви живі? Молимося за вас!
Одного дня по селу прокотилася чутка, що автівки випускають і можна проїхати на підконтрольну територію та врятуватися.
Ніякої організованої евакуації не було. Селяни збиралися в колону й виїздили в напрямку Миколаєва на власних машинах, забираючи родичів, сусідів – хто скільки людей зміг забрати.
Родина Тетяни збиралася поспіхом, брали з собою лише найнеобхідніші речі, та все одно не встигли доєднатися до колони, тому були змушені їхати самостійно. Дорога була у невідоме – довгою, тривожною та важкою. Але на шляху зустрічали наших військових, які підказували біженцям кращий і більш безпечний маршрут.
Врешті-решт Тетяна з сім'єю дісталися до древнього міста Збаража. З цих країв колись давно їхня родина переїхала на південь. Там вони вирішили й залишитися.
З великою вдячністю жінка згадує людей, які допомагали їм у найважчі моменти життя, і порівнює їх з янголами, що ховають крила під звичним одягом.
Здавалося б, зовсім чужі люди почали мішками зносити нам усе необхідне для життя та побуту.
У дописі на сторінці у Фейсбук, адресованому подругам з мирного життя Галі та Олі, жінка так описувала свої відчуття у вільному Збаражі:
Весняний дощ по бруківці. Ти дихаєш свіжістю і чудуєшся тому, що живий. Раптом серед кафешок і ресторанчиків зупиняєш погляд на знайомій вітрині. Львівська Майстерня Шоколаду. Хвилин десять стоїш перед входом під дощем і питаєш себе: чи маю я право зайти на каву, коли в цю мить дорогі тобі люди чують вибухи та сидять по підвалах? Але ти згадуєш, як ви вміли жити до війни, як уміли реготати з дрібничок, насолоджуватися деталями, і заходиш всередину. Знайомі запахи. Затишний інтер'єр. Книжки на поличках…Ти самотньо сідаєш за столик, тамуючи згусток у горлі. Ти міг би зараз святкувати життя. Бо ще кілька днів тому й мріяти не міг, що сидітимеш в улюбленій Майстерні й питимеш каву. Ще кілька днів тому поруч розривалися снаряди. Ти затуляв голову руками, лежачи на підлозі, і молився, молився, молився… Тепер ти тут і ти живий. Чому ж навіть посміхнутися цьому не в змозі, а ранкове кавування, що раніше було безтурботним ритуалом, нагадує тобі спомин, поминки? За тим життям, якого уже не буде…
На жаль, біди Тетяниної родини після переїзду не закінчилися.
Невдовзі після того, як люди нарешті відчули себе в безпеці й трохи оговталися, з рідного краю надійшла невтішна звістка – ворожі снаряди влучили в їхній будинок, і все нажите роками згоріло.
Мені нема куди повертатися – болем і гіркотою просочені слова, які важко усвідомити…
Багато дорогого – безцінного – залишилося на малій батьківщині й перетворилося на згарище. Затишний будинок, усі господарчі споруди, де працював батько Тетяни, крамниця її мами, в яку родина роками вкладала чимало зусиль, щоб цей маленький бізнес нарешті почав приносити прибуток і годувати сім'ю.
Згоріли й усі вишиті картини, які прикрашали стіни кожної кімнати рідної домівки – не тільки кропітка наполеглива праця, а й жива часточка душі самої майстрині.
Та попри такий удар долі, Тетяна радіє, що її найрідніші люди живі й перебувають у відносній безпеці. Щодо згорілих картин, звісно, жаль витрачених на них сил, часу та натхнення. Але майстриня втішається думкою, що чимало інших її робіт могли зберегтися, адже вона їх дарувала багатьом людям.
Сьогодні Тетяна знову вишиває картини. У прохолодному та вологому Збаражі донька сонячного півдня не прижилася. Там дівчина весь час почувалася, як риба викинута на берег. Ще й здоров'я в нових кліматичних умовах погіршилося. Тому Тетяна вирішила перебратися ближче до рідного краю. Сіла за кермо й вирушила до Одеси:
Нарешті, за стільки місяців у мене відчуття дому. Моє високе небо. Моє Чорне море. Мої троянди, розморені на сонці. Моя спека, під якою я нарешті зігрілася і можу спати так, як люблю. За стільки часу я нарешті усміхаюся, і мої щелепи не зводить від гіркоти. Привіт, південь!
І лише тут почала потроху повертатися до життя. З нуля накуповувала все необхідне для нових картин, не економлячи на цьому: канву, голки, нитки – улюблене французьке муліне.
Нехай у тебе нічого не залишилося, що ти набував, творив і витворяв. Але ж не втрачено те, що всі твої вчинки й творива сформували тебе самого. Проростали в тобі. Пальці пам'ятають, як тримати голку. Замість згорілих картин можна вишити нові. Намалювати нові. Відродити себе, – говорить майстриня.
Першу роботу після виїзду з рідного Посад-Покровського вже завершено. Це картина з гераньками – квітами, які асоціюються з домашнім затишком.
Фото з Фейсбуку