«Найстрашніше – чекати своєї черги на катування». Як херсонець та колишній моряк пережив російський полон і почав допомагати іншим

Херсонець Олексій Сівак – колишній моряк, який 17 років провів у рейсах, обійшов пів світу й пережив навіть напад піратів. Але найстрашнішим випробуванням у його житті стала російська окупація рідного Херсона. Олексій волонтерив, виходив на проукраїнські акції, допомагав літнім людям – і саме за цю активність окупанти прийшли по нього.

Два місяці катувань, підвалів, знущань та постійної невідомості завершилися несподіваним звільненням. Пройшовши російський полон, Олексій вирішив створити всеукраїнську мережу підтримки для чоловіків, які пережили неволю, – “Alumni” (“Випускники”).

У цьому інтерв’ю Олексій Сівак розповідає про власний досвід російського полону, шлях до реабілітації та про те, як його громадська організація допомагає колишнім полоненим повернутися до життя.

Російські катівні у Херсоні: за що викрадали цивільних, де утримували і які звинувачення висували

Олексію, ви вже не раз розповідали про свій досвід російського полону. Але якщо коротко – що саме вам дозволяє сьогодні відкрито про це говорити?

Я розумію, що це воєнний злочин, і хочу, щоб винні були покарані. Якщо про це не говорити, складається враження, ніби цього не було і ніхто про це не дізнається. Від цього постраждав не лише я – багато людей пережили це раніше й переживають досі. Тому вирішив говорити про це, щоб люди зрозуміли, що відбувається, і щоб світ усвідомив жахіття, які досі тривають на окупованих територіях.

Що для вас було найважчим у перші дні або тижні полону?

Ми там були, можна сказати, як у людському зоопарку. Нас били, катували, позбавляли всього. Але найстрашнішим, мабуть, було очікування: ти сидиш і чуєш, як катують інших хлопців, і чекаєш своєї черги. Також я не знав, що з родиною – повний вакуум. А коли мене мали вивозити в бік Криму, на так званий етап, це, напевно, було найстрашніше.

Вас увесь час тримали в Херсоні? 

Так, у херсонському ізоляторі тимчасового тримання. А також чотири дні – у відділку поліції на Маяковського (зараз вулиця Володимира Примаченка – ред.), у коморі. Це вже була підготовка до етапу. Офіційні звинувачення – «сепаратизм» і «тероризм».

Російська катівня у Херсоні, де незаконно утримували Олексія Сівака. Фото з особистого архіву героя. 

Ті, хто перебував з вами, – це були також цивільні чи серед них були й військові?

Військових там не було зовсім – лише цивільні. Також були колишні поліціянти або співробітники інших служб: недіючі, пенсіонери чи звільнені. Нам у камері прямо казали, що нас усіх тут намагаються русифікувати.

Подобається матеріал? Долучайтесь до Спільноти та допомагайте нам більше розповідати історії людей, які живуть і працюють у прифронтовій Херсонщині.

Катування як “система”: як працювало російське ФСБ та що переживали люди в підвалах

Якщо казати про «систему» російських катувань. Вони однаково до всіх ставилися, чи в них були різні методи катувань до кожної людини?

Спектр був доволі широкий. Працювали різні групи – так звані мобільні підрозділи ФСБ, які їздили містом і хапали людей. Усіх – і жінок, і чоловіків. Були різні слідчі, і багато залежало від того, яка інформація про тебе в них уже була. Від цього й залежало, як із тобою поводилися. А інколи – просто прізвище могло не сподобатися.

Як у вашому випадку виглядала «система» російських катувань?

Застосовували все. Били струмом – у них були електрошокери. Було й побиття: ногами, кийками. Також використовували польовий телефон, так званий «тапік». Вони казали, що це нібито поліграф, детектор брехні: мовляв, ти все нам розкажеш. І після цього гралися з тим «тапіком» як хотіли.

Шрами від електрошокера на спині Олексія після російського полону та знаряддя катувань окупантів. Фото: з особистого архіву героя та Херсонська обласна прокуратура. 

А щодо інших полонених? 

Усі «голлівудські» бойовики, де показують якісь допити, ми пройшли. І те, що показують по телевізору, – це 20% від того, що з нами робили. Зокрема, надягали футболку на голову, поливали водою, застосовували так зване утоплення. Вони називали це «дельфіном» або «водолазом».

Бувало, людей приковували до ґрат – чоловік міг так провисіти тривалий час. Інколи забирали до спортзалу, підвішували за руки й били, використовуючи як грушу. Це був справжній «людський зоопарк». Військові РФ уночі могли напитися й прийти просто розважатися: кидали кийок у коридор і вказували, з якої камери витягнути людину. Там били, змушували присідати, відтискатися. Психологічний і фізичний тиск був постійним.

Мотузка якою катували херсонців військові РФ. Фото: Поліція у Херсонській області

Переживши все це, як ви для себе пояснюєте таку жорстокість? Чого вони намагалися досягти? Навіщо застосовували стільки методів катувань?

Тут багато пояснень, бо й катів було багато. Якщо узагальнити – вони робили це, бо могли і їм це дозволяли. Деякі з тих, кого залучали з національних регіонів Росії, намагалися вислужитися – хотіли показати своїм «господарям», наскільки вони корисні. Водночас вони, здається, самі усвідомлювали, що втратили себе. А якщо говорити про росіян – для багатьох із них це було просто розвагою.

Проблеми, з якими стикаються цивільні полонені, та чому держава їх не визнає

Коли ви вийшли з полону – що стало тригером для створення спільноти чоловіків, які пережили насильство та тортури?

Розумієте, це не було моє рішення. Мережа виникла як живий організм – сама народилася, розвивалася і росла. Допомагати ми почали ще в камерах. Коли хтось виходив, мій співзасновник, співкамерник і однокурсник (колишні полонені – ред.) приходив до моєї дружини, розповідав, що все гаразд, і передавав, що потрібно. Ця допомога народжувалася там, всередині. Ми зустрічалися, допомагали один одному, і поступово мережа почала рости та формуватися.

Олексій Сівак виступає на пресконференції на тему сексуального насильства під час війни. Фото: Мережа чоловіків України, які пережили полон і тортури.

Як проходила ваша реабілітація після російського полону?

Я поїхав на реабілітацію до Києва – на двотижневу програму від Міжнародної організації з міграції. Там були різні лікарі, але, на жаль, не було уролога чи проктолога для чоловіків. Це був перший сигнал, що допомога не повністю доступна.

Далі з’ясувалося, що більшість програм спрямовані на жінок та дітей або на категорії, в які ми не входили. Щоб отримати допомогу, потрібно було повідомляти про сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом (СНПК), а на той час ми про це не знали. Багато людей досі не розуміють, що таке СНПК. Я подав заяву сам і почав допомагати іншим “однокурсникам”. Також є бюрократичні перепони при зверненні до Мінреінтеграції. Комісія могла лише підтвердити факт незаконного затримання, а не надати певний статус.

Ваша організація допомагає чоловікам, які пережили полон. Які найбільш типові наслідки ви бачите? З якими історіями стикаєтесь? 

Розумієте, загальної проблеми цивільних полонених немає. Є ті, хто пройшов по офіційному обміну – у них вже є певні підтверджувальні документи. Але навіть після обміну не все гаразд: комісія не всіх підтверджує.

Такі, як я, хто пройшов поза обміном, важко ідентифікуються. Ми співпрацюємо зі слідчими, знаходимо співкамерників і свідків, але на рівні держави нас фактично не визнають. Комісія при Мінрозвитку з 2025 року відмовляє приблизно 90% таким, як я. Вона посилається на закон, де є пункт А, пункт Б – про проукраїнську позицію та захист територіальної цілісності. Тобто зараз комісія не підтверджує факт незаконного затримання автоматично. Вони розглядають, як саме ти потрапив у полон і як проходив його. 

Навіть коли людина має всі документи та подає заяву вдруге чи втретє, це сильно ламає її. Потрібно доводити своїй державі, що ти українець і що ти постраждав. При цьому комісія не розглядає, що ти пережив, чи били тебе, чи ні. Вона оцінює лише твою проукраїнську позицію.

Зустріч членів громадської організації "Alumni". Фото з особистого архіву героя

Окупована територія Херсонщини: зникнення цивільних і життя під контролем РФ

З яких регіонів України до вас найчастіше звертаються по допомогу? 

Усі постраждалі, крім Київської області, де є багато надавачів допомоги, стикаються з проблемами. Це стосується таких регіонів, як Запорізька, Харківська, Херсонська – деокуповані території або території, що перебувають на лінії фронту. Є також історії з Донеччини та Луганщини. Деякі хлопці постраждали ще у 2015 році – і їхні випадки подібні до мого.

Що вам відомо про лівобережжя Херсонщини? Які історії звідти доходять до вас?

Родичі, дружини звертаються по допомогу, але знову повертаємося до проблем цивільних полонених. Цивільні на окупованих територіях практично “розчиняються” – їх дуже важко знайти. Наприклад, дружинам радять писати листи до РФ, а у відповідь приходить, що такого немає. 

Декілька місяців тому один чоловік виїхав з окупованого Генічеська. Його утримували в херсонському ІТТ під час окупації міста. Потім вивезли на лівобережжя Херсонщини. І згодом чоловіка відпустили. Понад рік він намагався дістатися до підконтрольної території України. Це була ціла спецоперація. У нього не було паспорту, тож ми допомагали чим могли – мабуть, усіма мережами. Основний шлях він пройшов сам: із Генічеська через всю РФ до Білорусі, а там вже український кордон. Те, що він зараз розповідає, – справді жахіття.

Російська катівня. Фото з особистого архіву героя 

А що він розповідає про життя в окупації? 

Люди, в першу чергу, чекають, а по-друге, що все погано. Генічеськ – це, перш за все, військовий хаб: там ФСБ, усі спецслужби, постійні ротації. Мешканці живуть у себе вдома фактично як у камерах. Пересуватися по місту складно: вийшов по хліб – і можеш опинитися в підвалі. У місті вже встановлені «скриньки для доносів». На відміну від Херсона в перші місяці, там репресій таких немає, але людей вже переслідують по колу: телефонують тим, кого раніше затримували, викликають на допит чи побиття. Іноді потрібно «відмітитися» раз на тиждень – тобто прийти, пройти допит, піддатися побиттю. Іноді розмовляють, а іноді б’ють.

Тобто навіть одна й та сама людина може декілька разів проходити цей шлях?

Так, цей чоловік три роки раз на місяць ходив «відмічатися». А якщо відмовитися і не прийти – до тебе приходять, забирають. Мішок на голову – і все.

Як проходить реабілітація і допомога чоловікам після полону РФ

Скільки чоловіків уже отримали допомогу у вашій спільноті?

На контакті понад 200 людей – тим, кому допомогли або з ким підтримуємо зв’язок. До мережі входить понад 50 чоловіків. Це різні: більш активні, менш активні, ті, хто долучається, де може.

Яку допомогу можуть отримати чоловіки у вашій організації?  

Ми надаємо консультування та перенаправляємо до активних надавачів допомоги – не «сліпе» перенаправлення, а туди, де реально допомагають. Також самі проводимо ретрити, але ще не на постійній основі. Працює майстер тілесних практик, психотілесна та едукаційна реабілітація. Хлопці самі вибирають інструменти для самолікування та діляться власним досвідом. Підхід індивідуальний для кожного. Також у Херсоні проводимо зустрічі. Плюс ретрити. Приблизно 50% нашої роботи – адвокація, допомога з правами та законами.

Реабілітаційні зустрічі чоловіків, які пережили полон та катування. Ілюстрації з особистого архіву героя

Що найважливіше в процесі реабілітації? 

Реабілітація має багато етапів. Спочатку потрібно медичне відновлення: спеціалісти проводять обстеження та лікування. Потім важливо працювати з тілом, бо воно накопичує весь стрес – побиття, полон та інші травми. Потрібна фізична реабілітація, а також комплексна робота з головою: не «копати» старі рани, а лікувати їх. Додатково працюємо з тілом, душею й головою через режим, активності, походи в кіно, спортзали, теніс. Це повна робота над собою, що допомагає повертатися до життя та відновлюватися.

Якщо узагальнити стосовно допомоги від держави та міжнародних організацій, чого зараз найбільше не вистачає, які недоліки та що треба покращити?

Перш за все, нас повинні визнавати. Отримати статус незаконно затриманого – це не просто стрес, це нова травма. У 2023 році я отримав грошову допомогу, яка трохи підтримала, але далі нічого немає. Немає ні медичної, ні стоматологічної допомоги – зовсім нічого. Держава мала б покривати ці потреби. А коли звертаєшся до лікарень на загальних підставах, доводиться стояти в чергах.

І наостанок: що б ви сказали тим, хто пройшов російський полон та катування, але зараз не знає, що робити та до кого звернутися?

Звертайтеся до нас, ми допоможемо. Ми супроводжуємо та підказуємо. Хлопці допомагають один одному: буквально беруть за руку, щоб пройти через ТЦК, ВЛК та стати на облік. Можемо також перенаправити та супроводити. Тож як мінімум є товариська підтримка.

За допомогою до Мережі чоловіків, які пережили полон і тортури можна звернутися через електронну пошту: [email protected] або сторінку у фейсбуці.