Микола Куліш. Кохання на тлі війни, репресій і драми

Особисте життя українського драматурга Миколи Куліша формувалося в жорсткі та небезпечні часи. Його кохання, зароджене ще в молодому віці на Херсонщині, проходило крізь війну, злидні, репресії та внутрішні любовні конфлікти. Проте драматург зумів зберегти свої почуття, знаходячи в них опору.

Про історію драматичного кохання Миколи Куліша - читайте у матеріалі.

Усе почалося в 1906 році, коли ще юний Микола Куліш закінчив школу в рідному селищі Чаплинка. Тоді місцева інтелігенція помітила його жагу до знань, зібрала кошти та відправила хлопця в Олешки навчатися у вищій школі. Через деякий час Микола вступив до місцевої прогімназії, де знайшов товаришів – братів Невеллів, разом із якими виступав у квартетах і хорах. Тоді хлопець жив на квартирі свого приятеля Всеволода Невелля, де й познайомився з його сестрою – Антоніною. Тоді й почалася історія кохання Миколи Куліша.

Микола Куліш (у світлому кашкеті) серед друзів в Олешках, 1911 рік. Фото: з архівів

Випробуванням для юної пари стала Перша світова війна. Уже призваний до армії Микола Куліш боявся, що більше ніколи не побачить свою дівчину. Тоді він під загрозою розстрілу за дезертирство ненадовго вирвався з херсонської казарми до Олешок, аби заручитися та попрощатися з Антоніною. Для цього він проплив поромом із Херсона на лівий берег та ще кілька кілометрів здолав пішки. Полковник дізнався, куди саме втік Микола, і після повернення хлопця до війська замість розстрілу наказав йому чистити туалети беззмінно. Але це тривало недовго, бо солдатів з атестатами направили до школи прапорщиків в Одесу. Після її закінчення Куліш отримав офіцерське звання і перед відправленням на фронт, під час наданої відпустки, зразу ж поїхав до Антоніни.

Микола Куліш в молоді роки та під час Першої світової війни. Фото: з архівів, Вікіпедія

У 1915 році, коли Кулішу було 23 роки, молода пара одружилася у невеликій церкві Святого Іоанна Златоуста. Антоніна Невелль стала дружиною майбутнього драматурга.

Микола Куліш із дружиною Антоніною Невелль-Куліш, 1915 рік. Фото: з архівів

Пів року подружжя жило разом, проте згодом Микола вирішив добровольцем піти на фронт, залишивши для дружини послання: 

“Сонечко моє рідне, я не залишу тебе ніколи. Ти ж знаєш, мої товариші на фронті кров проливають, а я тут сиджу щасливий і не знаю, яке там лихо…”

Через 3 місяці чоловік отримав тяжке поранення, тому його відправили додому на лікування. У 1917 році у подружжя народилася донька Ольга, а трохи пізніше - син Володимир. У той час життя драматурга стало циклом: дім, війна, дім, війна… І щоразу він казав Антоніні, аби вона молилася за нього і його повернення.

Микола все ж повернувся з війни, і родина деякий час жила тихим життям. Подружжя працювало та виховувало дітей, а з часом побувало в Харкові, Одесі, Києві та Херсоні в рамках робочих поїздок чоловіка. Куліш постійно працював та разом із сім’єю час від часу відвідував рідних в Олешках. 

Одним із важких періодів у подружжя був епістолярний роман Миколи Куліша із заміжньою Олімпіадою Корнєєвою-Масловою, яку він ніжно називав Ладушкою. У той час Антоніна Невелль піклувалася вихованням дітей та облаштовувала побут в Одесі.  Олімпіада працювала директором дитячого садка, до якого ходив Миколин син Володимир. Куліш познайомився з нею, та згодом у нього виник емоційний і любовний розрив між двома жінками. Микола з Олімпіадою часто листувалися на “ніжні теми”. Тоді чоловік зазначав, що відчував тиск сімейного життя, розгубленість та внутрішній конфлікт. Через це утворилися різні, але схожих “два крила” – любов з Антоніною та “ідеальне” кохання з Олімпіадою. Драматург продовжував писати листи Ладушці аж до 1934 року. Водночас дружина Миколи Куліша знала про існування іншої жінки в житті чоловіка. Саме вона й зберегла його листування з Корнєєвою, що з часом дозволило дослідникам реконструювати цю інтимну сторінку життя. У період голодомору 1921-1923 років драматург написав свою першу п’єсу під назвою “97”. Антоніна, прочитавши її, почала ретельніше стежити за умовами, у яких працює Микола – вона економила світло та протирала лампи, щоб у кімнаті було яскравіше. 

Сцена з вистави Миколи Куліша “97” у театрі “Березіль”, 1930 рік. Фото: з архівів

У 1920-х роках письменник отримав партійний квиток до Комуністичної партії більшовиків України. У своїх мемуарах, опублікованих 1953 року в еміграції у США, Антоніна писала, що “чоловік став в’язнем цього квитка до кінця життя”. Водночас 1926 року Микола Куліш очолив харківське літературне об’єднання ВАПЛІТЕ, що поставило драматурга під удар – його визнали забороненим митцем в Україні. За свою проукраїнську та націоналістичну позицію, яка “загрожувала” радянській ідеології, Микола Куліш не раз був репресований як член “Розстріляного відродження”. Голод, злидні та арешт найближчих друзів чоловіка через “ворожу” до влади СРСР творчу діяльність доводили драматурга до божевілля. Попри це, він заспокоював Антоніну й казав, що знайде в собі сили та ніколи не застрелиться, як це зробив Микола Хвильовий. 

Члени ВАПЛІТЕ, серед яких Микола Куліш, у Харкові 1926 рік. Фото: з архівів 

Наприкінці 1933 року давній друг Куліша Іван Дніпровський помер за невідомих обставин, драматург поїхав на похорони. Антоніна у своїх мемуарах зазначала, що Микола мав погане передчуття перед поїздкою. Чоловік попросив її дати чистий і теплий одяг, додавши: “Ну, старенька, так мені з тобою доведеться попрощатися, бо, може…” Після цих слів український письменник замовк та не повернувся додому. Перед похоронами його виключили з комуністичної партії за написання “антипартійних націоналістичних п'єс”, а згодом заарештували та утримували в суворій ізоляції на Соловецьких островах у Росії. 1937 року особлива трійка НКВС віддала наказ розстріляти Миколу Куліша та інших представників української інтелігенції. Так і помер великий український драматург – далеко від родини та Батьківщини. 

Антоніна Невелль активно шукала чоловіка після арешту. Вона отримала останній лист від Миколи Куліша 15 червня 1937 року – за понад чотири місяці до його смерті. Водночас жінка продовжувала йому писати та надсилати посилки аж до 1939 року.  У 1953-му вже в еміграції з американського міста Філадельфія Антоніна Невелль-Куліш написала свої мемуари “Спогади про Миколу Куліша”. У праці вона резюмувала історію спільного життя з видатним українським митцем.