“Ми – родина. Живемо, їмо, воюємо разом. Інакше не може бути” – історія військовослужбовця з Херсона
З початку війни чимало наших відважних земляків стали на захист рідної країни. Близько півтора року на фронті провів херсонський хлопець Микита з позивним Товстий. Воював на Херсонському та Бахмутському напрямках. Отримав поранення, але повернувся в стрій. Історію бійця дізналася журналістка “Вгору” Ганна Щидловська.
“Все йшло, як у всіх – школа, університет, служба в армії…”
Військовослужбовець Микита на позивний Товстий розповідає про себе: народився в 1990-му році, а далі все йшло, як у всіх, – школа, університет, строкова служба в Чорнобаївському вертолітному полку.
Через три роки після строкової по мобілізації потрапив у зону АТО. Служив біля Луганська в селі Теплому Станично-Луганського району. Щоправда, в бойових діях участі тоді не брав.
Після повернення з АТО хлопець працював разом із батьком займався виготовленням печаток та різних штампів. Прибутку це приносило небагато, тож Микита шукав різні варіанти заробітку, намагався опанувати якусь нову спеціальність, працював віддалено на одну американську компанію.
А ще – займався музикою, грав на гітарі, брав участь в аматорському театральному колективі. Незадовго до війни, на додаток до сімейної справи, працював електриком. Намагався відкладати гроші на здійснення своїх мрій та планів. Хотів пробурити свердловину на дачі, щоб мати гарну питну воду, купити автомобіль. Але прийшла війна й внесла корективи в життя кожного українця.
Як потрапив до війська
Перший день вторгнення Микита згадує, як дуже страшний. Він одразу зрозумів: життя більше не буде таким, як раніше.
Я не міг їсти, не міг розмовляти, нічого робити не міг. Думав, що мої друзі вже дають відсіч агресору, а я вдома сиджу. Тому, трохи оговтавшись, 26-го лютого пішов записуватися до херсонської територіальної оборони.
Микита згадує, як тероборонівці 28-го лютого поблизу Епіцентру зустрічали російську розвідувальну колону з бронеавтомобілів. Побачивши перший “Тигр”, хлопці зрозуміли: виказувати себе їм немає сенсу, протистояти такій техніці не було чим. Наступного дня вони виїхали за двома напрямками: один автобус – на Шуменський до Бузкового парку, а інший, в якому був і Микита, – до селища Східного. Микиті та хлопцям із другого автобуса пощастило зберегти життя. Щойно вони дісталися до кінотеатру Салют, командування наказало розпустити батальйон.
Залишатися в окупації Микита не збирався, весь час шукав можливостей виїхати на підконтрольну територію. Хотів приєднатися до збройних сил.
Та й залишатися було небезпечно. Він був у списках атовців і учасників ТРО. А списки могли потрапити до ворога.
Виїхати вдалося 6 червня. З документів при собі мав лише паспорт та водійське посвідчення. Гадав: пощастить – не пощастить. Пощастило.
Мене майже не перевіряли. Я був із туристичним рюкзаком, під час перевірки на блокпосту біля Василівки показав там змінну одежу. Ще у Херсонській області мене перевіряли денеерівці за якимось списком, а перед сірою зоною – кадирівці. Але мене в тих списках не виявили, – згадує Микита
Наступного дня після прибуття до Запоріжжя евакуаційним автобусом він виїхав до Одеси, а 9 червня став на облік як ВПО. А потім пішов у військкомат. За словами Микити, далі все відбулося дуже швидко. І після трьох днів навчання на базі військового навчального центру поїхав до місця служби. Він розповідає:
У понеділок я пішов у військкомат, за три доби мені новий військовий квиток видали й все. Я вже потрапив до війська.
Перші місяці на фронті
Спочатку повоювати довелося на Херсонському напрямку. Батальйон, в якому служив Микита, був новостворений, тому хлопців прирядили до більш досвідчених контрактників набиратися досвіду.
Ми дізналися, що таке серйозні обстріли, коли б'ють з усього підряд, почали розумітися на ворожій техніці. І вже з кінця серпня піхота з нашого батальйону була на позиціях, виконувала бойові завдання. Задачею піхоти було не дати противнику зайти в тил, – розповідає Микита.
Ще до того, як зайняти свої місця на позиціях, вони з побратимами ходили в штурм і займалися топографічною розвідкою – відстежували ймовірні позиції ворожої техніки. Саме розвідувальна робота тривала з початку липня до середини жовтня.
У нас була прихована позиція. Ми сиділи й слухали, звідки й з якого виду зброї б'є ворог, доповідали. За доповідями з кількох точок стеження потім складають карти й визначають розташування ворожої артилерії.
З п'ятнадцяти хлопців з бою вийшло лише шестеро
Після того, як росіяни залишили правобережжя Херсонщини, у листопаді минулого року, хлопці впродовж місяця були на позиціях у Чорнобаївці.
А тоді прийшло розпорядження перекинути їх на Бахмутський напрямок. Зібралися швидко, 1-го грудня о 6-й ранку виїхали – наступного дня були вже під Бахмутом. А 13 грудня за 12 кілометрів від Бахмута в жорстокому бою з вагнерівцями Микита отримав поранення.
Того дня о 4-й ранку всіх підняли по тривозі й направили на підмогу бригадникам. Частина вояків прорвалися до ворожого бліндажу, там відбувся ближній бій. На жаль, хлопці зазнали втрат, і росіяни заволоділи рацією.
Вони почали прориватися й ми тут починаємо їм сипати, а вони по захопленій рації кричать “нє стреляйтє, нє стреляйтє, там наші”, – згадує Микита хитрість ворога й підкреслює важливість використання на службі української мови.
Микита в цей час тримав оборону, а коли закінчилися боєприпаси вони з товаришем вирушили за їх поповненням. Щоб доставити боєкомплект, довелося прориватися під кулеметним, мінометним вогнем і безупинними автоматними чергами противника. Хлопцям все ж вдалося доставити набої. І вже коли вони зайняли свої місця на позиціях, за п'ять метрів від Микити, у місці, де кілька хвилин тому стояв його товариш, який у цю мить відійшов, вибухнула граната. Микиту посікло уламками. Побратим, з яким вони щойно прорвалися через шквальний вогонь, виніс його з поля бою.
Зранку я ще міг бігати з боєкомплектом. В одній руці в мене ящик 26 кілограмів, в іншій – 29 кілограмів. А через три години я вже на столі лежу й не можу ворухнутися, не можу зігнути руки, не відчуваю ногу. І ці події розділяють три години, – розповідає боєць.
Спершу Микита потрапив до стабілізаційного пункту в Торецьку, де з нього зрізали весь одяг. Майже все тіло було посічено уламками, їх намагалися витягнути магнітом. Коли ж його перевезли в Дружківську міську клінічну лікарню, там зрозуміли, що уламки не металеві й магнітом їх витягнути не вдасться. Потім його евакуювали до Дніпра. Усього за півтора місяця Микита побував у шістьох шпиталях.
За його словами, морально там він почувався навіть гірше, ніж на передку.
Ти бачиш людей, які тілом відновлюються, а душею вони вже скалічені. У шпиталі в мене були наймоторошніші розмови в житті. Бо ті, хто вижив, вони розповідають у фарбах, з яким звуком, з яким запахом і якими боєприпасами до їх побратимів приходила смерть.
Щодо його бойових товаришів, то, за словами Микити, з п'ятнадцяти хлопців тоді з бою вийшло лише шестеро. Троє зникли безвісти.
У нас є сміливість прийняти один одного такими, якими ми є насправді
Вони довго жили разом в окопах і бліндажах, іноді й сварилися, але були справжньою військовою сім'єю. Микита зізнається:
Ніколи не думав, що буду колись оплакувати того, з ким нещодавно сварився. Але ми сім'я… Живемо разом, їмо разом, працюємо разом, воюємо разом. Іншого не може вже бути.
Коли після лікування й чотирьох тижнів відпустки після поранення Микита повернувся до війська, думав, що зможе наступного дня йти працювати на позиції. Але коли почався перший обстріл, усвідомив, що не може зрушити ані на крок. Той день був важким, дуже багато обстрілів, але хлопці підбадьорили його, пояснили, мовляв, після поранення відчувати такий страх нормально.
Колектив у нас такий, що ніхто нікого не залишить у біді. Ми завжди підтримуємо один одного. І в нас є сміливість не тільки виходити на позиції, а й сміливість прийняти один одного такими, якими ми є насправді. Не прикидатися крутими чи тими, ким ми не є. Це одна з причин, чому я швидше відновився не тільки тілом, але й морально, – зізнається Микита
Буденне життя на фронті
Після повернення до підрозділу Микита і далі працює на позиціях під Бахмутом. Живуть хлопці у добре обладнаному бліндажі. Там є старлінк, комп'ютер, принтер. На забезпечення не скаржиться. Каже, докуповував щось для зручності, а так – все отримав. Продукти їм доставляють, а їжу хлопці готують самі.
Іноді й купують щось за свої гроші, коли хочеться чогось смачненького. Але хто б що не купував і не планував готувати, роблять це завжди на всіх.
Прокинувся зранку першим, я й готую. Знаю, хлопці скоро мають прийти з позицій. І треба їх нагодувати смачним і гарячим. Бо навіть у теплу пору року з землі вологою тягне, – пояснює Микита.
На позиції бійці заступають по черзі. Хто на 2 доби, хто на 3, іноді й на довше.
За словами Микити, за час його відсутності на фронті, мало що змінилося, хіба що їх більше стали обстрілювати. А взагалі від ворога можна чекати чого завгодно, і потрібно завжди бути напоготові, дуже пильнувати.
Одного разу була спроба викурити хлопців з окопів, застосувавши газ. Але за словами Микити, з того нічого не вийшло, чи то вітер розвіяв газ, чи щось в окупантів не склалося.
Про відпустку й плани на життя після перемоги
Поговорити з Микитою вдалося під час його чергової відпустки.
На прохання розповісти, які враження у нього від перебування на мирній землі, від спочатку згадав, як вперше потрапив до Одеси.
Мама мене зустріла в Одесі на вокзалі. Я сидів у формі й не зрозумів, що відбувається. Я не дуже був готовий до того, що там, звідки я, війна, а тут звичайне життя йде, все у всіх добре.
Дуже прикро й за херсонських хлопців, з якими він ріс і спілкувався, і які, живучи у фронтовому місті, не йдуть воювати, а п'ють пиво у дворах, як робили це за мирних часів. Ніби й нічого не змінилося.
Щодо свого життя, то зізнається, що пережите на війні, зокрема, й поранення, змінило його. Усвідомив, що ніхто не знає, яка мить в його житті стане останньою, і жити треба, не кажучи собі, що чогось не вартий.
А про свої мрії та плани на майбутнє після перемоги, Микита відповів так:
Як буде перемога, буде мир, якщо я доживу, не захочу згадувати ці жахливі, темні часи. Я буду нудною людиною. Якщо мене на якісь паради будуть кликати, не піду. Хочу жити мирним життям, мабуть, намагатимуся знову якусь музику з друзями грати для душі. Хочу завести сім'ю, дітей, стати найкращим чоловіком, найкращим батьком і робити все заради сім'ї.
Читайте історію військовослужбовця, який втратив дві ноги, але знайшов нові можливості – Івана Молдуна та його дружину Катерину. Також про маму Катерини – сміливу жінку, яка надягала в окупації вишиванку, і пережила поранення під час обстрілів, читайте в матеріалі.
