“Мені здається, мій ангел-охоронець постраждав більше”: Історія морпіха з Олешок, що вижив у пеклі полону

Ветеран Олександр Дідур родом з Олешок на Херсонщині. У 2022 році під час оборони Маріуполя він отримав важкі поранення. Спочатку побратими вважали його “двохсотим”. Але Олександр вижив, потрапив у полон, де перебував 15 місяців, і повернувся додому. В інтерв’ю “Вгору” морпіх розповів про російський полон, ставлення до українських військових та реабілітацію після повернення.

Ви родом з Олешок, які наразі окуповані. Яким пам’ятаєте місто? 

Здається, це найгарніше місце, яке коли-небудь бачив. Я трошки їздив і по Україні, і по світу, та моє рідне місто для мене залишається найкращим. За 80 кілометрів від нас узбережжя Чорного моря, ми на велосипедах або маршрутках їздили туди влітку. А в Олешках були ліс, річка — рибалка з дідусем, гриби, полювання. Річка Конка, по якій колись пливли козаки на чайках. Чому місто називається Олешки? Там була Олешківська січ, одна з найперших і найбільших січей в Україні.

Як вирішили стати військовим? 

Проходив строкову службу на підводному човні “Запоріжжя” у 2011-2012 роках. Потім жив у Херсоні, підпрацьовував кулінаром, барменом, офіціантом. Згодом зустрів свою другу половинку, Алісу. Ми одружилися і досі, слава Богу, разом, у нас двоє діток. 

Олександр Дідур з дружиною та дітьми. Фото з фейсбуку героя

То був 2014 рік, Росія вдерлася в Україну. Якось я дізнався, що мій знайомий загинув у Донецьку, і вирішив знову піти служити. Херсонський обласний військкомат відправив мене до Миколаєва у навчальний загін. Потім був аукціон, де відбирають хлопців до різних родів військ і частин. Так у 2015 році я потрапив на своє перше місце контрактної служби –  перший окремий Феодосійський батальйон морської піхоти. Я пишався, бо обожнюю морську піхоту. Коли служив, зокрема був інструктором, готував морпіхів до іспиту на право носити берет кольору морської хвилі. Повністю жив цим, і мені подобалося. 

У 2016-му я отримав перше поранення в селі Водяному під Маріуполем, ми його зачищали. Поранення було незначним, але там, де я служив, постійно треба виконувати стрибки з парашутом. Тому мене перевели, і поки я лікувався, проходив ВЛК, Миколаївський військовий госпіталь мене списав із морської піхоти. Тож мене перевели в артилерійську бригаду, але недовго там був. Потім — у роту охорони, там я прослужив місяців зо два.

У 36-ї бригади морської піхоти був недобір особового складу. Я виявив бажання повернутися саме туди. Морська піхота мене наче вабила.

А що вам найбільше подобалося у військовій службі? 

Я відчував гордість, що я боронив свою державу. І знав: поки на фронті, мої рідні будуть живі й здорові. Я в цьому був впевнений. А загалом, Semper Fidelis — вірний завжди морській піхоті. 

Олександр Дідур у військовій формі. Фото з фейсбуку героя 

Як дізналися про початок повномасштабного вторгнення?

Підрозділ саме перебував під Павлополем. Найстрашніше — ракети над нами, вночі небо горіло різними кольорами. Маріуполь просто знищували. Це було страшно — ми тут на передовій, а вони б'ють по цивільному населенню. Була команда одразу відходити в Маріуполь, ми потроху відходили, бо на нас тиснули. За три дні прибули на “Азовмаш”, завод Ілліча. Надалі тримали оборону там. 

Маріуполь ворог взяв у три кільця, що стрімко стискалися. Зрозуміло, я хлопців підтримував, казав, мовляв, у нас все буде добре, треба триматися до останнього, хоча усвідомлював, що буде важко. У нас не було вже продуктів. А російські війська присунулися впритул.

А 6 квітня я отримав поранення. Виїхав російський танк, а ми були в театрі “Іскра”. Танк почав обстріл, театр спалахнув. Ми відійшли на чотириповерхову будівлю перед заводом і зайняли там оборону. Перші атаки відбили. У нас були їхні рації, і ми знали, звідки та куди вони рухаються. Але у нас не було ні “Градів”, ні РПГ. Залишалися тільки патрони, кулемет, автомати та ручні гранати. Російський танк почав  під'їжджати все ближче, танкісти докумекали, що у нас вже немає боєприпасів.

Коли танк рухається, а ти стоїш перед ним, важко визначити дистанцію. Я віддав команду хлопцям спуститись вниз і залишився спостерігати. Танк був на відстані десь 300 метрів. Я ще встиг про нього доповісти. Останнє, що побачив, це як його ствол розвертається в наш бік — і все, темрява.

Військовий Олександр Дідур. Фото з фейсбуку героя 

Один із військових, які мали спуститися в бункер, цього не зробив. Завдяки йому я залишився живий. Для того, щоб доставити мене на завод, треба було подолати дистанцію між будівлями, а орки від нас були на відстані  прямих боїв. Хлопці прикривали мене вогнем, поклали в машину і доправили в бункер, де мені надали медичну допомогу. Я вдячний Богові. Мені здається, що мій ангел-охоронець постраждав більше, ніж я. Він   весь удар на себе прийняв, і я залишився живим. Снаряд, за словами хлопців, влучив у стіну за два метри від мене. Я дивом вижив. Але лівий мій бік дуже понівечило, відірвало пальці, якими тримав автомат. Хірург Іван Миколайович, який теж, до речі, був у полоні, мене збирав, як кажуть, по частинах. Завдяки йому я залишився живим. 

Як ви потрапили в полон?

Була домовленість (ред. між Україною та РФ) про передачу Росії тяжкопоранених і жінок. Їх списки надіслали в Україну, наші знали, кого забрали. Я був непритомний, потім з розповідей хлопців дізнався: щойно машина з нами поїхала, дорогу почали обстрілювати. Всі подумали, що ми загинули.

Я отямився, здається, вже у Новоазовську. Анічогісінько не бачив, у мене ніби були дві ґулі замість очей. Там пробув десь тиждень, потім мене передали до 15-го госпіталю в Донецьку. Там я пробув близько місяця, і мене перевели в Оленівку. Для росіян я чомусь був “особливо небезпечним”. Тому мене не віддавали з полону. В росіян такі сайти є –  “Трибунал”,  “Каратель”, з 2016 року там за мою голову була призначена ціна. Як і більшості хлопців з Феодосійського батальйону. 

Ми були в Оленівці до  терактуУ ніч з 28 на 29 липня 2022 року на окупованій території Донеччини, у колишній 120-й Волноваській виправній колонії, що в Оленівці, був зруйнований один із бараків. Тоді загинули щонайменше 50 українських військовополонених з «Азовсталі», ще понад сотню – отримали поранення.. Весь цей час мене намагались дістати з полону, але Росія не підтверджувала, що я в них. Хоча у мене брали інтерв'ю якісь їхні канали. Коли вже повернувся додому, то дізнався, що у в’язницю до нас приїжджала російська омбудсменка, вона була в балаклаві.

Ви були важко поранені. Яка ситуація була в полоні з медичною допомогою?

Якщо кажуть, що Росія надає медичну допомогу в полоні — це брехня. Я повернувся з полону через 15 місяців зі зламаною рукою. Нею не міг навіть рухати. А в полоні мене мили побратими, допомагали навіть ті люди, яких я не знав, бо мене етапували з однієї в’язниці до іншої. 

Якби тоді вам надали потрібне лікування, рука була б у кращому стані?

Так, була б в нормальному стані. Зараз мені доводиться відновлювати руку, багато працювати. Коли мене побачив хірург в центральному військовому шпиталі, сказав, що за 20 років практики таке бачив вперше, щоб людина зі зламаною рукою сама себе обслуговувала. Через те, що вона була зламана 15 місяців, відмерли нервові закінчення, і перший час кисть звисала, як ківш в екскаватора. 

Які умови були в полоні? Як до вас ставилися?

Коли прийшов до тями, не міг встати, майже нічого не бачив. Двоє чеченців стояли біля ліжка. Один з них тримав пістолет Макарова і легенько мене по голові ним стукав. Каже: "Тук-тук. Ти ващє знаєш, ґдє ти, хто ти, што ти?" А другий йому: "Нє троґай єво, он і так скоро здохнєт". Бувало так, що нас водили в душ раз на тиждень під холодну воду. У 20 душових забігає 100 чоловіків, і є дві хвилини на те, щоб всім помитись. Хлопці часто самі не милися, а мили мене. А ще по в’язнях у душових кабінах могли з голови до ніг проходитися електрошокером. Якщо  втрачаєш свідомість, тебе підіймають і продовжують струмом бити.

Кожен місяць на території тюрми проходив “шмон” із військовими в масках, які били все, що рухається. Кожен барак вибігав надвір, і росіяни лупили. 

Кожен прийом їжі, коли ти на нього йдеш і повертаєшся, тебе завжди лупцюють і обзивають.

В них ще був такий вид тортур: хлопців в позу лотоса складали, зв'язували мотузкою і кидали в куток. Людина дві, три, чотири години могла в такій позі лежати. Зрозуміло, плакала, кричала і просила, щоб її розв'язали. Виривали зуби ще. І мені намагались видерти в 15-му госпіталі донецькому. Їм щось не сподобалось, підбіг до мене вертухай, це так називають охоронців у в’язниці, ухопив пласкогубцями за зуби, які хитались. Я був лежачим, що міг зробити? 

Ви згадували, до вас приходили омбудсмен та журналісти. Ці факти насильства і його наслідки тоді приховували? 

Вони записували інтерв’ю в окремому приміщенні. Тебе туди супроводжують, садять перед стінкою, знімають на відео. Говорять, що можна розповідати, а що не можна. І поряд стоїть один із вертухаїв, щоб ти нічого зайвого не сказав. Всі ці допити, усе, що відбувається на камеру, є добровільно-примусовим. Коли омбудсмен приходила робити інтерв’ю, дозволяли передати привіт рідним. На це інтерв'ю міг прийти один лист у відповідь. Це було в Калинівській виправній колонії, у Горлівці.

Окрім цього ніякої можливості спілкуватися з рідними, повідомити, в якому ви стані, не було?

Ні, не було. Деякі хлопці навіть мріяли, щоб їх засудили. Бо тоді переведуть в нормальну в’язницю, і вони будуть зеками. Український полонений порівняно з зеками — це ніхто. Бо у них було все: телефони, листування з рідними, передачі. А ти не мав права ні слова сказати, навіть очі підняти, постійно мав бути, як вони говорили: “з опущеною гривою”. Якщо порівнювати сидіння в тюрмі та полон, то це рай і пекло

Ви розповідали, що навіть в таких умовах намагались підтримувати хлопців. Де ви знаходили сили, внутрішній ресурс на це?

Знову ж таки — армія. Я був головним сержантом взводу і розумів, що мотивація — це найперше. На своєму прикладі намагався хлопчикам показати, що я був лежачий, але почав працювати над собою, вставати, підійматися, ходити, руками щось робити. Сьогодні я лівою рукою пишу, малюю, все роблю так, як і правою.

Нам пощастило, що ми були в бараках і знаходили собі коло спілкування. А деякі хлопці сиділи в карцерах, на ямі.

Можете пригадати, коли зрозуміли, що повертаєтеся додому?

У мене такого моменту, якщо чесно, не було. Я тоді думав, що мене етапують кудись, бо ти постійно із зав'язаними очима і не розумієш, що відбувається. Ми майже добу літали на літаку. Вже перед тим, як обмінювати, нас вивели, посадили на траву, зняли з нас мішки та дали сухпайки. Я знайшов там шоколадку, був голодний, але звідти з'їв тільки її, розумів, що глюкоза підтримає. Більше нічого не хотів з того, що нам давали. Дивувався, що ставлення щось дуже м'яке, це не просто так. Нас пересадили в автобус, на голову нічого не вдягали, лише сказали сховати її між коліна — і поїхали. Потім зупинились, вертухаї вийшли, залишився тільки водій і ми.

Автобуси стали один до одного, з того хтось виходить, ми з цього виходимо. І не розумієш, що відбувається, бо не міг такого очікувати. Робиш вдих —  і в тобі все просто палає, бурхає. Ти відчуваєш запах України. Передати словами це неможливо. Нас зустрічали люди з українськими прапорами, тоді я зрозумів, що вже вдома. Коли хлопці викладають відео, як повертаються додому, — згадуєш цей момент, і вся шкіра мурахами покривається. 

Як зустрілися з рідними?

Спочатку до мене приїхала мама. Дружина тоді була в селі зі своїми батьками, дітьми та не могла вирватися. Вона приїхала потім у Київ до мене. Це таке тепло, про яке ти мрієш кожен день у полоні, — просто обняти рідних. Хоча ти можеш стільки всього сказати, коли зустрічаєшся з рідними, але вистачає просто обіймів. Очі в очі, подих, запах рідної людини, який ні з чим не сплутаєш — цього більше, ніж достатньо.

Я ніби спокійна людина, військовий, маю самоконтроль. Але в цьому очікувані, що зараз побачу дружину, дочку і свого сина, якого я ще взагалі не бачив, йому вже тоді півтора року було, — я, як маленька дитина, ходив із місця на місце. Губи кусаю, нігті гризу, не знаю, що робити. Потім побачив Алісу, ми обнялись, і тоді я повірив в те, що вже вдома з рідною сім'єю. Ці відчуття не передати ніяк.

Чи отримують, на вашу думку, бійці після повернення з полону необхідну підтримку?

Я служив в морській піхоті вірою і правдою, виконував бойові завдання, мав подяки та винагороди. Але коли повернувся в Україну — хтось із народу називає мене героєм, хтось дякує. А від держави та бригади я навіть “дякую” не почув. Я б хотів, щоб держава хоча б змусила бригади висловлювати вдячність хлопцям, які повертаються з полону. Це дуже важливо.

Що відбувається з військовими після повернення з полону? Чи існують якісь програми реабілітації?

Хлопців зустрічають і розвозять по госпіталях, де вони проходять первинне обстеження. І це правильно, бо з російських тюрем можуть повертатися хворими, їм потрібно пройти обстеження. Медична реабілітація — і більше за ними не слідкують. Ну, може, вони і є, ці програми, які б допомагали, але я такого не зустрічав. 

Судячи з ваших соцмереж, ви зараз допомагаєте хлопцям, які повернулися з полону? 

Я представник “Серця Азовсталі”, цей фонд фокусується саме на оборонцях Маріуполя. Я цим наразі живу, цікавлюся, тому що хвилююсь за хлопців, які повертаються з полону, за їхню реабілітацію, подальше життя. За ними потрібно спостерігати, бо вони часто не бачать навколишнього світу, не знають, що відбувається. І коли повертаються додому, сподіваються на допомогу. Якби не цивільні фонди, не знаю, що б вони робили.

Олександр Дідур на мітингу у Вашингтоні. Фото з фейсбуку героя 

Я колись хотів започаткувати свій фонд, зробити реабілітаційний центр, Але ми трошки прикинули, скільки на це потрібно, —  у мене таких грошей немає. А знайти мецената чи взяти на це грант — треба докласти великих зусиль. Але я не опустив руки, продовжую працювати. Останній раз я літав у США, Вашингтон. Я у Boulder Crest пройшов курси — це ветеранське суспільство, яке працює з  посттравматичним зростаннямПосттравматичне зростання (ПТЗ) – це стан, коли людина, яка постраждала від посттравматичного стресового розладу (ПТСР), знаходить нові шляхи та способи, жити по-іншому, ніж до травматичних подій. . Продовжую працювати з хлопцями, з їхнім морально-психологічним станом.

Ви з ними зустрічаєтесь і розмовляєте, чи як це відбувається?

По-різному. Якщо є можливість зустрітися — зустрічаюсь, щоб хоча б зрозуміти їхній стан. Я намагаюсь їх ближче до себе перетягувати, в Київ, і тут з ними працювати. А так — працюємо в телефонному режимі, підтримуємо зв'язок. З хлопцями, які повертаються, потрібно працювати. Мабуть, не секрет, що дехто вдається до вживання алкоголю, наркотиків, закінчує самогубством. Тому я намагаюсь на власному прикладі показати, що рук опускати не потрібно. Я їм завжди кажу, що перед ними всі двері в Україні відчинені. Якщо зачинені і їх не відкривають — можна відчинити ногою. Ви пройшли полон, повернулися додому, чого ще можна боятися в цьому житті? Нічого.

Ви стараєтесь нагадувати про цю тему суспільству, зокрема брали участь у проєкті “Смак Свободи”? Розкажіть як це було.

Дівчата з організації “Серце Азовсталі” подзвонили мені і попросили взяти участь в адвокаційному проєкті “Смак свободи”. Потрібно було приготувати українську страву та відзняти цей процес. Журі обирало переможця в ранковому шоу “Сніданок з 1+1”. Мені спав на думку саме бабусин рецепт, медівник. Але я йому назву дав іншу — козацький, бо він прийшов до мене з Олешок. Рецепт теж змінив, додав журавлину замість варення, приготував, презентував і відправив відео (ред. взяти участь в ньому могли українські ветерани. Передбачалось, що автор найкращого кулінарного рецепта поїде до США, аби закликати міжнародну спільноту до підтримки звільнення українських захисників. А його страву продаватимуть в американський ветеранській пекарні Dog Tag).

Якось мені дзвонять дівчата з “Серця Азовсталі” і кажуть, що я потрапив у лідери проєкту “Смак свободи”. Ми з дружиною їхали на ринок, здається, і я розумію, що якраз час випуску “Сніданку з 1+1”. Дивимося в телефоні, як оголошують переможця — і тут називають моє прізвище. Я шокований був, бо насправді не очікував. Так я поїхав у Вашингтон, зустрівся з багатьма людьми, зокрема з українською діаспорою, яка дуже сильна там. Це просто супер люди, я їх поважаю.

Олександр Дідур у Вашингтоні презентує “Козацький медовик”. Фото з фейсбуку героя

До кожного поданого в американській пекарні Dog Tag шматочка медівника долучалася картка. На ній була фотографія  оборонців Маріуполя, які повернулися з полону, і їхня коротенька історія. Завдяки цьому багато хто згадає, що війна продовжується в Україні, а дехто тільки дізнається. Був випадок, коли жінці у цій пекарні дають картку, а вона дивиться і не може зрозуміти, що це. Ми почали пояснювати, вона каже: “Я зрозуміла, прочитала. А яка війна? Де війна? З ким війна?”. Тобто, є люди, які не знають, що в Україні війна. Я б ніколи не повірив, якби мені хтось це просто розповів, але таке насправді існує. Сподіваюсь, що це невеликий плюсик від мене, допомога, щоб ця війна нарешті закінчилась якомога швидше і щоб повернули наших оборонців з полону.