Материнська любов, пам'ять та інші виклики війни: показ фільму «Моя золота дитина» в Херсоні

В освітньому тренінговому центрі «СВОЄ» в Херсоні 26 жовтня за програмою Мандрівного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA відбувся показ фільму «Моя золота дитина». 

Це історія нідерландського режисера Маартена де Шуттера. У липні 2014 року загинула його мати – активістка у сфері боротьби зі СНІДом, антропологиня й феміністка Мартіна де Шуттер. Вона була на борту літака Boeing 777 Малайзійських авіаліній, що виконував рейс MH-17 – його над Донеччиною збили російські військові. Загинуло 298 осіб. 

Маартен намагається відновити втрачені спогади про матір. Через фотографії та домашнє відео вивчає її життя та їхні стосунки. А ще робить це за допомогою розмов із чотирма подругами матері – Сільвією Кнефел, Інґе Леверинк, Джессікою Вейде та Дженні де Шуттер, його тіткою. Камера знімає обличчя жінок крупним планом. Глядач має можливість спостерігати за усім спектром їхніх емоцій – радості, суму, співчуття, зворушення, надії. 

Для народження дитини Мартіна скористалася методом штучного запліднення й сама виховувала сина. Ще до його появи на світ вела щоденник – аби  в  майбутньому він міг краще зрозуміти її бажання, страхи й сумніви. Фільм розкриває теми пам’яті, материнства, любові й утрати.

Після показу в Херсонському центрі «СВОЄ» глядачі й глядачки поділилися міркуваннями, які думки й емоції викликала стрічка «Моя золота дитина».   

Говорили, що цей фільм позитивний, попри тематику втрати. Й мати залишилася у спогадах сина людиною, яка бореться. Що це кіно – про людей з активною життєвою позицією. І про безумовну любов. Дехто зауважив, що в ньому багато повнотілих жінок, які не приховують своїх форм, і вони прекрасні. 

Учасниця обговорення Наталія Кубанова сказала, що фільм відгукнувся, бо років вісім тому її син теж знімав фільм про неї: 

«Я згадала ті почуття й переживання. І як після перегляду відчувався якийсь катарсис, ми просто сиділи й мовчали. Маартен створив стрічку, бо у процесі знімання відкривав для себе почуття, про які забув». 

Режисер та журналіст Устин Данчук подивився на цю документальну роботу з професійного погляду: 

«Як людина, яка працює з відео, спостерігав, як режисер використовує хроніку, фотографії, домашнє відео. Цікаво буде простежити, як розвиватиметься кар'єра Маартена. Він зняв щирий і дуже особистий фільм. Особливо останні кадри – коли вже треба завершувати, а він не хоче відпускати, бо це ніби поставити крапку в історії його матері. Цей фільм також про те, як відгукується російсько-українська війна у світі. Приклад того, як Росія зруйнувала життя родини», – каже Устин Данчук. 

Психологиня Зінаїда Скляр висловила повагу Маартену та його родині: 

«Не кожен таке болюче може зберігати, а тим більше – розповісти. Та якщо втрату не пропрацювати, вона не дасть спокійно жити. А тепер у цього хлопця почнеться інше життя. Він сам, за допомогою родини, знайшов спосіб, як це відпустити». 

Координаторка громадських центрів «СВОЄ» й модераторка обговорення Наталія Шатілова зазначила, що їй це кіно відгукнулося, бо теж має дорослого сина: 

«Я згадую ту відповідальність. Коли дитина росте, ти так чи інакше думаєш: що з ним буде, коли мене не стане. Ця жінка дала синові велику любов, потенціал, упевненість в тому, що він потрібний і важливий. Цей фільм і про наше сьогодні – про переживання і зберігання пам'яті. Під час війни в Україні багато дітей втратили батьків, не знатимуть, не пам'ятатимуть їх». 

Частину розмови присвятили тому, наскільки важливо фіксувати все, що стосується війни, нашого спротиву агресору. Адже наша пам'ять для захисту відсуває якомога далі трагічні події, переживання. Спогади про важкі моменти стають менш чіткими. Тому треба обов'язково фільмувати, робити знімки, вести нотатки й щоденники, передавати нашу історію наступним поколінням. 

«Скільки горя принесла Росія! – каже учасниця обговорення Світлана Кулик. – Але в цього хлопця після втрати найріднішої людини немає жодної агресії до Росії. У його серці – тільки любов до матері. Я думаю, треба дарувати нашим близьким якнайбільше любові, поки вони поруч. Моя дочка далеко. Наші листування й фото роблять цю відстань трохи меншою». 

Письменниця та експертка показу Наталія Шушляннікова продовжила тему:

«Хлопець не пам'ятає маму. Але відчуває її любов. Уявіть, він у 24 роки зняв фільм, який дивляться по всьому світу. Який ресурс йому дала мати!».  

Виклики, з якими стикаються діти на прифронтових територіях, – ще одна тема обговорення. 

«У моїх друзів, – каже Наталія Шушляннікова, – дочка закінчила 9 клас. Батьки не дозволили їй вступати у виш на Заході країни. Хоч там вона могла користуватися пільгами як мешканка прифронтового міста. Батько вважає, їй буде краще з ними, вдома. Для мене це стало викликом».

Найбільший виклик – це просвіта батьків, вважає Галина Пушенко: 

«Треба доносити до них, як це важливо, щоб дитина росла в нормальних умовах, не бачила війни в тому обсязі, як вона є в Херсоні», – каже вона.

Наталія Параконна поділилася своєю історією про сина, якого окупанти викрали з Олешківського інтернату – заклад розташований на нині окупованій території. 

«Син Артем був у полоні. Росіяни вивезли дітей з Олешківської школи-інтернату 26 жовтня 2022 року. Ми про це не знали. Мені прийшла смс від директорки інтернату, хоча вона там вже не працювала – її звільнили, бо не співпрацювала з окупантами. Моя мама (Ніна Мединська) поїхала за Артемом у Скадовськ, а потім у Росію. Знайшли його аж у Кропоткіному, в Краснодарському краї. Я дитину – рік не бачила. Коли вони приїхали додому, він через хвіртку сказав: «Мамочка, відкривай!». У мене обірвалося серце». 

«Моя золота дитина» – другий показ, який відбувся у межах Мандрівного фестивалю в Освітньому тренінговому центрі «СВОЄ».

Організатори фестивалю: Громадська організація «Докудейз», Українська Гельсінська спілка з прав людини, Благодійна організація «Фонд милосердя та здоров’я» та ГО «Центр сучасних інформаційних технологій та візуальних мистецтв». Партнерами та співорганізаторами фестивалю в регіонах є 29 знаних громадських ініціатив і організацій.

Організатор 22-го  Мандрівного Docudays UA у Херсонській області – благодійна організація «Фонд милосердя та здоров’я» 

22-й Мандрівний Docudays UA проводиться за фінансової підтримки Європейського Союзу, Посольства Швеції в Україні та International Media Support. Думки, висновки чи рекомендації не обов’язково відповідають поглядам Європейського Союзу, урядів чи благодійних організацій цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть винятково її автор(к)и.