Історія та мода – повернення традиційних українських прикрас

Українські традиційні прикраси – частина нашої історії та самобутньої культури. Розповідаємо, що носили в давнину українки, зокрема, й херсонські жінки та дівчата. А ще покажемо прикраси, виготовлені сучасними херсонськими майстринями за мотивами традиційних.

Використана в статті інформація надана старшою науковою співробітницею Херсонського краєзнавчого музею Мариною Аскуравою.

Українки здавна були великими модницями, але прикраси використовували не тільки як оздоблення одягу. Деякі з них виконували функції оберегів, наприклад, натільні хрестики. Їх носили на грудях, ховаючи під одягом, а більш вишукані нагрудні хрести – поверх вбрання, у самісінькому центрі інших прикрас. Вважалося, прикраси-обереги можуть зберегти здоров’я та захистити власницю від зурочення, пристріту чи ще якоїсь біди.

Поверх одягу, можна сказати, на почесному місці серед інших прикрас, українські жінки носили й традиційні медальйони – дукачі або личмани. Їх робили з монет і металевих образків із зображенням божої матері чи святих, які кріпилися до металевого банта, оздобленого коштовним камінням, склом або бісером.

Звичайним прикрасам часто теж приписували магічні властивості. Так українки вірили, що носіння сережок допомагає їм  знімати головний біль. А загублені сережки за прикметами віщували щось недобре. Вушка дівчаткам проколювали з двох рочків. Сережки купували залежно від віку дівчинки. Малеча частіше носила мідні, юнкам та молодим жінкам купували срібні, позолочені або й золоті, звісно, якщо у родини вистачало на це грошей. Вибирати тодішнім модницям було з чого. Варіантів сережок за формою існувало безліч: бовтуни, жолудки, реп'яшечки з незабудкою, змійки, книшики, тіявочки, уточки, метелики, ягідки, маківки та інші. До сережок часто кріпили привіски – бовти, теліпони. Та найбільший попит мали «місяці», «напівмісяці», «дуті» сережки та «бублики». Плескаті сережки у формі загнутого місяця, підвішеного за ріжки, додатково оздоблювали гравіюванням, наприклад, зображенням гілочки з квіткою, з обрамленням у вигляді дрібних цяток. Носили їх здебільшого молодиці та літні жінки. Коли жінки були в жалобі чи постилися, то вдягали непоказні серги у формі кілець.

Коралове намисто і дукач з колекції Херсонського краєзнавчого музею.

Щоб уберегтися від застуди, рекомендувалося мати хоча б одну низку намиста. До речі, найпопулярніше коралове намисто, яке називали справжнім, добрим, мудрим і щирим, за повір’ям, засвідчувало стан здоров'я власниці. На шиї хворої жінки, коралі нібито втрачали красу, блякнули й тьмяніли. А у здорової навпаки – мали червоний яскравий колір. Крім того, наші пращури вірили, що коралове намисто захищає від будь-яких чарів.

Прикраси в українських родинах збирались упродовж довгих років, були частиною приданого й передавалися з покоління в покоління. Це й не дивно, адже інколи вартість коштовного набору заможної жінки можна було співвіднести з ціною цілого будинку чи пари волів.

Традиційно прикраси купували на ярмарках у селах і містечках, а також у торгових рядах великих міст. Частіше такі покупки робили напередодні великих церковних свят або якихось важливих подій. Наприклад, дукача хрещений батько, за традицією, дарував похресниці на першу річницю хрестин.

Традиційний дукач. Фото з архіву Херсонського краєзнавчого музею

Виготовляли прикраси місцеві ремісники, але дорогі коштовні вироби й матеріали для них привозили й з-за кордону. Так, перли чи корали, які видобували у Середземному морі, до України потрапляли переважно з Венеції. Тому коралове намисто – одна з найдорожчих прикрас. А як бюджетний, так би мовити, варіант торговці пропонували зібрані в разки необроблені “колючі” коралі, нарізані на маленькі трубочки-циліндрики.

У варіаціях кольору від рожевого, рожево-сіруватого до рожево-червоного вигравали більш яскраві. А найбільший попит мали оброблені червоні коралі овальної форми чи у формі бочечок із намистинами більшого розміру – всередині, меншого – по краях. Найбільшу намистину в центрі нерідко оздоблювали сріблом. Також до намиста часто додавали так звані рифи й пугвиці – штучні намистини зі срібла, золоті монети чи хрести.

Багаті жінки могли дозволити собі носити на шиї по 25 і більше разків дорогоцінного намиста.

Окрім коралів та перлів, популярними матеріалами були бурштин та гранати. Дешевшими були вироби зі скла і смальти, що імітували коралі, можна сказати, тогочасна біжутерія.

Під час посту або жалоби коштовне червоне намисто заміняли не яскравим і недорогим – виготовленим зі скла.

Херсонські жінки, як і мешканки більшості міст України, залюбки носили намиста, дукачі, хрестики та сережки. А популярні нині вироби з бісеру – гердани та силянки, більш традиційні для заходу України, на півдні раніше поширені не були.

Традиційний одяг і прикраси українки з Херсонщини

У наші дні прикраси, створені в дусі традиційних, знову стали популярними. Чимало майстринь сьогодні пропонують саморобки, створені під впливом української народної традиції. Причому географія походження прикрас поширилася й з заходу на південь.

Традиційні бісерні прикраси силянки та гердани виготовляють відомі херсонські майстрині Еліна Передерій та Любов Свіридова.

Еліна Передрій виготовляє прикраси з бісеру близько 20 років. А силянки почала робити відносно нещодавно, десь 2 роки тому. Ця традиційна прикраса подобається їй найбільше.

Силянки майстрині Еліни Передерій

Любов Свиридова плете гердани вже вісім років. Спочатку просто вишивала бісером, а потім загорілася темою прикрас. Сплела перший гердан і вже не змогла зупинитися. “Гердан – це моя душа”, – говорить Любов. На створення прикрас її надихає природа рідної Херсонщини. Майстриня виготовила понад 600 герданів. Її переважно осучаснені вироби виготовлені за схемами українських авторів. Сьогодні гердани Любові прикрашають жінок в Україні й за кордоном.

Гердани Любові Свіридової

Херсонка Вікторія Лелеко Лисова виготовляє осучаснені версії традиційного українського намиста. Робити його в такому варіанті її навчила відома херсонська майстриня Світлана Гаврилів. Творчий псевдонім Вікторії Лелеченька. Вона дуже полюбляє прикраси й сама має цілу колекцію виробів сучасних майстринь.

Намисто від Лелеченьки

Світлана Гаврилів займається плетенням коралів з кінця 19, початку 20 року. Відтоді, як удосконалила свою майстерність, почала навчати інших. Вироби Світлани продаються в Україні й за кордоном. Сьогодні Світлана служить у Збройних силах України, а весь вільний час витрачає на виготовлення коралів. Вторговані кошти йдуть на потреби роти, в якій вона служить. Остання серія коралів створена майстринею після героїчної загибелі її сина воїна ЗСУ. Вона має назву “Колір болю”.

Коралі від херсонської майстрині Світлани Гаврилів. Колекція створена війною серія “Колір болю”.