Харків, Ужгород, Луганськ, Львів: як українці дають собі раду з пандемією

За офіційними даними МОЗ, на коронавірус в Україні перехворіло майже 2,5 мільйона людей, померло внаслідок цієї хвороби чи ускладнень понад 50 тисяч українців. Однак вимірювати вплив пандемії на наше суспільство лише такими даними було б невірно. Пандемія у різний спосіб зачепила всіх українців.

Пропонуємо кілька історій людей з Харкова, Ужгорода, Луганська і Львова, які вчаться жити у нових реаліях. Хтось отримав нові виклики, інший — можливості, для когось пандемія стала серйозним випробуванням. Попри те, що ці люди мешкають в різних регіонах, нас об’єднує прагнення прийняти сучасні виклики та дати собі з ними раду.

Концентратор Валєра

Волонтерка Юлія малює зірочку на концентраторі як символ ще одного врятованого пацієнта

Харківщина стала одним з регіонів з найбільшою кількістю виявлених хворих на коронавірус. Навесні цього року область була в топах за кількістю захворілих у щоденній статистиці МОЗ. Допомагати медикам рятувати співгромадян взялися волонтери.
Харківські волонтерки Юлія Смагіна і Тетяна Іванченко, коли зрозуміли, що медична система не справляється з кількістю хворих, почали розвозити кисневі концентратори тим, кого не могли прийняти місцеві лікарні. З одного концентратора їх «парк» згодом виріс до 17-ти, — розповідають журналісти медіагрупи “Накипіло”. Концентратори називають на імена, а на торці кожного малюють маркером зірочки — на знак врятованого пацієнта.

Більше про своє волонтерство вони розповідають тут:

Волонтерки акцентують: їхню “роботу” не можна відкласти на завтра, бо стан кисневозалежного хворого може раптово погіршитися, до ранку він може просто не дочекатися.

Волонтерки пригадують, що перший концентратор для свого колеги придбала одна з харківських фірм, а коли той став непотрібним чоловікові, апарат віддали волонтерам, тож він уже кілька місяців рятує життя.

Українцям за останній рік довелося рятували не лише здоров’я, але й свою справу. “Пандемія дуже серйозно вплинула на зменшення доходів домогосподарств. У 84% домогосподарств зменшилися доходи, приблизно 8% малих і середніх підприємств опинилися на межі банкрутства», — розповів про результати численних досліджень керівник програми ПРООН з розвитку регіонів Мустафа Саіт-Аметов.

Хліб врятував нас, коли почалася пандемія

Кондитер Валентин Штефаньо зі свіжим хлібом

В Ужгороді навряд знайдеться людина, яка не знає, хто такий Валентин Штефаньо, а у туристів часто відвідини його кондитерських бутиків у п’ятірці must visit поряд із середньовічними замками, — розповідають журналісти місцевого медіа Varosh. Але хто їстиме улюблені тістечка «на виніс» кожного дня або ж замовлятиме великі святкові торти додому, коли всі ресторанні святкування скасовані? “Коли все закрилося в березні (минулого року, — ред.), то стало зрозуміло, що люди не зможуть приходити до закладу, аби посмакувати тістечком та й замовляти на виніс зможуть їх не так часто. А хліб — це те, чого людина потребує практично кожного дня. 16 березня минулого року ми з товаришем поїхали в Ганновер і я придбав там користовану піч і по поверненню до Ужгорода швидко почав працювати над асортиментом. Через два тижні було готово все для мінімального старту”, — розповідає кондитер.

Тоді ужгородці могли придбати 4 види хліба — «Ужгородський»; класичні та гречані багети; хліб на пророщеному зерні; чіабату. За цей рік Валентин збільшив удвічі кількість видів хлібу, а також додав випічку — круасани, Пан-о-Резани, бріоші, панеттоне. Найбільш популярний в закладах — «Ужгородський» та французька булка.

У команді Штефаньо понад 30 людей, тому він відчував неабияку відповідальність за них. “Моя головна задача з початку карантину — зберегти колектив, бо за кожною людиною стоїть сім’я. Слава Богу, ми переформатувалися, розвиваємося та переживаємо цей непростий період. Нам вдалося зберегти робочі місця та всю справу загалом. Я вкладаю в своїх колег багато часу та знань і кожного з них ціную і як професіонала, і як людину. Утім, той досвід, який ми отримали під час карантину — просто безцінний, — каже підприємець”.

До слова, у перші 2 тижні карантину Валентин сам працював на доставці і щоразу чув: "О, це ж сам Валентин Штефаньо привіз нам замовлення"…

Сирний і томатний Штефан. Історія про хліб та хліб з історією

Чому саме хліб?

Валентин випікав хліб із самого початку роботи кондитерських, десь з 2010 року. Але це була для нього більше гра, а з настанням карантину кондитер зрозумів, що вона мусить перерости в щось серйозніше. “Вперше я познайомився зі створенням хлібу у Франції, коли ми з сестрою працювали в одного італійця. В нього був заклад, який спеціалізувався на обідах з доставкою. Все подавалося дуже гарно у спеціальних коробочках з кількома секціями. В кожній з них, окрім дуже смачних страв, був десерт, залізні столові прибори і неодмінно — свіжий хліб. Такий обід коштував 25 євро. Ми з сестрою відповідали за кондитерку і також на мені був хліб. До слова, він там був дуже простим — італійський багет, який робився по 3–4 рази на день, аби він завжди був свіжий”, — каже Валентин.

А якось Штефаньо мав нагоду потрапити на млин у Шартрі, що за 80 км від Парижу, де побачив увесь процес створення хлібу від початку до кінця — як із зерна роблять борошно і згодом випікають хліб. Саме тоді й відчув, що це справжня любов назавжди. “До конкуренції я ставлюся спокійно. В тому числі в хлібній історії. Притримуюся думки, що якщо ти хочеш робити унікальний для міста продукт, то варто взяти меню своїх конкурентів і викреслити зі свого все те, що повторюється. Не тяжію до гігантоманії і до того, аби наш хліб був на полицях інших магазинів. Інколи менше — це насправді більше”, — ділиться з нами Валентин.

Утім зізнається, що має в планах провести майстер-клас з рестораторами задля того, аби пояснити їм значення хлібу в ресторанній культурі. Зокрема про неприпустимість подачі бородинського або тостового хлібу до вишуканого вина.

Так карантин став джерелом не лише проблем, але й можливостей для підприємця. Подібні історії все частіше з’являються зараз. Люди, чия справа потерпає в пандемію, вчаться пристосовуватися до нових умов — щоб вижити.

А от мешканцям тимчасово окупованих територій пандемія принесла ще одну серйозну проблему, яка іншим регіонам України не притаманна, бо угрупування “ЛДНР” використали пандемію для суттєвого згортання можливостей в’їзду та виїзду людей з цих територій. Серед місцевих жителів поширюють фейки: в Україні розгул епідемії, вакцини від COVID-19 немає, того й їхати туди не варто. Це обмеження стало ще однією цеглинкою в стіні, яку окупанти намагаються скласти між двома частинами Луганській області, — пишуть у своєму матеріалі журналісти “Реальної газети”.

Непередбачувані “правила”

Новий “указ”, підписаний Пасічником, вніс хоч трохи конкретики в деколи абсурдні правила угруповання “ЛНР”, а “Реальна газета” вже вивчала непослідовність правил перетину КПВВ “Станиця Луганська”. З початку квітня цього року угруповання “ЛНР” дозволяло проходити через свій пункт пропуску тільки один раз в місяць і вертало назад охочих покинути Луганськ раніше 30-денного терміну. В результаті планувати поїздки стало неможливо: кожна зміна “прикордонників” на пункті пропуску розуміла правила по-своєму. В результаті хтось проходив без проблем, а когось скеровували назад.

Тепер через лінію розмежування “офіційно” випускають тільки раз на місяць. Для того, щоб виїхати частіше, потрібні додаткові дозволи. Підкреслюємо, що обмеження стосуються саме КПВВ “Станиця Луганська”. Виїхати і в’їхати на територію Росії з непідконтрольного Донбасу можна в будь-який момент. Незважаючи на епідемію коронавірусу.

Люди, які живуть на окупованій території, залишилися без доступу до українських документів. Вклеїти нову фотографію до паспорту, отримати ID-картку замість паспорта “книжечки”, замінити документи через зміну прізвища, переоформити перепустку для перетину лінії розмежування: всі ці послуги в Луганську неможливо отримати. Виходить, що швидше, ніж за місяць отримати українські документи жителям ОРДЛО не вийде.

Але і в’їхати на непідконтрольну частину Луганської області теж непросто. В першу чергу, для тих, у кого там немає реєстрації. Такі люди можуть потрапити туди тільки за спеціальними “списками”, які формують “робочі групи”. Для цього потрібна “поважна причина”: лікування, навчання, догляд за хворим родичем або похорон.

Всіх, кому не пощастило в’їхати на територію ОРЛО з симптомами COVID-19, примусово госпіталізують (якщо у них “місцева прописка”), або взагалі не пускають (якщо “прописка” на решті частини України). Крім того, всі прибулі на непідконтрольну Луганщину, повинні відсидіти вдома два тижні самоізоляції. Як розповідають ті, хто повернулися, цю самоізоляцію контролюють зрідка по телефону.

Один з центрів вакцинації від ковід в Україні

Що заважає виїхати з Луганська

Можливості заробити на поїздку у нього обмежені. Віднедавна угруповання “ЛНР” посилило “митний контроль” на пункті пропуску — не пропускає цілий ряд товарів. Якщо раніше у фірми, де працював Михайло, була можливість відправляти свою продукцію на підконтрольну територію, то зараз її немає. Везти все доводиться “через Москву”, а це довго і незручно. Замовники не хочуть чекати тиждень, якщо можна замовити в іншому місці й отримувати товар через кілька днів. У “республіці” ця продукція практично не потрібна. В першу чергу від цього страждають жителі непідконтрольного Луганська — і йдуть у неоплачувані відпустки. Михайло каже, що перспектив пошуку роботи в ОРЛО дві: торгівля і “народна міліція”.

Крім того, пандемія стала приводом розгорнути додаткову пропагандистську кампанію проти України на окупованих територіях. Угрупування “ЛНР” за допомогою своїх медіа посилає недвозначні меседжі жителям “республіки”: “в Україні вакцини немає”; “Росія допомогла “ЛНР” “Супутником V”; “вакцинація триває”.

Порожнє нове відділення для ковідних хворих в одній з лікарень Львова

Наприклад, в сюжеті програми “Доречі” на “Луганськ-24” стверджують, що Україні не уникнути ще однієї хвилі епідемії, тому що українці “масово відмовляються робити щеплення” через острах “непередбачуваних” наслідків. Якнайбільше лікарів змушують працювати в “червоних” зонах, щоб отримати якомога більше грошей з “ковідного” фонду. Авторів передачі навіть не збентежив той факт, що на момент виходу сюжету — 20 травня — жодна з областей України в “червоній” зоні карантину не перебувала.

У відповідь на заяву Києва вакцинувати від коронавируса жителів ОРДЛО, головний рупор угрупування “ЛНР” — “Луганський інформаційний центр” — розповів, що нібито насправді ані механізму вакцинації, ані самих препаратів в Україні немає. У кінці робиться висновок, що угруповання “ЛНР” правильно зробило, дозволивши виїжджати на підконтрольну територію тільки раз на місяць.

При цьому у жителів окупованій частині Луганської області практично немає можливості вільно вакцинуватися хоч чимось, адже вакцин для всіх бажаючих просто немає. Навіть в цьому питанні люди опинилися в заручниках.

Як розповідає Михайло, він із задоволенням би вакцинувалася, однак такої можливості у нього немає. Зараз угруповання “ЛНР” дає таке право тільки держслужбовцям, військовим, їх родичам і медикам — і то далеко не всім. Вакцин не вистачає.

Україна вакцинує своїх громадян, які живуть в окупації

Насправді реальність, яку малюють пропагандисти в телевізійних сюжетах на непідконтрольній території, відрізняється від того, що відбувається насправді.

Київ уже запустив вакцинацію людей з окупованої території. Щепитися можна в одному з десяти пунктів на лінії розмежування з окупованими Донбасом і Кримом. Пріоритет надається людям, старшим за 65 років. У міністерстві з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій кажуть, що для процедури потрібно записатися в контакт-центрі за номером 0800 60 20 19: уточнити, з якого ви населеного пункту, і що він тимчасово окупований. У відповідь має прийти СМС з унікальним номером, який треба показати на КПВВ, щоб вас швидко пропустили на підконтрольну територію. Щеплюють вакциною CoronaVac від Sinovac Biotech. При повторній вакцинації теж потрібно буде подзвонити і записатися заздалегідь. Повний список прищепних пунктів можна подивитися тут.

Процес вакцинації від ковід. Львів, 2021

Журналістка “Реальної газети” подзвонила в такий пункт вакцинації в Станиці Луганській і спробувала записати свого літнього родича на вакцинацію. Нас вислухали, передзвонили і назвали дату, коли можна отримати першу дозу вакцини. Але через обмеження в 30 днів, встановленого угрупованням “ЛНР”, дата не підійшла. Нас попросили передзвонити заздалегідь і записатися на зручний час.

Центр вакцинації у Львові

“Я відновлююся досі”

“Я захворіла в листопаді минулого року, десь в середині місяця звернулася до лікаря, бо вже мала перші симптоми — боліло горло. Відтоді в мене почався лікарняний і до 5 грудня, тобто майже місяць, я хворіла — в мене було двобічне запалення легень, — розповідає про своє “знайомство” з коронавірусом журналістам Дивись.info львів’янка Анна Журба. — У мене не було температури й нічого з популярних симптомів, сталося так, що горло я вилікувала, прийшла до лікарки, відчуваючи себе повністю здоровою, з проханням закривати лікарняний. Але вона послухала мене, ледве-ледве щось почула в легенях і про всяк випадок відправила мене на рентген, а він показав двобічне запалення. На щастя, в мене була досить нормальна ситуація, що в лікарню ніхто не скеровував, та й на той час це було досить складно. Лікувалася я вдома. Але загалом це було досить дивно для мене, бо зазвичай не хворію: у мене ніколи не було запалення легень, мене не “бере” грип переважно, температура у мене не піднімається ніколи вище 37,2 (хоча і в цей час у мене не було вищої від цієї температури), тому я не очікувала, що мене так сильно “хапане”. Тобто за всіма цими передумовами, я би мала мати легку форму хвороби, але ні”.

З отриманням негативного тесту відновлення Анни не завершилося. “Моє відновлення від хвороби триває досі. Після виходу з лікарняного я почувала себе значно краще, але ковід дуже дає по мізках: я багато всього забувала, не хотіла спати, спала лише тому що так треба було. І коли мене виписали й запалення вилікувалося, я відчула, що в мене мозок якось прояснився, але все одно до місяця часу ще була тривожність, тремор (я почала навіть за призначенням пити заспокійливі), також в мене була тахікардія, концентрація уваги була не дуже хороша”.

Достеменних даних про всі симптоми постковідного синдрому та частоти їхніх проявів в Україні немає. Так само немає відповідних протоколів лікування. Медики принаймні не заперечують існування цього явища і за словами ексміністра охорони здоров’я Максима Степанова, близько 70% людей, які перехворіли на COVID-19 в Україні, потребують від трьох до шести місяців реабілітації.

В Україні за офіційними даними МОЗ на коронавірус вже перехворіли понад 2,5 млн осіб. Якщо взяти до уваги ці слова про 70%, які потребують реабілітації, виходить, що в Україні на постковідний синдром так чи інакше страждає понад 1,5 мільйона людей. У світі термінологією про постковідний синдром оперують вже понад рік — з травня 2020. Його також називають long COVID або тривалий ковід. У грудні 2020 року його навіть внесли до Міжнародної класифікації хвороб (МКБ-10). Дослідники з різних країн називають абсолютно різний відсоток пацієнтів, які мають погане самопочуття через кілька тижнів після перенесеного коронавірусу (від 35% за даними американських дослідників до 87% за даними італійських).

Найбільш поширені симптоми — задишка, біль і важкість за грудиною, головні болі, біль в суглобах і спині, випадання волосся, стоматологічні проблеми, різкі скачки температури і тиску, тахікардія, запаморочення, проблеми з шлунково-кишковим трактом і серцево-судинною системою.

Брак інформації

Анна говорить, що брак інформації про постковід — одна з серйозних проблем. “Мені бракувало інформації, бо мене це лякало в перші кілька днів. У мене були колеги, які так само перехворіли приблизно в той час, тому коли ми говорили про це в редакції, виявилося, що в них були такі самі постковідні синдроми, які в мене, і тоді стало легше. Але потім сталося так, що різним людям, скажімо так, на різне вдарило: у когось впав гемоглобін, у когось не минулася нервозність, у когось почалися з цукром проблеми”, — пригадує Анна.

Медики клінічної лікарні швидкої допомоги (Львів, 2020)

Щоправда через відсутність про толколів лікування українці й досі не мають повноцінної інформації про постковід, численні коментарі експертів з теми лише заплутують, бо часто протирічать одне одному. «Я вже півроку доліковуюся від хвороби і вже таке враження, що це безкінечна історія і так, як було “до” вже не буде ніколи, — ділиться я Анна. — У моїй бульбашці достатньо про проблеми постковіду говорять, але вже пост фактум. І, мені здається, що є дуже багато різної інформації і бракує чогось однакового, тобто інформації, якій би ти стовідсотково довіряв. Зрозуміло, що це нова хвороба, яку ще недостатньо вивчили, я сама багато про це пишу, але навіть у нас з колегами були такі суперечки, наприклад, чи треба вакцинуватися тим, хто перехворів і через який час можна вакцинуватися. І ми досі про це сперечаємося, тому що різні фахівці говорять зовсім різне. Ми з цим боремося півтора року, але достеменна інформація досі невідома, бо всі говорять по-різному і саме це мене особисто лякає».

В. о. гендиректора ДУ «Львівський обласний лабораторний центр» Наталія Іванченко ще наприкінці березня повідомляла, що у Львівській області спостерігають звернення по медичну допомогу людей, які перенесли коронавірус. Люди звертаються до психологів, психіатрів, кардіологів, ендокринологів тощо, через те, що шкоду їх здоров’ю завдав перенесений коронавірус. Вона зазначила, що на сьогодні немає ні загальнодержавної, ні регіональної програми моніторингу людей, які перенесли COVID-19 (і страждають на, так званий, «постковідний синдром»), але в регіоні працюють над комплексною стратегією щодо цього питання.

Натомість санаторії Львівщини вчасно переформатовують свою роботу, націлюються на реабілітацію постковідних пацієнтів. Вже понад два десятки закладів, що розташовані на бальнеологічних курортах, пропонують послуги з комплексної реабілітації. План реабілітації створюють індивідуально для кожного пацієнта, але головна умова для усіх пацієнтів — лікування ковіду у стаціонарі лікарні. Відновлення здоров’я пропонують 13 закладів у Трускавці, 5 — в Моршині та один — в Східниці. Такий курс вже пройшли щонайменше кілька сотень людей. І хоч для національних масштабів таких потужностей явно замало, це принаймні один з готових рецептів боротьби з постковідом.

Проєкт «Donbas Media Forum та міжрегіональне співробітництво для виробництва якісного контенту для Сходу України» впроваджується за підтримки Медійної програми в Україні, яка фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується міжнародною організацією Internews.