«Евакуація» по-російськи, або за пів кроку до Тюмені. Історія поневірянь родини Олени Гладкої

На другий день повномасштабного вторгнення, 25 лютого 2022 року, херсонка Олена Гладка разом зі своїм чоловіком переїхала на острів Білогрудів, що навпроти Голої Пристані, — до будинку батьків голови родини. Треба було опікуватися свекром — у того перелом шийки стегна, та ще й інсульт старий переніс. По черзі з донькою їздили доглядати його й до початку війни, тож вирішили, що зараз зручніше бути разом із хворим. Подружжя сподівалося, що острів Білогрудів стане для них надійним прихистком, однак через деякий час його заповнили російські солдати, а потім ледве не вивезли родину в далеку Тюмень...

По сусідству з ворогом

Пані Олена називає будиночок на острові дачею  і каже, що там усе добре пристосовано для життя. Жили там вони весь час практично самі. Єдиний сусід, який мешкав поруч, помер трохи раніше, а на інші дачі після окупації вже ніхто не приїздив. Згодом до них переїхав і син із дружиною та новонародженою дитиною. Поки була можливість, по продукти їздили в Херсон і в Гопри.

Згодом почали з’являтися та розселятися росіяни — спочатку на острові навпроти, потім і Білогрудів острів заполонили, та ще й обрали будиночок поруч. Основна частина ворогів базувалась у селі, де колись був риборозплідник. Техніку вони не могли туди завезти, бо там болото, а військові були, і наші весь час їх обстрілювали. Побоювання, що росіяни через ці обстріли приходитимуть і питатимуть, чи не передає хтось координати, були, телефони ховали.

Виїхати з хворим старим та ще й під обстрілами було нереально. Довелося залишитися, але змоги їздити до Херсона або Голої Пристані вже не було — з острова нікого не випускали. До зими, звісно, готувалися, закупи продуктів зробили, але ж на таку довгу ізоляцію ніхто не розраховував. Благо ще був невеликий запас ліків, їх на якийсь час вистачило, але економили, згадували й народні методи — як от калина від тиску.

Потім росіяни приходили ще, але лиха не заподіяли — запитали, чому вони тут сидять, та й пішли. Пані Олена каже, що серед військових були й начебто непогані хлопці, мішок борошна принесли хліб пекти. 

Все, що залишилось від страшних часів життя на острові поруч з росіянами,  — одне маленьке відео, на якому чоловік пані Олени Андрій показує свій улов

А ще пані Олена на власні очі бачила, скільки награбованого транспорту з Херсона повивозили на баржах — везли потоком, під прикриттям мінометів.

Світла на острові не було з грудня, поряд стояв міномет, росіяни звідти вели обстріли. Благо, діти залишили музичну колонку, від якої можна було підзарядити телефони та іноді виходити на зв'язок. Спочатку пані Олена чи не щоразу, як чула гуркіт ворожих колон на дорозі, намагалася повідомляти родичам (а ті передавали інформацію далі, ЗСУ), а потім із зарядкою ставало складніше. Аж поки не знайшли поламаний генератор, який залишили після себе росіяни. Чоловік Олени полагодив його, і вони могли повідомляти рідним про себе.

Згодом одних росіян змінили інші, вони сказали, що ліс не замінований, і дозволили ходити по дрова. Тож чоловік-мисливець дістав свою заховану рушницю і час від часу полював на фазанів. Ризикував, звісно, підстроювався під обстріли ззовні, рідні переживали, що росіяни постріли почують, що прийдуть...

У них зброю шукати не стали, а от у сусіда забрали. 

«Подвиги» росіян

Пані Олена на власні очі бачила, на що перетворюються будинки після того, як у них «погостювали» росіяни. Одних навіть дуже просили не шкодити, бо жінка сама живе, чоловік помер — після тих «квартирантів», можна сказати, обійшлося:

Насправді росіяни були дуже різними. Одні були чмобіки-чмобіками, зовсім не вояки, жінка навіть не побоялась їх про повернення додому в чорних мішках спитати. «Може, і в чорних мішках», — почула у відповідь. З одного боку, вона нібито і жаліє цих недолугих і зовсім молодих ворогів, а з іншого бачить, що вони зовсім «хворі на голову» та зазомбовані пропагандою.

А були й звірі, яким познущатися з людей, очевидно, було в кайф. Тож одна з перевірок Ефесбешників закінчилася трагічно.

Росіяни не дозволили навіть вивезти її на кладовище в Гопри — поховали у дворі під вікнами. Пані Олена каже, що за час, поки на острові перебували росіяни, там поховали двох жінок.

Тому розповідає, як вони раділи, коли бачили напад на росіян — й одночасно картає себе за такі емоції — начебто ж «люди»:

Замість Криму — Тюмень

Перед підривом Каховської ГЕС зателефонував син, спитав, чи не приходили ще росіяни та попередив, щоби приготувалися, заховали свої телефони. Приготували розряджені запасні «на показ» — світла немає, зарядити не можна. Ніч була гучна, поруч щось прилітало, пані Олена дуже боялася і майже всю ніч не спала. А рано вранці прийшли росіяни, і цей візит дуже налякав жінку. Вони сказали, що будуть вивозити всіх з острова до Криму.

Але хоч і знали росіяни про хвороби діда, «евакуювати» його по-людськи не змогли. Прийшли з ношами, збиралися перенести його через болотисту місцевість. Але для людини, якій не можна згинатися, ці ноші не підходять — довелося виламати з холодильника дверцята й на них переносити старого через те болото до човна.

Як завжди, росіяни обіцяли золоті гори, реальність же виявилася такою жахливою, про яку навіть не думали. У родині вирішили, що раз повезуть у Крим, то в Криму є знайомі, звідти вже якось будуть пересуватися додому, до Херсона. Коли переправилися до Голої Пристані, виявилось, усе зовсім не так, як обіцяли — їх фактично кинули напризволяще.

Те, що родина уникла цієї долі, — то неймовірне везіння, бо декількох мешканців з острова, яких привезли на день раніше, справді відправили до Тюмені — у тому числі й сусіда, в якого померла дружина. Про це пані Олені розповіла поштарка.

Довгий шлях додому

Але пощастило: якась машина їхала до Армянська, їм запропонували поїхати з ними. Вони погодились, подумали, що якось звідти будуть пробувати повернутися додому.

Коли в Армянську проходили перевірку, треба було покласти на апарат сумки, і пані Олена згадала, що там лежать документи й рація сина, який був у теробороні, побував на підвалі, був обміняний, а зараз захищає нашу країну. Вона прихопила все це, виїжджаючи з Херсона, щоби росіяни не виявили при обшуку, а якби раптом знайшли все зараз, то й розстріляти могли б. Але небезпека проминула, не побачили. За першої нагоди жінка рацію викинула, і не дарма — потім усі сумки перетрушували до останнього папірця. Але це був тільки початок проблем:

Поки були в Криму, вирішили зустрітися з однією знайомою. Спочатку вона запросила до себе, а потім вирішила зустрітися на нейтральній території — бо «вдома в нас вуха»:

А потім родині допомогли волонтери, яких знайшли діти з Херсона, завдяки їм і вдалось повернутися в Україну.

Прямим потягом вони доїхали до Бєлгорода, звідти взяли машину, дісталися до Колотилівки та перейшли кордон через пункт пропуску. В Україні їх уже зустрічали інші волонтери та допомогли дістатися до Одеси.

Можна сказати, що ця історія завершилась щасливо: усі живі, здорові, перебувають у рідній Україні. Чого не можна сказати про тих, кого окупанти таки вивезли до Тюмені або інших віддалених місць у Росії.