Дві документальні стрічки про наш досвід війни

У громадському центрі «Своє» минулої неділі відбулися покази двох короткометражних фільмів у рамках Мандрівного фестивалю Docudays UA.

«Як пройшли мої літні канікули?» – стрічка українського режисера Антоніо Лукіча про підлітків під час війни. На заняттях з англійської школярі з Київщини, Харківщини, Запоріжжя розповідають, яким було їхнє літо. Їхні історії показують, як війна перетворює відпочинок на досвід переживання втрат і пошуку опори. 

Другий фільм – «Остання пісня з Кабула» режисера Кевіна Макдональда та режисерки Рухі Хамід. Це зворушлива історія дівчат-підліток із Кабулу. Їхню музичну школу закрили, коли Талібан захопив владу в Афганістані. Режим заборонив музику. Учасниці ансамблю тікають до Португалії, де намагаються відновити своє зруйноване життя. Музика стає для них актом спротиву тиранії.

Показ фільмів викликав багато емоцій і болісних паралелей між афганським досвідом і життям українців під російською окупацією. Глядачі впізнавали в героїнях власні емоції – розгубленість, безпорадність, відчуття втрати дому. Документальні стрічки стали поштовхом для розмови про свободу – про те, як швидко її можна втратити і якою високою ціною доводиться її повертати. 

«Свобода – понад усе. Дивлячись цей фільм, я думала тільки про це», – сказала  учасниця обговорення херсонка Світлана Кулик.

Ми вибрали головні думки з обговорення. 

Наталя Ярова, начальник відділу Управління молоді та спорту Херсонської міської ради:

– У фільмі «Як пройшли мої літні канікули?» показані школи з різних регіонів – схід, південь, північ, захід. Війна торкнулася усієї країни. Навіть там, де обстрілів менше, діти страждають від того, що родина не разом, що в когось загинув батько, хтось поранений. Спіймала себе на думці: як сумно бачити дітей, у яких тремтять губи, а очі повні сліз. 

Я чекала, може, покажуть Херсон? Але у нас школи не працюють офлайн –  показувати нічого. У Запоріжжі діти навчаються в класі й до них крізь вікно потрапляє денне світло. А ми – живемо в укриттях. Та все одно намагаємось щось організовувати, щоб була хоча б ілюзія нормального життя. Щоб максимально давати те, що можливо в цих умовах, і ментально підтримувати, і розвиватися.

Під час перегляду фільму «Остання пісня з Кабула» я думала, що літак, яким афганські дівчата летіли в Європу, вивіз лише кілька сотень людей. А скільки жінок, дітей залишилося в країні. І вони не матимуть можливості ні читати, ні працювати, житимуть, як у тюрмі. 

Устин Данчук, режисер, журналіст «Вгору»

– Фільм «Остання пісня з Кабулу» дуже нагадує ситуацію з окупованими територіями Херсонщини, де дітей насильно перевиховують, намагаються промивати мізки. На щастя, коли діти повертаються, ми дізнаємося, що більшість із них зберегли оцю свободу. 

Сучасний російський режим схожий з афганським радикальним ісламом: все підпорядковуватися владі, все цензурується, ти не маєш вибору. 

Ольга Жукова, громадська діячка, експертка з гендерної політики громадського центру «Нова генерація»:

– «Остання пісня з Кабула» – багатошаровий фільм, у ньому багато контекстів. Коли таліби входили в місто – я  відчула флешбек про нашу окупацію. Коли дівчата виїжджали з Кабулу – згадала про наш вихід з окупації. Й оцей момент, коли ти вже ніби в безпеці, але усвідомлюєш, як багато втратила. 

Наша відмінність у тому, що ми можемо повернутись у Херсон. У дівчат із Кабулу такої можливості немає. Їхній виїзд  – квиток в один кінець, принаймні поки не зміниться режим. Як і для людей, які зараз виїжджають з окупації: вони не повернуться у свої громади, поки українські землі не будуть звільнені. 

Коли в країні утверджуються тоталітарні, фундаменталістські режими, як в Афганістані, повернутися до демократичних цінностей і взагалі до людського життя дуже важко. Це підтверджують досвіди Північної Кореї, Росії, Ірану, Афганістану. Покоління виростають у насильницьких практиках. 

У 1970-1980 роках Афганістан був світською державою. Жінки працювали, вчилися, ходили в коротких спідницях. Але поступово все змінилося. Цей фільм застерігає, що у правах людини немає жодної константи. Свободи, яких ми добиваємося, можуть дуже швидко згорнутися. Коли з Афганістану вийшли війська НАТО та США, країна була залишена Талібану. Щоб заспокоїти цивілізований світ, таліби заявляли на всіх майданчиках, що вони будуть дотримуватись прав жінок, прав людини. Вони збрехали. І це чіткий сигнал, що вірити таким режимам не можна. Вони присплять увагу і збрешуть. 

За кілька років після 2021-го (у серпні того року таліби зайшли в Кабул. – ред.) відбувся колосальний відкат у правах жінок. Спершу у них відібрали право працювати в державних установах, потім – заборонили роботу в медичних закладах. Жінці дозволено бути тільки повитухою. Не мають змоги вчитися й працювати, не можуть з'являтися в публічному просторі без супроводу чоловіка. 

Для нас це сигнал, що у царині прав людини не можна розслаблятися. Консервативні рухи не дрімають, навіть в Україні. Якщо здається, що у нас такого не може бути, це не так. У Криму й на окупованій частині Донецької й Луганської областей з 2014-го вже виросло покоління, які здобули освіту в російській школі. Ці діти виросли, не знаючи, що таке Україна, не маючи досвіду українського навчання. Відкат стається швидко – у правах людини, у формуванні ідентичності й збереженні державності. 

Культура прав людини формується довго, розвивається еволюційно –  кожне наступне покоління, яке живе з такими цінностями, бере трохи більше і сприймає це як даність. Та коли приходять такі режими, як Талібан, вони насильницькими методами руйнують цю культуру дуже швидко. 

Наталія Шатілова, волонтерка, співзасновниця громадських центрів «СВОЄ»:

– Херсон – це історія про гнучкість і адаптивність. Після деокупації, коли почалися інтенсивні обстріли міста, ми взялися за перетворення й адаптацію до цих умов. Почали облаштовувати простори у підвалах і масштабувати цей досвід. Представники нашої обласної військової адміністрації недавно їздили в Естонію  розказати про безпекову програму реагування на надзвичайні події. І це не тільки військові дії, а й техногенні катастрофи. Ми ділимося нашим досвідом – здобутим кров'ю і слізьми – з іншими регіонами, з іншими країнами. 

Люди, які вперше приїжджають у Херсон, кажуть про відчуття парадокса: ми обіймаємося і сміємося. Бо розуміємо, що через хвилину ситуація може змінитися кардинально. Тому цінуємо хороші моменти. 

Найстрашніше відчуття, яке було під час російської окупації Херсона: в тебе немає жодних прав, жодного захисту. Тоді ми всі замінили свої мобілки на кнопкові. В незалежній Україні не було цензури, ми не задумувалися, які фотографії чи дописи збережені на телефоні. А під час окупації   будь-яке фото, слово могло стати приводом для репресії – за це могли катувати або стратити.

Перший рік великої війни ми вистояли завдяки людям і власному вибору. І коли кажуть «від мене нічого не залежить. Що я можу?», насправді це не так. Від кожного залежить дуже багато.