Підтримати нас

Цукерки зі смаком волі й миру. Як освітяни Дніпровського ліцею на Херсонщині жили й працювали у підпіллі

22 лютого 2024 18:00
2,251
Поширити:
Фото ліцею Тетяни Терещенко

Директорка Дніпровського ліцею Білозерської громади Тетяна Іванівна Терещенко продовжувала працювати в селі навіть після того, як приміщення закладу захопили колаборанти та російські військові. 

А коли росіяни блокували Інтернет, – разом із деякими колегами таємно проводили уроки з учнями, які не змогли виїхати з окупації, у них вдома.

Аби окупанти не запідозрили, що батьки та діти теж бойкотують російський “освітній процес”, вигадували для зустрічей легенди. У Тетяни Іванівни, наприклад, приводом для відвідування дітей були яблука з власного саду. Мовляв, вона просто привезла родині гостинці й засиділися, заговорилися.

Початок вторгнення

Дітей на уроки до ліцею в Дніпровське підвозили ще з трьох селищ: Ромашкового, Янтарного та Первомайського. Автобус виїздив о 7 ранку.

Мені сестра 24-го о пів на шосту зателефонувала, – згадує Тетяна Терещенко. – Питає: “Спиш?” – Кажу: “Так, ще рано вставати на роботу”. А вона: “Прокидайся, війна!”. Не повірила, думала жартує так недолуго, зауваження зробила, однак... У колежанки моєї сестри батьки жили біля Генічеська. Вони попередили доньку про навалу, а вона вже своїх колег, знайомих. І щойно я поклала слухавку, чую, наче грім якийсь. Здивувалася ще, чому це грім у лютому. А то вже у нас над селом летіло на Миколаїв.
 З 24 лютого 2022 року в приміщенні навчального закладу учні більше не займалися. Усі педагоги перейшли на дистанційну роботу. До ліцею приходили лише місцеві волонтери, які охороняли його вночі, та вдень, – згадує Тетяна Терещенко.

Окупація

Дніпровське розташоване віддалік від магістральних доріг. Можливо, тому окупанти з’явилися тут лише в середині березня. Заїхали на Камазах, Уралах, БТРах й шукали “нациків”. Потім навідувалися  “наскоками”. Спочатку раз на тиждень, потім – двічі.
Ходили по організаціях, установах, по житлових будинках, – ділиться Тетяна Терещенко. – Ліцей перевіряли. Двері вибили й пробралися всередину через бібліотеку, хоча я була на робочому місці, якби постукали – відкрила б. Мою квартиру двічі обшукували, сусідську – теж. У людей на подвір’ї собак вбивали, якщо власники не встигали песиків відкликати. Все перегортали догори дриґом, й при цьому удавали ввічливих: “А что тут у вас, вы не будете возражать, если мы посмотрим?”. Наче  під дулом автомата хтось буде їм заперечувати. І про все розпитували: хто тут ще живе/працює, де зараз перебуває, чому.
 З початком вторгнення місцеві чоловіки об’єдналися й увесь час на в’їзді в село хтось негласно чергував. Коли бачили “zетки”, негайно у телефонній  групі або по ланцюжку, по “сарафанному радіо” передавали: “гості в селі”. Аби люди встигли приховати все, що ворогу не треба бачити. Й попри окупацію, хоч і дистанційно, в ліцеї вдалося успішно закінчити навчальний рік.
Однак із кінця червня 2022 року представники російської влади почали “закручувати гайки” – встановлювали в Дніпровському свої порядки й вимагали працювати на них.
Намагалися у нас знайти старосту з місцевих жителів, – ділиться пані Тетяна. – Всі, до кого зверталися, не погоджувалися й тікали зі своїх хат. Виїжджали й вночі, і на човнах, і на машинах, – по-різному, кому як вдавалося. Тоді нам призначили їхнього представника, такого собі Орлова Сергія Юрійовича. А мене викликали в Білозерку та поставили перед фактом: маємо тепер працювати за російськими освітніми стандартами та законодавством РФ. Ми усім колективом, який ще залишався в селі, відмовилися. Вже через тиждень від “нової влади” приїхала нова керівниця ліцею, яка наказала віддати їй усі ключі.
Організувати освітній процес в ліцеї за стандартами РФ ні окупантам, ні їх найманцям не вдалося. Російські військові стали використовувати приміщення закладу під свій склад. А Тетяна Терещенко потрапила в списки “неблагонадежных”.
Вона перебралася на “фазенду” – ділянку, де до війни планували звести власний дім. Недобудова теж розташована в Дніпровському, але на околиці села, про цю адресу мало хто знав. Проте і тут її вистежили.

Готувала якраз на плиті закрутку, коли почула звук мотора, – згадує Тетяна Іванівна. – І чомусь одразу подумала – оце вже по мене. Приїхали троє військових на джипі. Один зайшов і каже: “Переоденьтесь и выходите во двор. Мы хотим с вами поговорить». Здивувалася, чим йому моя сукня з фартухом не сподобалися. Втім, вирішила не сперечатися. Попросила вийти та зачинити двері, але він відмовився, лише відвернувся. Швидко перевдяглася у те, в чому зазвичай їздила по селу на велосипеді – у бриджі горошком та помаранчеву футболку й пішла на двір. А у них очі на лоба. Питають, чи дійсно я директорка ліцею Терещенко Тетяна Іванівна. Наче чекали, що раз директорка, то маю вийти до них нафарбованою, в якомусь святковому костюмі та на шпильках, а не в шльопанцях.  
 Один з військових почав перевіряти телефон Тетяни Іванівни. А в неї було два телефони. Один – “чистий”, на випадок таких перевірок. А інший – “партизанський”, яким комунікувала з колегами, учнями, земляками, – встигла заховати під диваном. 
Другий автоматник ставив питання, а третій порівнював  її відповіді із записами у своєму блокноті. Після того, як перевірили усю її біографію, – коли та де народилася, навчалася, працювала, – перейшли до питань “ідеологічних”. 

Звинуватили мене в проукраїнській позиції. Звісно, так воно і є, але хто ж їм зізнається, – посміхається Тетяна Іванівна. – Кажу: “Якщо ви мене через те звинувачуєте, що говорю українською, – то я завжди так розмовляла. За радянських часів, коли вчилася у педінституті, мене за це ще селючкою дражнили. Та я не ображалася, бо народилася та жила у селі, а після навчання в село повернулася. Нічого соромного тут немає”. Вони переглянулися й питають, чому ж тоді відмовилася з ними співпрацювати, організовувати в ліцеї освітній процес за російськими стандартами. Отут я була дуже вдячна тій їхній директорці. Зробила здивований вигляд: “А при чому тут я? Це в районі призначили іншого керівника, а мені наказали віддати їй ключі. Я й віддала”. Один по рації з кимось щось проговорив та каже: “На сегодня все. Мы уезжаем. Но – не прощаемся”. Й до самого звільнення жила у страху, що ось-ось і мене заберуть “на підвал”. 

Звільнення

Окупанти щезли якось непомітно. Увечері 8 листопада ще мелькали, а наступного ранку і російські військові, і представники їхньої влади просто зникли. Невідомість напружувала ще більше. Але 11 листопада селом покотилася радісна хвиля: “Наші зайшли!”
Жіночка, яка біля магазину прибирає, побачила. Перші під’їхали до магазину, а потім по периметру село об’їхали. Не вірилося, а вона каже – точно наші хлопці, рідні. Машина воєнна, але не реве, як в орків, і з нашим прапором. Як ми їх  обіймали! І сміялися, і плакали. Не знали, чим й пригостити. У моїй кишені  жменя цукерок була,  “Золота лілея”. Кажу: “Хлопці, візьміть хоч по цукерці. Вони старі, черстві, бо ще до війни куплені, але вони наші, українські. Я їх берегла, бо коли ставало дуже сумно й важко, по одній ласувала, наче свободою”. А вони сміялися: “Та доїжте вже ті цукерки! Ви ж знову вільні!”
 Про те, як окупанти обшукували та обстрілюють наразі навчальний заклад, детальніше у матеріалі Медіаплатформи “Вгору” – “Директорка Дніпровського ліцею Тетяна Терещенко: “Окупантів наші роутери і налякали, і заздрість викликали”.
Підтримати нас можна тут https://base.monobank.ua/
Поширити:
ЗАРАЗ ЧИТАЮТЬ
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
ОСТАННІ НОВИНИ