«Ця біда близька багатьом». Херсонщина очима журналістки Світлани Ославської

Дослідження культури Світлани Ославської були пов'язані з мандрами Україною. Журналістка згадує, що до повномасштабної війни була в Херсоні лише одного разу, а ще в рамках проєкту про села встигла побувати в Олександрівці та Станіславі. Каже, ця поїздка стала дуже цінним спогадом, бо встигла побачити ці місця такими, якими вони вже ніколи не будуть. Після 2022 року її візити в Херсонську область набули іншого характеру: вона писала репортажі про життя у знівеченому війною регіоні та документувала воєнні злочини. Враженнями від Херсонщини та її мешканців Світлана поділилася з читачами «Вгору».

Reckoning означає відплата

Як документаторка воєнних злочинів Світлана Ославська працює в рамках проєкту «The Reckoning Project: Ukraine Testifies» («Відплата: Україна свідчить»). Це ініціатива українських і міжнародних журналістів, редакторів, аналітиків та юристів. Світлана розповідає, що заснували проєкт троє людей – українська журналістка Наталія Гуменюк, американська журналістка і письменниця Джанін ді Джованні та британський письменник і дослідник пропаганди Пітер Померанцев. Вони зібрали  групу журналістів, які стали документаторами, і з весни 2022 року команда почала працювати.

Частина команди документаторів проєкту. Скріншот сторінки «The Reckoning Project: Ukraine Testifies» на Public Interest Journalism LAB

Вони записували інтерв'ю зі свідками, опрацьовували їх за юридичним алгоритмом і передавати юристам, перекладали англійською. І хоча публікація історій не передбачалась, на основі отриманих свідчень команда пише статті для медіа.

«Особливо у 2022 році сконцентрувалися на тому, щоб почуло це якнайбільше людей у світі. Великі репортажні матеріали виходили в журналі «Тайм», в «Атлантик», в американських, французьких та інших великих західних медіа», – розповідає Світлана.

Пізніше вирішили охопити більшу аудиторію, і статті почали виходити і в аргентинських, і в південнокорейських медіа – переважно репортажі про воєнні злочини. Наприклад, один з матеріалів Світлани (репортаж про один день роботи миколаївської прокурорки, яка керує відділом розслідувань воєнних злочинів) вийшов спочатку в аргентинському виданні, а потім вже в американському.

Свідчення воєнних злочинів записуються більше ніж два роки, і одна з цих справ отримала важливе продовження:

«Один кейс наша команда подала в аргентинський суд – про тортури на окупованих територіях. В Аргентину – бо там працює суд універсальної юрисдикції, він може розглядати справу, яка в принципі не стосується Аргентини, і винести  вирок. Зрозуміло, що так ця справа також стане відомішою. І взагалі тема того, як росіяни катують людей на окупованих територіях, стане публічнішою, ніж якби вона розглядалася в Україні».

Подобається матеріал? Долучайтесь до Спільноти та допомагайте нам більше розповідати історії людей, які живуть і працюють у прифронтовій Херсонщині.

«Хвилину тому ти працювала з текстом про тортури»

Світлана зосередилася на документуванні викрадення людей, катувань, незаконних утримань людей у підвалах, в окопах, в імпровізованих російських катівнях і місцях позбавлення волі. Це ті злочини, де людина пам'ятає виконавців.

«Люди могли не бачити своїх катів. Їм одразу вдягали на голову мішок, або на очі натягували шапку і зав'язували скотчем, росіяни були в масках або в балаклавах. Але все одно вони щось про них знають: бачили їхні якісь шеврони, часом звертали увагу на акцент або навіть чули, звідки ці люди були», – пояснює Світлана Ославська.

Документаторка зізнається, що працювати важко, бо з часом відчуваєш певний вплив, і мікротравматизація, яка може траплятися, застає тебе несподівано:

«Наприклад, можеш раптом на щось дратуватися, а потім розумієш, що хвилину тому ти працювала з текстом про тортури. Це так працює».

Як документаторка вона багато працювала на Миколаївщині, у Снігурівській громаді, яка межує з Херсонщиною, але виїжджала і за адміністративну межу Херсонщини – у бік Калинівського, у Бобровий Кут, у Посад-Покровське. Каже, її досвід документування злочинів на Херсонщині невеликий – більше працюють із нашим регіоном і з самим Херсоном її колеги Олег Батурін і Ганна Мамонова.

Покладатися лише на себе

Цікава риса відрізняє ті села, в яких відбулась успішна відбудова, як от у Бобровому Куті, де Світлана документувала злочини росіян, і де відновлення загальмувало, як у селах Снігурівщини Миколаївської області або у Посад-Покровському на Херсонщині, куди журналістка їздила писати репортаж про життя людей:

«У Бобровому Куті люди охочіше говорять з тобою. Вони не такі зневірені й мають більше оптимізму і віри, що щось може змінитися на краще. Це головна відмінність. Я не кажу, що в Посад-Покровському люди не говорили, але там інакша ситуація: вони не були в окупації, але там є величезні руйнування. І загалом важко уявити, як це велике село продовжить існувати. Адже архітектурні об'єкти, що формували образ цього місця, знищені. І невідомо, як тепер буде з відбудовою. Це така історія сумна...»

Журналістка акцентує: короткі спалахи можливості покладатися на державні інституції бувають, але розчарування змушує людей і далі покладатися лише на себе, до чого українці, загалом, звикли. Але в контексті довіри до влади ця динаміка – погана.

Манікюр серед розрухи

Коли Світлана приїхала писати репортаж у зруйноване Посад-Покровське, то здивувалася яскравому манікюру в жінок. Цей феномен не міг не зацікавити допитливу журналістку, тож вона стала розпитувати, хто ж робить жінкам манікюр. Виявилося, у селі є декілька майстринь. Світлана пішла до однієї з них – вперше з 2014 року наважилася покрити свої нігті лаком.

Сторінка журналу Reporters з репортажем з Посад-Покровського. Фото: Світлана Ославська / Facebook

Світлана розповіла, що коли потрапила на подвір’я, в очі впала дірка в стіні будинку. Вікно в кімнаті, де працювала майстриня, було вибите і закрите деревною плитою. На той час в Посад-Покровському були проблеми з водою – люди мали з іншого кінця величезного села привозити собі воду. В будинку не було газу, але був пальничок, на якому можна було зварити кави. Попри розруху, мешканці продовжували підтримувати свої щоденні практики, які в них були й до вторгнення:

«Це, можливо, дозволяє їм почуватися з більшою гідністю або просто в більшому комфорті, бо це якісь щоденні речі, які вони завжди робили. І багато людей хочуть лишатися в цьому домі, хоча він, можливо, і частково зруйнований, але все одно це дім. І це дуже зворушливо, як люди створюють оцей дім фактично з нічого, намагаються створювати комфорт в дуже-дуже дискомфортних умовах».

Світлана розповідає, що встановлені в селі модульні будиночки мають вигляд гаражів, але люди пристосували їх для своїх потреб – там кухню зробили, тут верандочку.

А ще її вразили жінки. Вони «суперсильні». Одна зі співрозмовниць, яка фактично сама виховує маленьку дитину, бо чоловік за кордоном, ділилася планами засіяти поле.

«Насправді потужний підхід – земля має родити, життя має тривати й не час складати руки, треба братися і засіювати поле», – резюмує Світлана Ославська.

«Українські журналісти нікуди не дінуться від Херсонщини»

На зауваження, що Херсонщина поступово зникає з інформаційного поля, Світлана реагує одразу:

«Мені здається, українські журналісти нікуди не дінуться від Херсонщини. Це той регіон, де зараз тяжко. Мені так бачиться, що ця біда близька багатьом».

А ще зауважує: зараз в кожному регіоні України є переселенці, відбувається таке змішування людей, і вони діляться досвідами. Як, наприклад, зворушлива історія в карпатському селі на Івано-Франківщині, де живуть родичі Світлани. В тому селі було багато покинутих хат, де поселилися переселенці – одні з Харківщини, а через хату – з Козацького, що на Херсонщині. Обидві родини на Різдво прийшли в гості до місцевих.

«А місцева родина досить релігійна, і на Святвечір не можна м'ясного – має бути все пісне. Переселенці не знали ці традиції, можливо, не були такі релігійні, і принесли кутю та шашлик. Вони заходять, заносять, і це все коректно ставлять на стіл. Всі сідають, і кожен їсть те, що хоче. І ніхто не акцентував на тому, що в нас не прийнято таке, в нас все пісне. Святкували разом. І це була така хороша, можливо, в чомусь ідилічна картинка єднання».

І хоча не завжди це співіснування є таким ідилічним, але Світлана звернула увагу на цікавий феномен, що відбувається після вторгнення: в селах, у закритих спільнотах, з'явилося багато людей з Півдня та Сходу України. В результаті змінюються і місцеві, і приїжджі, взаємно адаптуються, переносять частину своєї культури в інший регіон.

А ще Світлана Ославська каже, що після повномасштабної війни малопомітні регіони, як от Херсонська, Миколаївська чи Сумська області, набули нового об'єму, стали виразними, і про людей з тих областей раптом стало чути по всій Україні.