Боровся за життя до останнього. Історія героїзму та дивовижного кохання ветерана з Херсона Андрія Бакуна
Ця історія почалася там, де для багатьох могла б завершитися, – у військовому шпиталі за кордоном. Тридцятишестирічний херсонський моряк і ветеран Андрій Бакун, паралізований після важкого поранення на війні, опинився в Хорватії на лікуванні. Він був пригнічений і зневірений, аж доки не зустрівся з волонтеркою Яною Палигою. Ця доленосна зустріч перетворила виснажливий медичний марафон, що тривав для пораненого ветерана довгі два роки, на теплу історію кохання, яка осяяла останні дні його життя.
Проявив героїзм під час окупації Херсона у 2022 році та приховав інвалідність, щоб вступити до війська
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Андрій тільки-но повернувся з рейсу, і їхав додому нічним київським потягом. А вже 1 березня, шукаючи зниклого батька, прийшов на поміч групі тероборонців, яким вдалося живими вийти з Бузкового парку в Херсоні. Надав першу допомогу пораненим і кілька місяців переховував у своєму домі тероборонівця Олега Ліщину та його зброю.
«Андрій ще не раз повертався до Бузкового парку збирати рештки тіл та особисті речі хлопців. Тоді було багато мародерів, які грабували загиблих, і це його глибоко обурювало», – згадує Яна.
Після звільнення Херсона у 2022 році року він передав усі зібрані документи загиблих до СБУ. А невдовзі приєднався до Збройних Сил України.
У повному екіпіруванні
За словами близьких, маючи інвалідність II групи, після заміни гомілковостопного суглоба у 2021 Андрій приховав медичні документи, щоб піти на фронт. Однак його шлях у війську видався недовгим. У червні 2023 року на Херсонському напрямку, коли Андрій виконував чергове бойове завдання, поруч з ним вибухнув артилерійський снаряд. Уламок пошкодив спинний мозок та грудний відділ хребта. Андрій миттєво втратив чутливість ніг і частини тулуба. З цього моменту розпочався дворічний медичний марафон – виснажлива боротьба за життя, що вимагала неабиякої витримки.
Першу невідкладну допомогу поранений військовий отримав у Херсоні, звідки його транспортували до Одеси. Там 15 червня йому зробили другу операцію з видалення уламків, які застрягли біля спинного мозку. А наприкінці червня 2023 року у Львові прооперували втретє, очистили флегмону та пролежні, які виникли через тривалу нерухомість. Восени того ж року батьки, шукаючи шанс на відновлення Андрія, привезли його до Хорватії, де проходило лікування та подальша реабілітація поранених військових
Під час лікування в Україні
Поранений ветеран і волонтерка зустрілися на чужині у найважчий період життя
Прикутий до ліжка Андрій не мав моральних сил продовжувати боротьбу і перебував у глибокій депресії. Саме тоді доля й звела його з волонтеркою хорватською благодійної організації Dobro Dobrim, українкою Яною Палигою.
Яна на час їхньої зустрічі переживала нелегкий період після розлучення, живучи на чужині з 5 річним сином. Вона готувала їжу для поранених українських захисників, які лікувалися у хорватських шпиталях, і зазвичай передавала її з іншими волонтерами. Рідше привозила сама, бо трагічні історії поранених військових болісно її зачіпали. Та одного дня дівчата волонтерки буквально вмовили її провідати земляка, хлопця з Херсона, який, з їхніх слів, був у дуже поганому моральному стані.
Йому було зле, всі слова лише дратували. Він мовчав, розглядав мене з-під лоба. Я удала, що не помічаю цього. Сонце світило йому прямо в очі. Він щулився, роздратовано відвертався. Я зробила крок убік і затулила собою сонце, – згадує Яна перші миті знайомства.
Аби відвернути Андрія від важких думок, вона запропонувала спекти щось персонально для нього. Він подивився на неї все ще тим самим важким поглядом і спитав: “А "Наполеон" спекти зможеш?” Вона ж одразу кивнула, бо зрозуміла – це не просто торт, це щось таке, що поверне людину до спогадів про дитинство й домашній затишок.
Зі спеченим Яною “Наполеоном”
Попри те, що Яна жила в іншому місті, вона час від часу навідувала Андрія у шпиталі, а потім його перевели туди, де жила вона, і їхні зустрічі стали частішими. Іноді возила його в парк, помітивши, що він, високий, під два метри зростом, почувається ніяково, коли візок котить мама. Андрій думав, що Яна заміжня, тож їхнє спілкування ще довго залишалося дружнім. Та одного дня все змінилося. Під час спільного виїзду на шопінг, Андрій чекав Яну з мамою поблизу магазину “Зара”, заховавшись за будівлю, а коли вони кинулися його шукати, пояснив, що почувався некомфортно через надміру уважні погляди перехожих, особливо молодих дівчат. На що Яна відповіла:
«Вони дивилися на тебе не через жалість, а тому, що ти дуже красивий чоловік. І якби я тебе не знала, і йшла назустріч, я б теж задивилася. Бо ти прекрасний, мужній, і не має значення, що ти у візку».
А потім вона прохопилася, що може приходити лише у дні, коли сина забирає до себе тато. Того ж вечора Андрій подзвонив і вони проговорили до четвертої ранку. Говорили про все: про життя, про війну, про втрати, про віру. Буквально через кілька днів він зізнався у коханні.
Яна, 35-річна самотня мама, що пройшла крізь розлучення та зламані ілюзії, відчувала величезну відповідальність. Каже: боялася бодай чимось зачепити Андрія, додати болю туди, де його вже й так багато, але теж усвідомлювала, що закохалася.
У процесі спілкування вони з подивом виявили, що в мирному житті буквально дихали одним повітрям, не знаючи один одного. Яна навчалася і працювала в херсонській дирекції Укртелекому поруч із домом батьків Андрія. Вони жили в одному районі, щодня проходили повз одне й те саме інтернет-кафе і навіть мали спільних друзів.
День народження Андрія у хорватському шпиталі
Кохання під час війни, мрії про спільний дім, донечку, і відчайдушна боротьба за життя
Трохи більше, ніж через місяць від початку стосунків Андрій освідчився.
Попри те, що життя після поранення було доволі обмеженим, він намагався наповнювати кожний день романтикою. Вони влаштовували побачення, дарували одне одному подарунки, писали листи. Андрій дарував Яні квіти, а вона сварилася, аби не витрачав кошти, бо попереду важкий шлях реабілітації, але він казав, що інакше не хоче.
Зі слів Яни, усвідомлюючи обмеженість своїх фізичних можливостей, за час лікування Андрій опанував чимало нових навичок. Навчався на курсах з кібербезпеки, вчився писати гранти, пройшов курс із психології. Самостійно, на гарному рівні вивчив хорватську мову та разом з Яною продовжував вчити англійську. І це при тому, що стан його здоров’я залишався незадовільним. За час перебування в Хорватії Андрію зробили ще три операції. Зокрема, через початок некрозу та ураження кісток, видалили кульшовий суглоб і зробили лімфодренажну операцію, підозрюючи розвиток сепсису. Ще й протягом кількох днів після неї щодня робили додаткові хірургічні втручання під загальним наркозом – п’ять разів поспіль, через величезну рану розміром майже 30 см.
Фото зі звичайного життя у проміжках між лікуванням і операціями
Яна з самого початку знайомства бачила в Андрієві людину зі стрижнем і внутрішньою силою. Вона каже:
“Лікарі та медперсонал щоразу дивувалися його витримці, впертості й рішучості не здаватися. Попри небезпеку, біль, десятки операцій і втому, він продовжував боротися.
Їхні стосунки тривали півтора року. Разом вони будували плани на майбутнє, мріяли про донечку, яку хотіли назвати Марією, обирали будинок. І навіть у найважчі місяці лікування вірили, що все вийде. Яна каже, що Андрій залишався активним доки дозволяв стан: займався в спортзалі, підтримував свій стиль і був романтичним. Та у серпні 2025 сталося різке погіршення, і батьки Андрія вирішили повернутися в Україну, де після останньої операції, уночі 2 вересня 2025 року, його серце зупинилося.
За мужність та самопожертву Андрій Бакун був відзначений Золотим хрестом від Головнокомандувача ЗСУ, а також медалями «За поранення» та «Учасника бойових дій» від Міністра оборони України
“Для мене дуже важливо, щоб про нього пам'ятали й говорили, бо він був неймовірною, дуже сильною людиною, справжнім прикладом мужності, і я його безмежно кохаю, – каже Яна.
Вона переконана: кожен захисник, незалежно від отриманих поранень, вартий кохання, а крісло колісне – не перешкода для справжніх почуттів.
