«9 травня ми повинні забути». Релігійний культ дня побєди vs вшанування пам’яті загиблих

В Україні 9 травня більше не День Перемоги. З цього року єдиною датою, коли Україна відзначає перемогу над нацизмом та вшановує памʼять загиблих у Другій світовій війні є єдиний день – 8 травня, як і у Європі. Переосмислення цієї дати в сучасних реаліях стало темою розмови з краєзнавцем і політологом Дементієм Білим. В інтерв’ю для Медіаплатформи «Вгору» він розповів, чому СРСР, а згодом і Росія «святкували» окремо від інших, як трансформувався День Перемоги з часів СРСР у Росії, як змінюється ставлення до цієї дати в Україні, і що під виглядом «дня побєди» відбувається на окупованих територіях.

Краєзнавець і політолог Дементій Білий. Фото з архіву Дементія Білого

Пане Дементію, наскільки історично виправдано було відзначати день перемоги над нацизмом 9 травня? Адже зараз часто згадують не лише дату 8 травня, а й 7 травня.

Річ у тім, що Акт капітуляції Третього Рейху, один і той самий документ, був підписаний двічі. У ніч проти 7 травня 1945 року в Реймсі й днем пізніше – у Берліні. Ці документи підписували абсолютно різні люди, керівники різного рівня. Серед підписантів Акту 7 травня були не перші фігури держав, наприклад, від Німеччини Акт підписав генерал Йодль, з радянської сторони – генерал Суслопаров. За даними істориків, Сталін наполіг на тому, що треба перепідписати Акт про капітуляцію і вважати документ, підписаний 7 травня, «попереднім протоколом капітуляції».

Підписання капітуляції у Реймсі, 7 травня 1945 року

Але тут почалася гра в часові пояси. Дата підписання другого Акту капітуляції – 8 травня, 22:43 за центральноєвропейським часом. А за московським – це вже 9 травня, 0:43. Тому в СРСР завжди вважали, що підписання Акту капітуляції було 9 травня. Таке різночитання стало важливим символом. Бо Сталін, хоча і воював проти Німеччини в складі антигітлерівської коаліції, яка включала багато країн, вважав: СРСР ніс найголовніший тягар і переміг Гітлера. Дійсно, СРСР втратив дуже багато людей, і найбільш запеклі бої відбувались на просторах Радянського Союзу. Але Сталін не хотів ділитися лаврами переможця й зіграв на часі – 8 травня і 9 травня. Ось так й вийшло, що всі учасники антигітлерівської коаліції святкували спільну перемогу над Гітлером 8 травня, а СРСР – «свою перемогу» – 9 травня. І від цієї дати до привласнення ролі єдиного визволителя світу від «коричневої чуми» залишилося зробити невеликий крок. І його зробили. 

І Росія монополізувала цей день, перетворивши на якийсь фарс побєдобєсія...

Взагалі, монополізація розпочалася ще за СРСР. Нагадаю, як тоді називався день 9 травня – це свято Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні. Все, жодного слова про союзників, про антигітлерівську коаліцію. З 1960-х років почали формуватися перші обриси майбутнього релігійного культу вшанування перемоги. Саме перемоги радянського народу.

Коли ветерани у 1970-х – на початку 1980-х років розповідали про союзників,  пам'ятаю свою реакцію: я не розумів їх. «Які союзники? – запитував у цих ветеранів. – Перемогу здобув Радянський Союз». Це була найголовніша теза, яка нав'язувалася через кіно, телебачення, вистави, книги та всі інші заходи, які відбувалися в Радянському Союзі. Я народився наприкінці 1960-х років, і свято вірив, що саме СРСР переміг, а всі інші, так би мовити «союзники», не хотіли перемоги, а спеціально заважали СРСР. Наприклад, максимально зволікали з відкриттям «другого фронту», примушуючи радянську армію воювати наодинці із Гітлером. Насправді це СРСР був другим фронтом, а Британія – першим. Вони воювали проти нацизму ще з 1939 року, коли Сталін був на боці Гітлера. Сам Сталін приєднався до Британії лише в 1941 році, коли на нього напав його колишній спільник Гітлер. І потім, союзники воювали весь час. Спочатку в Північній Африці, потім визволили Італію, яка була головним спільником Гітлера. Потім настала черга й інших країн Європи. Тож не Росія почала привласнювати перемоги, а саме СРСР.

Зараз Росія, яка вирішила відтворити Радянський Союз, взяла найголовніші міфи від минулого СРСР і вдосконалила їх. Їхній День Перемоги – це фундамент культу Радянського Союзу, це те, що, на думку керівництва країни, повинно зцементувати всі колишні народи Радянського Союзу під керівництвом Росії. Тих, хто не хоче зцементовуватися, завойовують. Або м’якою силою, або як з нами – розв'язавши війну.

Багато хто вважає 8 та 9 травня найбільш контроверсійними датами в українському календарі. Що думаєте з цього приводу?

Це так. Але ситуація змінюється. Фактично, до 2014 року більшість населення вважала 9 травня Днем перемоги у Великій Вітчизняній війні. Це підтверджують соціологічні опитування. Наприклад, у 2011 році 70% опитаних українців вважали 9 травня великим святом й оцінювали його як саме перемогу СРСР у Великій Вітчизняній війні. Тобто, до 2014 року ми фактично входили в цю величезну пострадянську цивілізацію, яку потім Росія почала захоплювати, нав'язуючи єдині заходи, єдині свята і намагаючись привертати максимальну суспільну увагу до них через різні акції.

Я нагадаю, у середні 1990-х – на початку нульових років молодь і люди середнього віку в Україні втрачали інтерес до війни. Тоді росіяни зробили дві потужні акції – хода «Безсмертного полку» та георгіївські стрічки.

Георгіївські стрічки – це якесь дуже дивне російсько-радянське, імперсько-комуністичне поєднання, бо в Радянському Союзі не було георгіївських стрічок, були гвардійські стрічки. Георгіївська стрічка використовувалась у Російській імперії. І ось таке дивне утворення нам намагалися нав’язати.

Фото з пропагандистських ресурсів

Ходою «Безсмертного полку» зверталися до емоцій кожного з нас, бо майже кожна родина когось втратила у Другій світовій війні. Хтось носив портрети загиблих родичів або виставляв портрети дідів у соціальних мережах, щоб згадати полеглих. Це  символічна, індивідуальна частина. Але насправді російська верхівка не хотіла згадувати цих людей, вона хотіла на кістках, на цій пам’яті спекулювати та говорити про те, що саме Росія та ті, хто її підтримує, перемогли, дали мир і волю всім народам світу, визволили від фашизму всі народи Європи. І ці акції спрацювали.

Але у 2014 році, після початку російсько-української війни, відбулися важливі процеси нашого відокремлення від російського ідеологічного світу. І надважливими тут стали закони про декомунізацію. Ми вперше зробили крок від Росії до Європи. 

У 2015 році вийшов указ Президента і закон про увічнення пам'яті учасників Другої світової війни. З 2016 року ввели нові державні свята: 8 Травня – День пам'яті та примирення, 9 травня – День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Не просто «9 травня – День Перемоги» у Великій Вітчизняній війні. А перемоги над нацизмом у Другій Світовій війні. А також ми почали повернення до традиції відзначення дати 8 травня.

 

9 травня 2016 року в Херсоні

І ось торік Президент, а потім Верховна Рада, зробили наступний крок, який вважаю дуже значним і рішучим, бо наближає нас саме до європейської традиції святкування цього дня. Бо фактично з 2016 по 2023 роки був перехідний період. Ми нібито і за радянськими традиціями 9 травня святкували День перемоги, і разом з Європою – День пам'яті та примирення. Але треба було визначатися, і ми визначилися.

Тепер ми святкуємо державне свято, День пам'яті та перемоги над нацизмом у Другій світової війні 8 травня. А 9 травня ми будемо відзначати День Європи, бо у цей день 9 травня 1950 року була підписана Декларація Шумана – один з важливих актів, який став першим кроком до створення Європейського Союзу в майбутньому.

Чи вважаєте ви правильним, що з нової назви прибрали слово «примирення»?

Вважаю, що примирення відбулося. Якщо говорити, наприклад, про УПА і радянську армію, то ми побачили звіряче обличчя російської агресії. Кожен на Сході та Півдні, зрозумів, чому бійці УПА так довго чинили опір радянським військам. У нас вже немає жодних причин щодо «непримирення». Німеччина та Італія, як найголовніші учасники гітлерівської коаліції, зараз допомагають нам, Україні. Це теж примирення.

Ми переосмислюємо дату, ми робимо важливий акцент в першу чергу на пам'яті кожної конкретної людини, кожної події. Тут не може бути переможних фанфар, а має бути сум, згадка про тих, хто загинув. І перемога належить всій антигітлерівській коаліції, а не виключно Радянському Союзу. Так, СРСР мав найбільші людські втрати, але через те, що людожерський режим не жалів людей, сприймав їх як гарматне м'ясо – і ми бачимо, як тепер так само вчиняють їхні послідовники, російські агресори. Не жаліють ні своїх людей, не українських міст.

До речі, Херсон зараз руйнується, так само як його руйнували радянські артилеристи та льотчики в 1943-44 роках. Коли радянські війська зайняли лівий берег, вони почали нещадно обстрілювати й бомбардувати Херсон. Більшість руйнувань міста тоді завдали  саме радянські війська. Так, звісно, на Радянський Союз напали німці, але нищили наше місто радянські війська.

Ви говорите про необхідність цінувати пам’ять кожної людини, яка боролась із нацизмом. Але ж в Херсоні вже перейменовані вулиці, названі іменами героїв війни...

В Україні зараз відбуваються різні процеси, йде переосмислення багатьох речей. Наприклад, Закон про деколонізацію та дерусифікацію говорить, що треба увічнювати пам'ять тих людей, які боролися з нацизмом на території України, наших місцевих героїв. Це перший момент. Другий – важливо відокремлювати героїв та імперські символи. І третє – уважніше дивитися на тих героїв, борців з нацизмом, ким вони були.

Так, у нас частково вулиці перейменовані. Наприклад, вулиця 28-ї Армії з'явилася десь у 1980‑х роках, до того вона була вулицею Шуменською. І перейменували її на честь 40-річчя перемоги, це було вже повністю ідеологізоване свято, «друга дія» створення культу побєдобєсія. Чому її перейменували зараз? Тому що 28 Армія пізніше вкрила себе ганьбою, бо в 1968 році брала участь в окупації Чехословаччини, у реалізації радянської імперської політики.

Була перейменована і площа 40-річчя Перемоги, бо «40-річчя перемоги» – це абсолютно ідеологічний конструкт, який не несе жодної пам'яті. При тому залишися назви вулиць 295-ї стрілецької дивізії та 49-ї Херсонської гвардійської дивізії, які безпосередньо брали участь у визволенні Херсона від нацистів.

Була в Херсоні вулиця і генерала Видригана. Захарій Видриган – легендарна особистість, його багато хто пам'ятає, в музеї зберігаються його речі, і про нього написані книжки. Видриган прожив складне життя, героїчне – під час Другої світової війни. Але в буремні 1918-21 роки, під час громадянської війни, він був главою військово-революційного трибуналу – це репресивний орган, який знищував людей без суду та слідства. Потім командував частинами особливого призначення – це радянські карателі. Він писав у своїх спогадах, як вони забирали хліб у «куркулів» і віддавали радянській владі. «Куркулі» ж були звичайними селянами. Тобто, він брав участь у репресивних діях радянської влади. У спогадах він пише і про те, що воював проти УПА і не брав у полон бійців, тобто розстрілював. Але ці дії за всіма конвенціями є воєнним злочином. Так само зараз російські агресори розстрілюють українських воїнів. Ми жахаємося цього, але те ж саме робив Видриган. Тому вулицю Видригана  перейменували.

Назви інших вулиць міста, що носять імена героїв Радянського Союзу, бійців, які звільняли Херсон, залишилися. Але частина людей хоче і ці вулиці перейменувати. Зараз йде суспільна дискусія навколо вулиць Гірського та Ладичука, бо вони були комуністами. Думаю, ми повинні зберігати пам'ять про людей, які загинули в боротьбі проти нацистів і звільняли нашу територію. Якщо в них за плечима немає злочинів, то пам'ять про них в публічному просторі наших міст повинна залишатися.

Чому Росія бреше про те, що День перемоги в Україні заборонявся? На що вона розраховує?

Росія зараз робить все це, щоб утримати Україну у сфері свого впливу, і навіть більше – вона хоче просто поглинути нашу країну. А для цього їй треба постійно «накручувати» ентузіазм своїх підданих, щось придумувати, і вони брешуть, фабрикують фейки, щоб кидати «аргументи» для своїх російських підданих, щоб вони воювали. Пропагандисти дуже якісно обробили населення, росіяни взагалі вважають найважливішою подією в світі цю перемогу СРСР над нацизмом. А зараз їм ще говорять, що нацизм «підняв свою голову» в Україні, що у нас забороняється день перемоги, що у нас знищуються пам'ятники.

Пам'ятаю, під час окупації,  читав деяких російських військкорів, вони дивувалися, що  приїжджають у село, а там стоять пам’ятники воїнам Другої світової війни у доброму стані, відремонтовані, за ними доглядають. Для них це було дуже дивно, бо ці факти йшли в розріз із російською пропагандою.

Чому, на ваш погляд, деякі області Росії на День Перемоги відмовляються від звичних для себе акцій, як-от паради та хода «Безсмертного полку»?

Тому що російська влада боїться, щоб ці люди вільно виходили на вулиці, збиралися в натовпи і йшли кудись із транспарантами чи портретами. Вони бояться антивоєнних настроїв. Там ситуація досить складна. І ставлення до військової агресії Росії проти України досить неоднозначне. Ззовні все має вигляд єдиного моноліту: всі за те, щоб воювати проти України, захопити Україну, покарати українців – за що покарати, я не розумію. Це вже їхня шизофренія. Але насправді там багато незадоволених, багато людей, які вже втратили своїх близьких, вони в розпачі та хочуть, щоб ця війна припинилася. Тому російська влада проводить лише точкові акції, де зможе контролювати ситуацію. Пропагандистські заходи в Росії будуть, але не буде масових акцій, щоб не було антивоєнних реакцій, які можуть вилитися в будь-що.

Чому ж тоді росіяни впроваджують саме ці заходи у нас на окупованих територіях? Які небезпеки несуть ці акції?

Це вже зовсім інша ситуація. Вони ж зараз «розігнали» справжню жахливу пропаганду, масову обробку свідомості наших громадян, і в першу чергу молоді, дітей шкільного віку. Я регулярно читаю ці новини, і мені стає моторошно від того, що відбувається. Росіяни примушують наших школярів писати листи «героям СВО», роздавати георгіївські стрічки, масово відкривають в школах «музеї СВО». Тобто, активно залучають українську молодь і намагаються їм повністю «перепрошити» свідомість, через маніпуляцію зробити з них зомбованих жертв російської пропаганди. Інша небезпека – це  контроль: будуть відстежувати, хто вийшов, хто не вийшов на акції, хто як святкує, хто не святкує. Потім будуть нелояльних виявляти та відправляти на підвал. Ті злочини, що відбувається зараз на окупованій території, можна назвати етноцидом, коли українців силою пропаганди, насиллям намагаються примусити змінити свою етнічну приналежність. Думаю, що ці «святкування» Дня побєди на окупованих територіях будуть епізодами в майбутньому міжнародному суді, реалізовані у вироках міжнародного трибуналу.

Відкриття нової експозиції в одній зі шкіл на окупованій Херсонщині. Фото з пропагандистських ресурсів

І наостанок, про що ми маємо зараз говорити у ці дні – 8 та 9 травня?

9 травня ми повинні забути. Тепер є тільки 8 травня – День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Ми вже точно вийшли на європейську дорогу. 8 травня ми згадуємо всіх наших загиблих рідних, зберігаємо про них пам'ять. Двоє моїх прадідів загинули під Севастополем, один – під Ленінградом. Дід пройшов війну, але помер  молодим від наслідків війни. Це те, що я знаю. Я згадуватиму їх, жертв та героїв Другої святої війни, і закликаю, щоб інші також згадували – кожного українця, який воював: і в польській армії, захищаючи Львів у 1939 році від нацистів, і партизанів, і бійців УПА, і тих, кого мобілізували в радянську армію – ми повинні про них пам'ятати. Ми також повинні пишатися нашими героями, українцями, які зробили значний внесок у боротьбу з нацизмом у Другій світовій війні.