«Вчителько моя, зоре світова»

Так і співає душа при згадці про далекі шкільні літа. Вірш Андрія Малишка, музика Платона Майбороди — ця пісня для мене була і назавжди залишиться шкільним гімном.

Усіх своїх вчителів моєї Преображенської восьмирічки та Чаплинської середньої школи №1, котру я закінчив у 1967 році, і досі пам’ятаю поіменно. Чому ж моя пам’ять, з якої час багато чого вивітрив, така живуча і прозора, коли починаю згадувати шкільні роки? Очевидно, тому, що для мене період поступового відкривання світу виявився яскравим перш за все від того світла, що його випроміню вали ті, кому суспільство довірило наші дитячі долі.

Вчитель дає знання. Вчитель навчає, як треба жити і як не треба жити. Вчитель — наставник. Вчитель — вихователь. Йому довірено найдорожче — майбутнє країни. Він виконує одну з найважливіших місій, а отже, його покликання в рейтингу інших професій має стояти на найвищій сходинці. Хочеться вірити, що в недалекому часі наше суспільство неодмінно повернеться до саме такого розуміння цієї справи.

Іще з дитинства пам’ятаю мамині та бабусині розповіді про мого діда Івана Романовича Чамату, котрий загинув у 1944 році, визволяючи Югославію від німецько-фашистських загарбників. До війни він працював директором
школи на Миколаївщині в селі Рідна Хата Братського району. Там, на батьківщині моєї матусі, мені пощастило побувати і малим, і вже дорослішим школярем, і щоразу від тамтешніх селян чув такі шанобливі слова про їхньо-
го вчителя, а мого дідуся, від яких серце переповнювалося гордістю. Відчувалося: вчитель для них — це щось від Бога. Саме такий образ учителя самовідданою працею та високою моральністю утверджували в людській свідомості освітяни як мого рідного Чаплинського району, так і всієї України, котрі перейшли із земного шляху на небесний. Світла ж їм пам’ять на всі часи!

Вчителем з великої літери був Ісус Христос. Завдяки його вченню існує християнський світ, у якому нам судилося жити, і від того, скільки із нас сповідує систему цінностей, базовану на Божих заповідях, а скільки — лише
декларує цю систему, переінакшуючи її на власний розсуд, — залежить, чи здорове наше суспільство, чи ні. На моє переконання, особливим здоров’ям похвалитись воно не може. Скоріш за все — великим нездужанням.

Так багато говорено про світову економічну кризу і так мало, на жаль, — про кризу духовну, котра і стала першопричиною економічної. Система виховання та освіти в нашій країні дала тріщину тільки тому, що до цієї найваж-
ливішої сфери людської життєдіяльності суспільство по ало ставитись як до чогось другорядного.

У цій ситуації роль учителя переоцінити просто неможливо. Допомагаючи дітям вкладати в їхні голови та серця, немов у скарбнички, необхідні знання та духовні цінності, наші вчителі тим самим, незважаючи ні на які труднощі, продовжують зміцнювати імунну систему нашого ослабленого суспільного організму.

Низький вам за це уклін, дорогі мої освітяни — надійні поводирі в майбутнє України! Хай же над вами ніколи не гасне сузір’я Віри, Надії та Любові!

Анатолій Кичинський.