Українська мова в українському ресторані. Повернення за святковий стіл

Розмовляємо зі Святославом Вакарчуком і Миколою Княжицьким на терасі одного з київських ресторанів. Спілкування, зрозуміло, йде українською мовою. Офіціанти – професійні і ввічливі – розмовляють між собою неподалік в очікуванні, поки ми визначимося із замовленням. Спілкування, зрозуміло, йде українською мовою.

Але ось офіціант підходить до нас прийняти замовлення і ... звертається російською. Сторонньому спостерігачеві це може здатися дивним, навіть диким. Чому люди, які спілкуються між собою однією мовою, вважають за краще перейти для бесіди з клієнтом на іншу? Тим більше, що офіціант чудово знає, хто такий Вакарчук, якщо не був на його концертах, то вже точно слухав пісні. І розуміє: рідна мова відвідувача – українська, а не російська. Як, втім, і рідна мова офіціанта. Тим більше, що офіціант – молодий хлопець, який, на відміну від нас, не застав часи ганебної русифікації, коли вважалося, що говорити українською мовою «у пристойному місці» просто соромно, що українська мова – це мова села, а не міста.

І, тим не менш, у цій побутової інтермедії – вся історія України останніх століть. Свідчення того, до якого рівня імперія розвинула в українців комплекс національної неповноцінності, так, що навіть через десятиліття після її загибелі, я чую від молодих людей, які приїжджають до Києва зі східних регіонів країни, що говорити рідною для них українською мовою «не прийнято», що «засміють».

І я згадую про своїх однокласників, україномовних хлопців, які будь-що-будь намагалися «звільнитися» від мови своїх батьків, тільки щоб уславитися «городскімі». І про своїх колежанок по російському відділенню філологічного факультету університету в Дніпрі, красивих дівчат із українських сіл, які за будь-що бажали вивчитися на викладачів російської мови. Саме російської! Щоб уславитися «городскімі». Щоб викладати мову, якою розмовляло місто.

Під час однієї з акцій у Києві на підтримку української мови

Саме тому сьогоднішній день є таким важливим не тільки для української мови, він важливий для всієї України. Пасербицю, яка може хіба що мити тарілки на кухні, держава урочисто садовить за ошатний стіл. За міський стіл. І раптово виявляється, що ця падчерка – не падчерка ніяка, а рідна дочка, яка і була завжди городянкою, елегантною і вишуканою.

А злий чарівник, який намагався нашу «попелюшку» змусити прибиратися на чужій кухні, біситься від злості у своїх кремлівських палатах і розповідає світу про утиски «російськомовного населення», обмеження прав національних меншин, насильницьку українізацію та інші «українські злочини».

Тому що чарівник – не дурень. Він точно розуміє, що якщо українська мова стане своєю у великому місті, затвердиться як невід’ємна частина міської цивілізації, тоді ніяке повернення імперії вже не відбудеться.

Зображення президента Росії Володимира Путіна на плакаті під час пікету Конституційного суду України, який тоді розглядав справу щодо конституційності «мовного закону Ківалова-Колесніченка». Київ, 26 січня 2017 року. (В кінцевому результаті КСУ в лютому 2018 року скасував «закон Ківалова-Колесніченка»)

Віталій Портников