Справжнє обличчя донбаського інтернаціоналізму

СПРАВЖНЄ ОБЛИЧЧЯ ДОНБАСЬКОГО ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМУ

Відкритий лист Іванові Костирі

Дорогий друже! З радістю прочитав твою дилогію про Донбас. Слава Богу, і ми, українці, починаємо усвідомлювати необхідність “збирати каміння”, відроджувати свій духовний храм, поновлювати свою пам'ять. Ще на початку цього року я отримав чудовий дарунок від Григорія Гусейнова: його три перші художньо-документальні книги “Господні зерна” і, гортаючи їх, подумав: “А є ж серед моїх земляків письменники, які з такою ж любов'ю і так талановито , як зробив це Григорій Джамалович, могли б написати про історію і людей нашого Дикого поля”. Пригадалися окремі публікації твої і Вадима Пеунова, якого давно шаную і як літератора, і як людину. Він мужньо витримав довголітнє зверхнє ставлення багатьох донецьких колег до своєї творчості, наполегливо працював, і сьогодні є одним з найкращих російськомовних прозаїків України. Про це свідчить і щойно виданий окремою книжкою його художньо-документальний твір (до речі, українською мовою) “Гіркі ліки від кохання” про суперечливі і драматичні стосунки Т. Шевченка з К. Піуновою.
Свої “Думи про Дике поле” та “Думи про Донецький кряж” ти присвятив 10-літтю незалежності України. В двотомнику — наше далеке минуле, що зберегли літописи, легенди, перекази та бувальщини, спогади історичні розвідки, зібрані й опрацьовані тобою, а також статті і нариси про теперішнє Донбасу з його проблемами, надіями і тривогами. Сподіваюся, що твоя диалогія буде гідно поцінована краєзнавцями і критиками, істориками і читачами.
Мене ж вона підштовхнула ніби продовжити нашу давню розмову, яку ми розпочали за чаркою і кавою більше як 30 років тому. Ти написав тоді лише перші сторінки повісті “ненька” і, може, вперше глибоко замислився над проблемами відродження нашої історичної пам'яті. Необхідно було визначитися, якою мовою писати. Зупинившись на роздоріжжі, ти довго вагався, уважно вислуховував мої наївні аргументи на користь української, підґрунтям яких були не глибокі знання, а лише гостре відчуття національної приниженості. Моя логіка на рівні емоцій виявилася безсилою. Російська мова гарантувала і широкого читача, і більшу славу, і ймовірну можливість видрукувати в Москві непрохідні в Україні твори. Знаджували приклади Айтматова, Іскандера, Ритхеу... Ти зробив свій вибір, але, як виявилося, наша дискусія продовжувалася: я лишився твоїм внутрішнім опонентом, про що і не підозрював аж доки в кінці 90-х не почув від тебе: “намагаюся перейти на українську мову. Важко... але мушу, маю стати прикладом для молодих. Не хочу, щоб вони повторили мою помилку...”. Тоді ж, і теж несподівано для мене, рідною мовою заговорила муза Анатолія Кравченка. Пам'ятаю першу добірку його поезій, яку прочитав не без тривоги. Побоювався, що мовна переорієнтація негативно позначиться на художній якості його творів. Останніми публікаціями, зокрема в “Літературній Україні”, Анатолій розвіяв мої сумніви. Долинув до мене і змужнілий голос Віктора Руденка. Терниста дорога до Неньки, до Хати, як ти назвав свої романи, від роздвоєності до цільності, від “донбасівського інтернаціоналізму” до національного самовинищення стає центральною темою і для А. Кравченка, і для В. Руденка, і для багатьох російськомовних українців. Як бачимо,не лише до Максимовича звертався М. Гоголь у своєму емоційному листі :”Жалкую, що Ви нездужаєте. Киньте нарешті цю Кацапію і їдьте в Гетьманщину. Я сам думаю це зробити.. Якщо добре помислити, то які ж ми дурні єсьмо! Пощо, для кого жертвуємо всім? Їдьмо!..” І, можливо, вся життєва драма Гоголя в тому, що він так і не наважився поїхати. І в тому, що найглибинніше, найзаповітніше висловити чужою мовою виявилося неможливо, бо за чужим словом — інший спосіб мислення, інше світовідчуття, чужа доля і чужа історія.
На початку 90-х склалося враження, що українці Донбасу в стані пробудження, що незабаром і серед політичної еліти нарешті з'явиться особистість рівня М. Скрипника. Але знесилене тотальною асиміляцією українство нашого з тобою краю жодного Скрипника не висунуло. А, може, ти знаєш хоч одного депутата з Донбасу, який би захищав інтереси українців, позбавлених рідної мови, української преси, української книжки...?! за десять років незалежності держава спромоглася на кілька українських шкіл, яких в регіоні, мабуть, не більше 3-5 відсотків від загальної кількості, тоді як українців в Донбасі статистикою попереднього перепису 70%. при нагоді поговори з учителями цих шкіл, щоб мати повніше уявлення про “донбаський інтернаціоналізм”. Хай тобі розкажуть, з якими вони зіткнулися труднощами і перешкодами аж до биття віон і підпалювання. А чи знаєш ти про ганебну акцію біля першої української школи в Донецьку? Коли вихователі привели записувати до неї малят з дитячого будинку, “интернациональное содружество” зустріло х антиукраїнськими вигуками і плакатами “Руки прочь от дитей-сирот!”, перекриваючи вистраждану тисячами патріотів України, включаючи і наших донбасівців, дорогу до “Неньки”. А який підняла ґвалт, що не вщухає і сьогодні, російська преса Донбасу про “насильственную украинизацию”! Як паплюжилась і паплюжиться українська державність та українська мова, підбурюючи інфіковану імперською свідомістю значну частину російськомовного населення. Здавалося б, на всі ці прояви імперського шовінізму мали б зреагувати (в першу чергу!) представники російської інтелігенції Донбасу, захистити гідність своєї нації і висловити свою пошану до народу, серед якого і на землі якого живуть. Але жодного сміливця! А як зреагували українці, в тому числі й письменники? Ніби не помітили... І не помічають! Бо змирилися із статусом своєї другорядності і меншовартості.
А тепер давай подумаємо, чому так послідовно і так агресивно проімперські сили в Україні та за її межами відстоюють “права” російськомовного населення та протистоять поверненню зросійщених українців у свою мовну стихію. Адже про українізацію росіян не йдеться. Від них лише вимагається знання державної мови. Хіба це ущемлює їхні права? До того ж серед російськомовних більша частина не є росіянами. Чому це Москва так возлюбила “чужих”, заплющуючи очі на проблеми “своїх”? Чому її не хвилює відсутність в Україні, скажімо, білоруських, вірменських, грецьких чи грузинських шкіл? Чому не переймається складними проблемами татар в Криму? В Росії українців не менше, ніж росіян в Україні. А е ж українські школи? Хоча б кілька з тих, що були знищені в 20-х роках разом з учителями. Коли українці звернулися кілька років тому о російського уряду з пропозицією вирішити цю проблему, їм відповіли6 “Мы не против, покупайте землю и стройте свои украинские школы...”. В багатьох країнах Європи та Америки, в Австралії працюють не лише українські школи, а й факультети української мови при університетах, виходять українські газети та журнали, є українські радіо- і телеканали.. А що в Росії, де нас люблять, як братів, “широкой душой” з притаманною їй “всемирной отзывчивостью”? Чи задумувалися над цим росіяни, що живуть в Донбасі? Як представники справжньої інтернаціональної спільності мали б не лише задуматись, а й засудити у зверненні до Державної Думи Росії таку її “інтернаціональну” політику хоча б з остраху, що Україна почне переймати “передовий досвід” їхньої “великої батьківщини” і милостиво дозволить їм будувати російські школи за свої кошти, ліквідувавши державні. Чому ж Росія з часі Петра І і по сьогодні не може змиритися з фактом існування української мови?скільки було указів про її заборону! Як по ній топталися, принижували. Лише за користування нею в сімейному колі позбавляли дворянства, звань і посад! Бо мова — це могутня влада, ще могутніша, ніж влада державна. В Росії це розуміли і розуміють. Дозволю собі цитату з “Литературной газеты”. Це думка М. Ганіної: “Народ, Род жив, пока хранит бережно язык свой, данный ему Изначала. Слово. Лишь оно сохраняет историю Рода, Культуру, Обычаи, Сохраняет нацию. Только Слово”. А тепер я хочу порівняти процитовані слова про Слово з твоїми. Роздумуючи над тим, як могло статися, що саме в зросійщеному Донбасі виросли такі особистості, патріоти України, як Микола Руденко, Іван Дзюба, Іван Світличний, Василь Стус, ти робиш вельми сумнівний висновок: “Так может, дело не только в национальном языке? Возможно, все же таки и жажда свободы, независимости, самостийности впитана нами с генами от далёких пращуров. И это генное желание, как и генное стремление к свободе — самая дорогая ценность народа. Благодаря этому он и язык свой никогда не забудет... И нужно влзрождать в первую очередь то первозданное и извечное чувство, как подпочву всего остального...”. І закінчуєш свою думку, уже не сумніваючись, без знаку запитання: “Никто не отрицает, что проблема украинского языка в Донбассе совсем не жгучая. Но...”.
Шановний Іване, серед перелічених тобою видатних донбасівців немає жодного зросійщеного. Чи можеш ти назвати хоч два-три імені асимільованих українців (не лише донбасівців і не лише наших сучасників), які боролися б за волю і незалежність України? А скільки серед них таких, що проявили себе ворогами української державності! Навіть пасивна підтримка була вийнятком. Та що говорити про асимільованих українців, тобто про тих, що вже не володіють рідною мовою, коли навіть серед російськомовних, які ще не забули рідної, таких патріотів обмаль, і їхній патріотизм зовсім іншої якості. Їхні генні бажання та жага волі приборкані і пригнічені владою чужого Слова. Порівняймо патріотизм Гоголя і патріотизм Шевченка чи Франка. Показове щодо цього і визнання В. Короленка:”Моя батьківщина — російська література”. Це і є “патріотизм” за межами Слова, поза історією Роду, Культурою, Звичаями, Долею Нації. Ні, друже, е може бути Слово складовою частиною цілого, адже “було споконвіку і було Бог”, саме воно є підґрунтям всього іншого.
Поневолення починається не з військової перемоги над тією чи іншою державою, а з асиміляції її народу. Поразка може лише розпалити патріотичні почуття. Повержений воїн залишається воїном, а поневолена батьківщина ще дорожчою. “Так храм оставленный — всё храм, Кумир поверженный — всё Бог”. І лише з асимільованої людини, яка вже не має ні свого храму, ні свого Бога, можна ліпити будь-що. Кожна імперія цим користалася. Асимільовані інородці були найвірнішими рабами, охороняли царів і королів, з низ формувалися ударні військові загони. Найжорстокішими воїнами, на яких трималася Осьманська імперія, були яничари, серед яких переважали асимільовані слов'яни. Не турків, а саме їх найбільше боялися в Україні та Московії, в Польщі та Сербії... В літературі і психології давно вивчено весь процес поступової духовної деградації людини від почуття меншовартості аж до зречення свого роду з його звичаями і культурою, включаючи й рідну матір за те, що народила її не в палаці, а в соломяній мазанці і говорила не панською, а селянською мовою. Початок формування манкурта досить точно зафіксував І. Бунін: “ Так сын, спокойный и нахальный Стыдится матери своей — Усталой, робкой и печальной Средь городский его друзей”. У І. Буніна манкуртство породжене лише соціальною нерівністю та конфліктом між селом і містом. Але я процитував його рядки, бо вони мають безпосереднє відношення і до українців, “нації селюків”. Закріпачений, а згодом безпаспортний селянин, звичайно ж, мріяв вибитися в люди, стати мешканцем міста, де говорили “панською” мовою. Все це прискорювало денаціоналізацію, про згубні наслідки якої ще в ХІХ ст. говорив всесвітньовідомий мовознавець О. Потебня: “...для деционализированного народа естественным течением дел создаються неблагоприятные условия существования, вытекающие из умственной подчинённости... При подобной ломке неизбежно на месте вытесняемых форм сознания возаряется мерзость запустения... Люди, по правилу, добровольно не отказываются от своего языка, между прочим, в силу безсознательного страха перед опустошением сознания”.
Отже до спустошення, що відбувається на ґрунті соціальному, додається ще й деградація національної свідомості з “мерзостью запустения”. І манкурт-інородець українського (чи будь-якого) походження вже не лише соромиться своєї матері, а й своєї нації і мови, починає їх ненавидіти. Різноманітні форми деградації особистості ти , як психолог за фахом, можеш побачити і проаналізувати набагато глибше, ніж я. Ще до появи психології як науки було помічено, що асимільовані народи втрачають разом з рідною мовою і свій самобутній мелос. “Подобно тому, как малейшее изменение в устройстве глаза и деятельности зрительных нервов неизбежно даёт другие восприятия и этим влияет на всё миросозерцание человека, так каждая мелочь в устройстве языка должна давать без нашего ведома свои особые комбинации элементов мысли” (О. Потебня). Тобто, якщо випаде з нашої мови унікальна форма вираження пошани до матері “мати говорили...” (не говорила!), то це неминуче вплине і на наше сприйняття образу матері і на якість нашого почуття до неї.до речі, найвидатніші українці, що проявили себе за межами батьківщини, як В. Вернадський чи І. Пулюй, досконало володіли рідною мовою. І мені важко пригадати хоч одне велике імя українця асимільованого. Сьогодні наука констатує, як факти, лише яскраво виражені негативи денаціоналізації. А що відбувається на рівні фізіології, на генетичному рівні? Які наслідки асиміляції в другому, третьому поколінні? Які мутанти народяться від манкуртів? Як змінюється ментальність? Навіть на рівні соціології, порівнюючи різноманітну статистику, скажімо, Горлівки та якогось іншого, не в такій мірі зросійщеного міста, можна було б зробити вельми цікаві і важливі висновки. Але нічого в цьому напрямку не робилося і не робиться. А злочинне зросійщення нації продовжується, і наш рідний Донбас — найбільша і найпотужніша лабораторія, в які безкарно експериментують з українським (і не лише українським) населенням. Державні мужі, “в языкознании познавщие толк”, агресивно і послідовно відстоюють право українців залишатися і надалі асимільованими, тобто відстоюють право на духовну, моральну та інтелектуальну деградацію, не мерзоту спустошення. Навіть найвищі посадові особи не розуміють, що їхнє мовчазне потурання асиміляції, котра є національною катастрофою не меншою за чорнобильську, — не що інше, як державний злочин. Це їхній святий обов'язок, як керівників держави, широко оприлюднити всю правду про вже відомі і про можливі наслідки асиміляції й якмога швидше повернути зросійщених українців в лоно рідної мовної стихії.
В Росії до революції всі мовні проблеми вирішувалися валуєвськими та емськими указами. Більшовики були набагато обачливіші, про що свідчать, зокрема, останні праці Леніна, з відомих причин опубліковані лише за Хрущова. Але посилатися на ті праці не рекомендувалося. Декларуючи “повну свободу різних мов”, радянська ідеологія ставилася до націй та до багатомовності як до пережитку капіталізму. Уніфіковану і обезличену спільноту мала об'єднувати одна “інтернаціональна мова”. І саме Донбас одним із перших мав реалізувати цю ідею, яка не мала ніякого відношення до братства, рівності і свободи, і по своїй суті була імперською. В 30-х роках розпочалася гарячкова ліквідація українських шкіл. Мову приазовських греків оголосили неіснуючою: “Не было, нет и быть не может”. Шрифт грецького алфавіту втопили в Азовському морі. Що ж до самих греків, то їх, як виявилося, “в Донбассе никогда и не было”. І як можна, знаючи все це, стверджувати: “Многонациональный Донбасс отроду(!) исповедывает дружбу, равенство, братство. И это отрадно видеть и чувствовать, и осознавать как величайшее благо!” Усі етноси нашого краю живуть “исповедывая притом каждый своё, сугубо национальное”. Але і це ще не все. В роздумах “о мире человеческом вообще” ти приходиш до висновку, що “праобраз его утвердился в Донбассе”. Коли б ці думки я вичитав в одній із зібраних тобою легенд, то міг би їх сприйняти як художню правду міфу про золотий вік. Але ж це твої слова, а не безіменного автора легенди. Про те, як “привечал и обогревал” Донбас українців та греків, я вже сказав. “Всесоюзная кочегарка” була для них “всесоюзним крематорієм”. Про національні потреби інших нацменшин Донбасу ніколи не йшлося. Ніхто з них навіть не наважувався мріяти бодай про одну, хоча б недільну, національну школу. Всі вони були приречені на зросійщення і денаціоналізацію. А те “сугубо национальное”, що могли б сповідувати, вважалося націоналізмом. Єдине, чим їх ощасливив Донбас, — це усвідомлення та відчуття “величайшего блага”! І що маємо сьогодні?! Крім російських шкіл — мізерну частку українських та кілька грецьких. А тепер переведи погляд з “интернационального Донбасса” на “націоналістичну бандерівщину”. Там працюють школи російські, польські, угорські, єврейські, болгарські, румунські... і перед жодною школою не збирався натовп з плакатами “Руки прочь!,,”. І в регіональній пресі не було жодного зверхнього слова на адресу будь-якої мови. Пересічний мешканець Львова володіє як мінімум трьома мовами. А в Донецьку, де утворився “прообраз світу людського”, “навіть більшість українців не спроможна грамотно зв'язати двох слів своєю рідною. Росіяни, зазвичай, знають лише одну, свою, яка засмічена суржиком, спрощена і площинна, як газетні штампи. А все це позначається на інтелектуальному рівні населення. Для значної частини росіян Донбасу мов Бєлова, Распутіна, Астаф'єва... — вже як чужа, недосяжна.
В Донбасі (і хіба лише в Донбасі?!) вдень з вогнем не знайти жодного українізованого росіянина, а скільки крику і ґвалту навколо цієї вигаданої проблеми. Та не потрібні нам асимільовані етноси, ні росіяни, ні українці, ні татари, ні будь-хто із своїм “пересолюванням” та “мерзостью опустошения”. Нам потрібні повноцінні громадяни України. Ми нікого не прагнемо втоптувати і не хочемо бути затоптаними. Але не так просто випрямитись після трьохсотлітнього потоптування.
Українство Донбасу постійно тримали в гамівній сорочці “русскоязычия”. А хто намагався борсатися, опинявся далеко за його межами. Певне, пам'ятаєш, як за наказом першого секретаря Донецького обкому розігнали українську редакцію видавництва “Донбас”, а її членів вигнали з області лише за те, що в збірці новел початківця-прозаїка, яку вони готували до друку, хтось із місцевих ідеологів помітив ідейну ущербність. Мізерна кількість заляканих українських інтелігентів Донбас виконувала роль ідеологічної ширми, своєрідного “інтер” перед “націоналізмом”, певна річ, російським, який сповідувала радянська імперія. З особливою гордістю, говорячи про Донбас, ідеологи всіх рангів відмінювали епітет “багатонаціональний”. Ця традиція живе посьогодні, хоч насправді таким Донбас ніколи не був. Переселення туди різних народів, добровільне і примусове, супроводжувалося асимілятивними діями, перемішуванням та розчиненням цих народів з метою витворення нового ідеологічного субетносу, нового типу людини без роду і племені — російськомовного, а, точніше, “суржикомовного Ніхто”, якому надавалося як “новонародженому” право вільного вибору собі національності. Але вільний вибір був чітко прорахований і відповідно направлявся. І не було жодного випадку, щоб “Ніхто” виявило бажання стати представником непрестижної нації. Сьогодні проімперських ідеологів, які запекло відстоюють це “демократичне право”, цікавить не “п'ята графа” в паспорті “суржикомовного Ніхто”, а виключно його мовна орієнтація, адже мова — це влада! І саме тому в Москві так переймаються “долею всіх російськомовних громадян” України, а не лише росіян. Коли б українці в Канаді, Америці, Аргентині та багатьох інших країнах були асимільовані, як в Росії, то чи мали б ми від них таку моральну, політичну та матеріальну підтримку?! Завдячуючи їм в українських школах Донбасу з'явилися комп'ютери. Без їхньої допомоги значна частина українських газет і часописів перестала б існувати, а наша національна культура нагадувала б сьогодні “Дике поле”. І мені дуже прикро, що всі оті наші земляки-патріоти, які волею долі опинилися за межами рідної батьківщини, але так багато для неї роблять, не є сьогодні почесними її громадянами.
Певна річ, росіяни, яким випало жити в Україні, тягнуться до своєї материкової батьківщини і далеко не всі вони прихильники української державності. Для багатьох розвал імперії, як висловилась одна московська поетеса. “осокою — по душе”, бо “уже не цветет на каштанах русская речь, и по-русски уже не говорит инжир”. У бік вчорашньої метрополії дивиться і якась частина малоросів, які, позбувшись свого національного, ніби ж вибилися в люди, і раптом виявляється, що всі їхні сподівання почути схвальне “молодец, хахлёнок!” не справдилися, і навіть в армії “лички” за національне відступництво уже не дають. А будь-які зовнішні зміни, що потребують осмислення і відповідних змін в свідомості і душі самої людини, викликають в останньої спротив. Часом потрібна неабияка сила духу, щоб визнати свої помилки, свою неправоту. Ти як прозаїк і психолог знаєш це краще за мене і, до слова, міг би написати цікавий психологічний твір про складні внутрішні протиріччя людини, що, перебуваючи під владою чужої мови, постійно оглядається на покинуту рідну, то шукаючи аргументів для свого виправдання, то усвідомлюючи, що ті виправдання лише збільшують його вину перед неї. І нарешті — “втеча з полону” з огляданням уже на чужу мову, до якої звикла і яку знає краще, ніж рідну. Це ще ніким глибоко не освоєна тема. А ти ж все це внутрішньо пережив.
Думки і настрої частини росіян з комплексом імперської свідомості (тобі в Донецьку видніше, чи є саме ця частина більшістю) досить відверто, “взахлёб” аж до істерики, але чітко і точно фіксує у своїх віршах О. Лаврентьєва. На її останню збірку “Зажженная свеча” ти та А. Кравченко відгукнулися позитивними рецензіями і без жодного критичного “але”.
Лаврентьєва не приховує своєї проімперської орієнтації. “Империя! Вам ненавистно слово? Его вам не дано уразуметь. Оно синоним крепости и крова”. Імперія над усе і на цьому стою. А ті, що називали її “тюрмою народів”, певна річ, недоумки, котрі забули “долг дочерний и сыновий”, “тля” й “бесы”. Відчай і гнів полонили душу і свідомість поетеси: “...чувствую я даже во сне презренье чужих рас”. А до того ж ще й всілякі “малые народности”, які натомість подяки імперії за безкоштовне перевезення їх спецешелонами до Казахстану та Сибіру, проявляють непоштивість, лаючи “действительно большой народ”. Сприйняти це, як нормальне явище, як реакцію нацменшин на кривди та несправедливість, заподіяні їм шовінізмом, Лаврентьєва не сроможна. На її думку, це гарячка розуму, “хворь”, адже “кому за что судьба какая — решается на небесах”. Вирішується, справді, там, але без присутності самопризначених божих посередників, навіть якщо вони преставники Московського патріархату, один з яких у Київській Печерській лаврі на запитання поета і посла Хорватії Джуро Відмаровича “Чому тут, у серці України, божі слуги розмовляють виключно російською мовою?” — гонорово, самовпевнено відповів: “Потому что украинский язык Богу не угоден”... Це яскравий приклад, як поглинається релігійна свідомість імперською з її головною ідеєю всесвітньої монархії, що мала, на думку Тютчева, простягтися “по крайней мере до Нила и Ганга с Царьградом как столицей”. І для реалізації цієї ідеї все дозволено, богоугодно, і тому навіть “в своей борьбе с братским народом Россия руководствовалась не зверскими инстинктами, а только необходимостью “державы целость соблюсти”. Коли 1831 р., подолавши опір повсталої Варшави, російські війська розстрілювали і вішали повстанців, великий поет звертається до Польщі “утішливими” рядками, які на переконання філософа В. Соловйова, “гуманностью дышат”. “Ты ж, братскою стрелой пронзённый, Судеб свершая приговор, Ты пал, орёл одноплемённый, На очистительный костёр! Верь слову русского народа: “Мы пепл твой свято сбережём. И наша общая свобода Как феникс, возродится в нём”.
Для Лаврентьєвої розвал Союзу — це справа рук нечистої сили, порушення світопорядку. Вона роздратовано звертається , певне, до покійної Г. Гордасевич: “А ваше самостийное вино бъёт через край и не пьянит, Галина”. Проголосивши незалежність , “бесы и предатели” “отчизну вырвали из рук”, і для поетеси “уже чужбина около дверей”, а на “чужбине” і “время другое. Мы твой, Россия, отставший народ — увы, двойные изгои”. А сп’яніла від самостійності “наивная страна”, що “яблочка без яда не может поднести “, “поёт и пляшет, и, новостями пьян, что она всех краше, ей врёт телеэкран. “Радиют” элементы. Бросает граждан в дрожь. О, зеркальце, зачем ты своей царице врёшь?”. Можливо, коли б “элементы” та заспівали, як в добрі старі часи, “Хороша страна Болгария, а Россия лучше всех”, приводу для написання цих віршів не було б. А коли б українці змирилися з усіма претензіями “величайшего языка” в Україні, то не з’явилися б у Лаврентьєвої рядки про “гонимую русскую речь” в Донбасі, де останній сьогодні належить весь інформаційний простір. Але й цього поетесі замало, їй хотілося б узаконити цю окупацію. Про допомогу звертається до Росії: ”Что делать нам, ответь!”, адже “мы на разрыв стоим. Зачем, Россия, чужих детей ты предпочла своим?”. І радить однодумцям: “Где застала война, там крепи оборону. А закрыта спина ветром с Волги и Дона”.
Інколи войовнича риторика поступається напливам відчаю: “Повсюду враг, а путь на север измнниками перекрыт. Мы сеем ветер, сеем ветер, стеная у пустых корыт”.
Як відомо, “поэта далеко заводит речь”, особливо “гонимая”. В стані депресії і маячні, коли розум не контролює емоцій, можна написати і не таке. Та Лаврентьєвої було достатньо час, про що свідчать дати під віршами, об розібратися в написаному і відкинути все, що не відповідає її смакам і тверезому розумінню. Вона цього не зробила. Отже, це її переконання. Вона так думає і на тому стоїть.
В Донбасі рецидиви імперської зверхності такі ж реальні, як і рецидиви хохлацького національного нігілізму та угодовства. Але для інтернаціональної донецької спільноти це явище настільки звичне, що вона не лише не думає про його можливі небезпечні наслідки, а навіть його не помічає. Ні ти, ні А. Кравченко, певне, з почуття “донбаського інтернаціоналізму” жодним словом не обмовилися про це, оцінюючи збірку Лаврентєвої “как большое достижение в русской поэзии Донбасса”. Для наших читачів виписую один з “вершинних” творів поетеси без скорочень: “Всем мечтаньям конец. Бесконечное время тоски. Что напишет свинец, будет начато с красной строки. Кончен старый период. Мы новый период начнём. Только звёздное диво правдиво на небе ночном. Надевают терновый венец на чело старики. Что напишет юнец, будет начато с красной строки”.
Згадуючи імена представників різних національностей (білорусів, татарів, бурятів, болгар...), що тимчасово мешкали в Донбасі й писали на рідних мовах, ти розчулено підкоеслюєш, як їм було добре в “интернациональном содружестве”. То чому ж ніхто з них не прижився в нашому краї, де за всіма національними меншинами, в тому числі за українською більшістю, пильнувало без’язике національне небуття? І яким буде “новый период” “донбаського інтернаціоналізму”, що на твою думку “огромное благо, что бы там не говорили с точки зрения национальной идеи”? Дивно, що ти національну ідею вважаєш неприйнятною для інтернаціональної спільноти, не задумуючись над тим, що в усіх країнах світу (і в Росії теж) національна ідея є наріжним каменем державної ідеології і політики, що саме вона передбачає не лише інтереси корінної нації, а всіх громадян? Вона “не спрацювала” в Україні лише тому, що над інтересами народу і держави домінують інтереси олігархічних кланів, яких влаштовують і хохли-малороси зі своїм національним нігілізмом, і та частина росіян, що проявляє байдужість або агресивність до української державності. Саме громадяни, позбавлені національної гідності та патріотизму, провокують моральну деградацію спільноти і соціальні конфлікти, легко стають розмінною монетою в руках політиків. Тільки на основі національної ідеї можна створити справжню співдружність. Так думає і чимало росіян, від імені яких звернувся до І. Драча Вадим Пеунов. Його думкою про національну ідею я й закінчую свій лист: “Вдячний Вам, Іване Федоровичу, за виголошення національної ідеї, яка спроможна збивати до єдиного гурту різних людей. Ми всі різні, і нас, поза нашим бажанням, об’єднує доля України, бо кожний з нас — її жива частина”.

Леонід ТАЛАЛАЙ

P.S. Лист опубліковано в газеті “Літературна Україна” 24 жовтня 2002 р.

Анатолій Кичинський