Пригоди іспанця в степах України

Бажаючих помандрувати на окуповані території можна зустріти скрізь - сам не раз зустрічав туристів з європейських країн, які збираються поїхати в Абхазію, Нагірний Карабах або Придністров'я. Або щойно повернулись звідти. Подібні "туристи" є вже і у нас.

Нещодавно, просто під час воєнного стану, з твердим наміром побувати на територіях т. зв. "днр/лнр" і окупованого Криму в Україну приїхав 21-річний іспанець. Не знаючи жодного слова українською або російською він першим ділом попхався до Донецька.

На блокпості українські вояки завернули хлопця назад, пояснивши, що його мрія побувати в "днр" є нездійсненною. Вчинили вони мудро: на окупованій Росією території мандрівника могли б запросто кинути "на подвал" і під страшними тортурами змусити зізнатись, що він є фашистським шпіоном або агентом Госдєпа. Нащо треба нашим воякам брати такий гріх на душу. Тож порадили вони йому розвертатися і мандрувати мирною Україною.

Впертий іспанець прислухатися до тих порад не став і з Маріуполя попхався до Криму. Глянув на карті, яке село є поруч із кримською межею, застрибнув у Херсоні в автобус з написом "Преображенка" і поїхав назустріч невідомому.

На все про все у нього була одна ніч, бо на наступний день у нього в кишені лежало два квитки на потяг з Херсона до Одеси і з Одеси в бік словацького кордону та зовсім трохи дрібних грошей на все про все.

Темним зимним вечором автобус привіз його до Преображенки. Звісно, не каланчацької, що відносно поруч з кримською межею (до тієї Преображенки навіть з райцентру нічого майже не ходить), а тією, що під Чаплинкою. Шокований водій рейсового автобусу ("не можу ж я його залишити просто тут посеред вулиці, куди він піде?") намагався якось допомогти хлопцю. На щастя у того при собі був номер мобільного моєї подруги з сайту каучсерфінга, з якою він навіть не був знайомий. Подзвонив навмання, намагаючись зрозуміти, чого від нього хоче водій і попросивши виступити перекладачем.

Лише тоді хлопець зрозумів, що потрапив до "не того" села. Факт існування кількох сіл з абсолютно однаковою назвою його ошелешив. Але бажання неодмінно, "хоч тушкой, хоч чучєлом" вночі дістатися до Криму переважало будь-які спроби дослухатися до розумних порад: доїхати до Чаплинки, знайти десь переночувати і вранці виїхати на Херсон, щоб встигнути на потяг до Одеси і Словаччини. Водій встиг навіть викликати таксі з Чаплинки ("воно коштує 60 гривень, цей іспанець може заплатити? У нього взагалі хоч є якісь гроші?"). Коли таксист приїхав, хлопця зголосились відвезти до райцентру безплатно, аби лише з ним не сталось ніяких пригод.

У Чаплинці мандрівник всидіти на місці не зміг. Глянувши на карту, він вирішив, що "до кримського кордона якихось 15 км" і вирішив іти пішки до каланчацької Преображенки. Моя подруга спробувала його відмовити, казала, що на КПВВ з чаплинського боку йому нічого не "світить", але марно ("Так це ж тут рядом! Може якусь машину зловлю! Але, блін, тут так холодно! Я вже змерз насмерть. Ну чому, чому тут, блін, так холодно?")

Ніяких машин в пізній вечірній час у бік Криму або "потрібної" Преображенки не було й близько. Дочалапав хлопець до першого блок поста і дуже зрадів: ось він, омріяний кримський "кордон"! Ура!

Чергові на блокпості теж "зраділи" прибульцю: робити їм було нічого, а тут нізвідки їм на голову впав іноземець. А якщо він шпійон? А якщо засланий росіянами казачок? Воєнний стан, як ніяк! Почали допитувати, швидко зрозуміли що до чого, відігріли, пожали руки, зробили селфі і розповіли, що до межі з Кримом йому чалапать ще дуже довго - не менше 12-15 км. І що навряд чи до ранку йому взагалі вдасться туди потрапити. Коротше, прощавайте квитки до Словаччини в бік дому, куплені на останні гроші.

Розчарованому іспанцю залишалося лише сісти на зловлену для нього машину і знову повертатись до Чаплинки. Шукати там якесь житло було вже запізно, тому він вирішив перечекати до ранку в районі автостанції. Де й був затриманий місцевими патрульними, які у свою чергу теж дуже зраділи появі дивного незнайомця: може він шпіон? Утім, шпіонську сутність довести їм не вдалось. Тож, перевіривши документи і зробивши вже традиційне селфі, вони відпустили його на всі чотири сторони.

Вранці він на попутці доїхав до Херсона. Запізнився на перший потяг. Примудрився знайти на блаблакарі попутку до Одеси за 115 грн. ("От же ж жмот!" - заявила моя подруга). Встиг до потяга в бік Словаччини і, вкрай розчарований тим, що так і не зміг потрапити до "днр" і Криму подзвонив знов цій моїй подрузі.

- Ти розумієш, що до подібних поїздок треба готуватись дуже ретельно? Адже при найкращому розкладі тобі б довелось по 2 години провести на межі з тим же Кримом. І взагалі для подібних поїздок потрібна дуже чітка мета. Навіщо це тобі?

- Нііі, я так не можу. Я надумав їхати, ото й поїхав, - відповів. - А мета моя проста: побувати на всіх цих ["спірних"] територіях. Я був де тільки можна: на північному Кіпрі, Південній Осетії, Абхазії, Нагірному Карабасі, Придністров'ї. Не зміг потрапити лише до Донецька і Крима.

Зауваження подруги про те, що навряд чи варто їхати на ці території "просто так" наштовхнулись на його повне нерозуміння. Бо головне для нього - адреналін і чергова галочка на гугл-мапах: "я там був".

Не здивуюся, якщо він невдовзі повернеться до України і спробує потрапити до Криму ще раз. І що за його прикладом потягнуться й інші шукачі пригод.

Oleh Baturin