Про сучасну медицину

В мене перейми почалися вночі. А дитина народилася через кесарів розтин під вечір наступного дня. 

Бо черговий лікар сказав: "Ляж поспи... Це не справжні, це тренувальні" І мене до ранку залишили в палаті. І до ранку все стихло. Не той в мене був стан, щоб сперечатися і відстоювати своє право народити вчасно...

Аж за кілька місяців я збагнула, що лікар тупо не хотів братися за діло, бо була середина ночі. І це ніяк не могли бути тренувальні перейми, бо було повних 40 тижнів вагітності і вже відійшли води (перейми почалися потім). Можливо, якби тоді зразу почати стимулювання процесу - стрибання на фітболі і т.п. - я б народила самостійно? Але ні, я послухалась лікаря і тихенько лежала в темноті і холоді, намагаючись заспокоїтись і заснути. Вже вдень прийшла інша зміна, і зайнялися мною, але перейми стихли і не допомогли вже навіть крапельниці - процес не йшов далі. Після 8 годин болісного штучного стимулювання я погодилась на запропоновану операцію бо вже просто хотілося відключитися від усього, забутися під загальною анестезією.

Тепер я знаю на власній шкурі: як довго болить порізаний і зашитий живіт (знеболююче вже не можна, бо грудне молоко не повинно містити ліків...), і навіть неможливо відкашляти слиз, який скопичується у горлі під повним наркозом. Як огидно висить та шкіра на животі, мабуть, уже на все життя - бо поки в інших породіль все стягується і стає на місце, твоє тіло намагається оговтатися від такого втручання і просто загоїти порізи шкіри, м'язів пресу та матки. Як сиплеться волосся після анестезії. Як дитина півдоби після народження голодна - бо наркоз подіяв і на неї, і в напів притомному стані вона наковталася околоплодної рідини, а медсестра не здогадалася промити шлунок (кожна порція молока просто виходила назад, аж поки моя мама не викликала лікаря і той нагадав медсестрі промити шлунок...

Доречі лікаря також не хотів кликати, бо вже знов була ніч. Добре, що моя мама вміє вимагати і скандалити). А за два тижні після операції я знов опинилась у лікарні, бо пішли ускладнення. 7 днів інтенсивної антибіотико-терапії, зникле молоко після цього, закрепи у новонародженого маля від штучного годування. Два місяці відновлення молочного годування, півроку нервування з цього приводу і відсутність сну (бо коли в грудях молока півложки - дитина їсть кожні 15-30 хвилин).

І кульмінація всього цього - лікування післяпологової депресії. Це коли дитині вже 2 роки, а я все не можу оговтатися, щодня плачу і сварюся навіть з незнайомими людьми. Бо недосипання, стрес, неочікувані проблеми і хвороби + дитина, яка вимагає 100% моєї уваги. Додайте той факт, що біологічний батько дитини зі мною не живе і ніяк не підтримує.
За всіма прогнозами я мала народити самостійно, бо вагітність була безхмарна. Дитина була довгоочікувана, я хотіла радіти малюку і пошвидше повернутися до своїх справ. Натомість 2 роки нервувань і зривів, 2 роки психоневрологічної реабілітації. Тепер ще необхідна фізична реабілітація, бо в свої 31 я почуваюся на 60 після всього цього.
Кому тепер "віддячити"? Чи могло бути інакше? Скільки ще таких змучених через лікарську байдужість?...

Татьяна Атахаджаева