"Полагодити" воду: як змінити підхід держави до очистки річок

Поверхня Землі на 70% вкрита водою і лише 0,6% з них — це питна вода.

Україна багата річками та озерами, але як ми ставимося до цього ресурсу?

Наші основні річки, особливо Дніпро, покриваються зеленими водоростями.

Господарська діяльність негативно впливає на наше джерело життя.

До того ж, система водопостачання та система водовідведення великих міст будувалися давно, й інфраструктура цих важливих об'єктів — у поганому стані.

Через недостатнє фінансування цієї сфери незабаром ми можемо залишитися без питної води. Річки спочатку перетворяться на озера, потім зникнуть, і нам буде все складніше і все дорожче добувати для себе питну воду.

Наші водоканали, які є добувачами питної води та основними очищувачами стічних вод, не перебувають в хорошому стані, особливо якщо порівнювати наші підприємства з європейськими. У Європі давно зрозуміли, що в першу чергу потрібно інвестувати в життєво важливі ресурси: повітря, воду, довкілля загалом.

Приклад Польщі свідчить, що десятиріччя цілком достатньо для повного оновлення інфраструктури водопостачання і водовідведення. Не секрет, що Європейський Союз серйозно переймався зношеністю інфраструктури в Польщі. Системне інвестування, залучення інтелектуального ресурсу дозволило вирішити цю проблему.

Які виклики стоять у цій сфері перед Україною? Проблема в тому, що ми досі не розуміємо, у якій точці координат перебуваємо. У контексті управління водою ми зараз на рівні країни третього світу. Це означає, що ми втрачаємо очищену воду і повертаємо в річку неочищені стоки. Це, напевно, одна з найбільших проблем.

Як наслідок, у річках з'являється багато водоростей, і коли вони лягають на дно, рівень мулу постійно накопичується. Відповідно, води в річці стає все менше і з неї все важче брати воду для приготування питної води.

Турбота про річки повинна бути пріоритетом держави. Недостатньо інвестувати в інфраструктуру очищення стоків. Ми повинні очистити річки. Ігнорування проблеми лише збільшить видатки на очищення у майбутньому та ускладнить цей процес.

У Житомирі 528 км водопроводу і лише 280 км каналізаційних мереж. Це означає, що люди отримують питну воду і повертають її не в систему каналізації, а в ґрунт.

Ми з великими труднощами залучаємо та освоюємо інвестиції світових донорів. Державна система, на жаль, не сприяє вирішенню цієї проблеми. З 2014 року ми взялися до справи, але це еволюційний процес, а потрібен революційний.

В Ізраїлі була проблема з єдиним озером, з якого вони беруть воду. Рівень води у ньому знизився до критичної межі. Тоді держава навчилася знесолювати воду Середземного моря і подавати її в систему питного водопостачання.

Тепер ізраїльським водоканалам набагато легше. Вони не гасять системні пожежі, вони управляють ресурсом. У них нема божевільних операційних витрат, вони думають тільки про капітальні витрати. Ми ж постійно латаємо діри.

Чому нас навчила ситуація з хлором? На жаль, нічому. Водоканали могли перестати подавати воду населенню. Тільки фінансами цю проблему не вирішити, тут повинні з'явитися стратегія і постійне інвестування. Наприклад, для Житомира потрібно 20 млрд грн і десять років. Після цього можна буде говорити про системний розвиток.

Імплементація проектів почнеться з тендерної процедури. Ми до цього не готові, але нам доведеться вчитися. Експерти з ЄС або США допоможуть. Це великий шматок роботи і часу, але без тендерів грошей не буде. Все повинно бути прозоро. Інвестори — Світовий банк або ЄБРР — таким чином виключають корупційні і політичні ризики.

Поки ми не перейшли червону лінію, нам потрібно вирішити цю проблему і повернути собі життєво необхідний ресурс — воду.

Андрій Нікітін