Підтримати нас

Війна і діти: у пошуках потрібних слів. Ірина Ханікова про досвід мами в окупації

Vgoru
19 серпня 2022 15:00
1,253
Поширити:

Ірина Ханікова — не просто мама п’ятьох дітей. Вона голова громадської організації “Сонячні діти Херсонщини”, створеної для підтримки дітей з синдромом Дауна та їхніх сімей, засновниця Інклюзивного простору дитячих мрій “Сонячний світ”, а ще багато років займається просвітницькою діяльністю. З початком російського вторгнення вона брала участь у мітингах, допомагала пораненим, але змушена була виїхати з Херсона. Тепер з родиною знайшла прихисток у Вінниці. З нами пані Ірина поділилася своїм досвідом окупаційного життя та розповіла, чим займається на території Вільної України.

Війну вважали страшним сном

Ірина зізнається - згадувати початок війни важко, тож якось намагалися “закрити” ту сторінку і починати нове життя, але все одно повертається і повертається до страшних, важких годин, місяців, які родина провела в окупації. Вони не очікували, що справжня війна торкнеться їхнього життя. Але 24-го лютого жінка прокинулася від дзвінка своєї подруги, вона і повідомила, що все почалося. Потім почули вибухи.

“Спочатку був шок, — каже Ірина Ханікова. — Ми не готувалися до війни, в нас не було, ані“тривожної валізи”, ані запасів  і жодного плану, що робити”.

Вона намагалася взяти себе в руки, вийшла на вулицю — і побачила: люди почали все скуповувати у крамницях і аптеках, стояли черги. У перший день родина чекала, що ось-ось все це закінчиться, вважали війну помилкою, страшним сном,  прокинешся — і кошмар зникне.

Було відчуття: треба щось зробити корисне — і це все закінчиться

На другий день прийшло усвідомлення, що це не сон і не помилка, що треба готуватися до страшних подій. Але стати в магазинні черги - не встигли, бо зранку Ірині зателефонували дівчата з лікарні та просили допомоги: у шпиталь доставили перших поранених, їх, закривавлених, треба якось перевдягнути, а одежі нема. У шафах щось познаходили, раділи залишкам шкарпеток з акції “Lots of Socks” (цей флешмоб Ірина організовувала у рамках Всесвітнього дня людей з синдромом Дауна), футболкам з фестивалю “Щасливі разом”, зібрали  речі  та віднесли до шпиталю. Тільки передали одяг — знову дзвінок: їсти нема чого ані пораненим, ані медперсоналу, який вже добу   на роботі. І каструля курячого бульйону, який Ірина тільки-но наварила для дітей, переливає у пляшки і несе до лікарні.

“Родина відійшла на другий план. — згадує Ірина Ханікова. — Було таке відчуття, що треба щось зробити корисне — і це все закінчиться. Якщо я буду таке робити для всіх, все закінчиться дуже-дуже швидко. Але цього не сталося”.

Через кілька днів родина відчула весь жах нестачі продуктів. Бо ж за волонтерськими справами не встигли зробити запаси та виявилося, вдома немає ані борошна, ані цукру. І почалися “дні бабака”: прокинутися зранку, зайняти з дівчатками чергу, вистояти, щось купити, прийти додому, приготувати їсти — і зануритися у гаджети в пошуках новин.

Було дуже багато дзвінків від друзів, колежанок з організації, всі розпачливо питали, що робити далі. І хоча жінка й сама не знала, все ж знаходила якісь слова підтримки:

“Я не знаю зараз, де я їх брала, не знаю, звідкіля бралися  ці сили, це відчуття натхнення казати людям, що треба робити, як треба себе поводити — чесно, не знаю. Але я це робила, казала, підтримувала”.

Початок мітингів в Херсоні Ірина Ханікова зустріла з ентузіазмом — їй бракувало можливості вийти й заявити: ми українці. І це при тому, що жінка багато років розмовляла виключно російською, та й зараз до своєї української ставиться досить скептично. Каже, було дуже страшно, особливо коли проїжджали БТРи, коли  на площі зник хлопець, і досі невідомо, де він. Але попри страх їй хотілося виходити і говорити, що Херсон — це Україна.

Потім виникло питання з роботою організації, на той час усі родини залишалися в Херсоні та потребували якоїсь підтримки. З Тетяною, керівницею інклюзивної театральної студії, вони вирішили продовжувати зустрічі з дітками онлайн.

“Коли ми перший раз вийшли на цю онлайн-зустріч, хто з підвалу, хто звідки зміг, варто було бачити очі цих дітей, — розповідає Ірина. — Вони так зраділи, було видно, як їм не вистачало спілкування, можливості побачити одне одного. Для них це було ковтком свіжого повітря. І ми почали робити ці зустрічі систематичними — попри поганий зв'язок, брак сил, бажання плакати або кричати. Ми збиралися та спілкувалися, підбирали такі теми, щоб дітям було цікаво та корисно. Одним словом, щось робили”.

Діти й війна

Про війну з дітьми не говорили — навпаки, намагалися розповідати про щось добре та повністю відволікати їх від подій навколо. З ними читали казки, співали, танцювали, тренувалися, навчали правильно дихати й багато малювали, аби вони не чули, що за вікном відбувається щось страшне, могли знову стати розкутими і покращили свій психологічний стан. Але ці діти, діти з синдромом Дауна, і не питали про вибухи. Син Ірини Артем продовжував жити життям, яким жив і до війни — хіба що його не виводили на вулицю, де він міг би побачити ворожі БТРи. Складніше їй було з донькою Ксюшею, бо вона все розуміла, бачила, в неї були панічні атаки — з нею доводилося працювати та розповідати, що це таке війна.

Тож в організації не було групових терапевтичних занять — вирішили, що за наявності проблеми краще, щоб мама особисто поговорила з дитиною. Дорослі просто намагалися робити будні своїх сонячних діток щасливими та яскравими.

“Можливо, це неправильно, — розмірковує Ірина, — але нам так було спокійніше. Ми не знаходили слів, я їх і досі не знаходжу, як правильно розповісти дитині про все, що відбувається. Перше, що робила, —  обіймала дітей, пропонувала дихати разом, казала нічого не боятися, бо мама поруч, що все буде добре. Більше слів я не знаходила”.

Валізу в руки — і вперед

Виїздити з окупованого міста родина Ірини дуже довго взагалі не планувала — хотіли дочекатися ЗСУ в Херсоні. Змусили зробити цей крок російські військові, які стали “навідуватися” до будинку. Спочатку вибивали двері в одній з квартир на другому поверсі — діти тоді дуже налякалися, а дорослі почали ховати всі гаджети й видаляти соцмережі. Вдруге прийшли й просто подзвонили в домофон... І навіть тоді, розуміючи всю необхідність, вона ще й не була готова виїжджати.

Відповідальність за життя родини взяв на себе старший син. Він  зателефонував і сказав: “Мамо, завтра о 5-й ранку вас чекає авто. Валізу в руки — і вперед”. Він організував евакуацію понад 27 родин з Херсону, вивіз своїх старших сестер, а потім і родину мами з молодшими дітьми. Сам виїхав останнім, забравши собаку та кішку. Ірина згадує, як переживала спочатку за одну старшу доньку, потім за іншу, як чекала на їхні дзвінки з підконтрольної території — і тільки після того могла видихнути. Тепер настала їхня черга...

Мінімум речей, невеличка машина, в ній двоє дорослих і двоє дітей їхали разом з іншими людьми. Вони потрапили під вогонь, ці 2,5 години під пострілами з “Градів” згадують з жахом. Ксюша плакала, а Тьома чомусь із самого початку співав гімн України — і співав доти, доки не потрапили до своїх. Мабуть, вперше жінка раділа, що син не дуже добре розмовляє, і зрозуміти його слова чужа людина не могла. А от мелодію він передавав точно! Ірина дуже боялася за дітей, але нарешті 12-годинна подорож з Херсона до Миколаєва закінчилась...

Бути сильною та мужньою

Виїзд з Херсона є серйозним випробуванням для будь-кого, а для батьків дітей з синдром Дауна він стає надскладним. Ірина Ханікова розповіла, що декільком родинам вдалось виїхати — дехто вирушив за кордон, дехто залишився в Україні. Але ще 10 родин перебувають в Херсоні. Попри порушений зв'язок та інтернет, вона за найменшої змоги намагається спілкуватися з усіма батьками та підтримати кожного.

Одна з найголовніших причин того, що люди не виїжджають з окупації — відсутність коштів. Інші не хочуть кидати  батьків похилого віку. Є різні причини. Ірина вважає: кожна родина сама має прийняти рішення, виїжджати чи залишатися, а вона, згадуючи ці 2,5 години під “Градами”, не має права тиснути на людей. Лише опинившись вдалині від вибухів, у затишному селі на Одещині, жінка відчула, як розривається серце від усвідомлення того, що все залишилося в Херсоні — житло, друзі, речі, робота...

“Діти дивляться  і питають: “Що далі, мамо? Що будемо робити, як і де будемо жити? А де наші друзі? Чи зможемо  повернутися додому?” А ти не знаєш жодної відповіді. Я не кажу, що це страшніше, ніж жити в окупації, але теж дуже страшно. Але я намагаюсь посміхатися, намагаюся робити все, щоб діти були щасливі”.

Через “згусток нервів”, через нескінченні сльози, яким вона не дозволяє взяти над собою гору, Ірина намагається підтримати всіх — і тих, хто залишився в Херсоні, і тих, хто виїхав. Намагається підтримати і конкретними справами,  і постами у Фейсбуці. Вона відчуває, що повинна давати людям  підтримку, повинна усміхатися, повинна бути сильною, мужньою людиною, але засмучується, що вдається їй це не завжди.

Окупація зупиняє розвиток

Ірина, як і багато батьків “сонячних дітей”, вкладала багато зусиль в розвиток свого сина і завжди раділа гарним результатам. З початку окупації все припинилося, занять і тренувань не було. Коли дитина постійно нервує, не розвивається, а якось “відкочується” назад, бачити це  болісно. Саме тому дорослі намагалися з ними займатися, відволікати, щоби їх ніщо не засмучувало. І тому, що батьки дітей з синдромом Дауна, які перебувають у Херсоні, попри все продовжують займатися зі своїми дітьми, Ірина дуже радіє. Вони ходять в реабілітаційні центри та до приватних логопедів, вони зустрічаються в інклюзивному просторі “Сонячний світ”, проводять там дні народження та майстер-класи для своїх дітей.

“Я розумію, наскільки гарну справу ми робили в Херсоні весь цей час, поки не було клятої війни, що батькам це дає якісь сили, якусь надію, що все буде добре. Вони зараз продовжують спілкуватися одне з одним, і продовжують все те, що ми робили 8 років, і це дуже гарно”.

На вільній землі

Ірина Ханікова бачить, що зараз кожна родина дуже переймається своєю дитиною - і особливою, і звичайною.

Ті, хто виїхав за кордон, розповідають, що дуже важко, не розуміючи мови, пристосуватися до життя. І хоча українців приймають, надають житло, харчування, з одягом допомагають, але того повітря, як у нас в Україні, тих друзів, того спілкування немає. Дехто вже знайшов роботу, шукає дітям садочки та школи. Але всі вони живуть з надією на повернення, хоча ніхто не знає, коли це станеться.

Ірина радіє, що дівчата, які зараз мешкають в інших містах України, не втрачають командного духу, до якого звикли в Херсоні. Бажання допомагати та бути корисними для суспільства не дає їм сидіти на місці, волонтерять всі — плетуть сітки, допомагають в якихось їдальнях.

Вона, як завжди, перебуває у вирі подій громадської діяльності: продовжує підтримувати родини, шукає донорів і переказує кошти від них на рахунки тих, хто потребує допомоги. Через Червоний Хрест і волонтерів долучається до пошуків гуманітарної допомоги для всіх, хто залишився і хто виїхав. Організація “Сонячні діти Херсонщини” підписала меморандум з іншою організацією, яка займається захистом прав осіб з інвалідністю, і зараз працює над інформаційною компанією, що допоможе донесли до людей з інвалідністю складні питання стосовно війни.

Її діти вже живуть нормальним дитячим життям: ходять на тренування з брейку, на заняття з гончарства, на майстер-класи. Але тільки-но чують сирени,  вибухи або гучні звуки — одразу затуляють вуха. Часом вони посміхаються, а часом начебто без особливих причин в них котяться сльози. І мати розуміє: потрібно дуже багато часу, перш ніж вони трохи заспокояться, а їхній психологічний стан покращиться.

Життя продовжується

Наостанок розмови Ірина Ханикова побажала всім нам миру, душевного спокою та міцних обіймів рідних:

“Я хочу, щоб кожен з нас залишався людиною, незважаючи на обставини, щоб кожен з нас не судив іншого, тому що ми всі люди. В кожного своє життя, але ми всі українці. Я пишаюсь тим, що я українка, що я херсонка. Тримайтеся, херсонці, згадуйте якісь гарні моменти свого життя, тому що це   допомагає. А якщо погано — дихайте, і вам буде трохи легше від того, що ви дихаєте, що ви живі, і життя триває”.

 

Підтримайте роботу редакції. Долучайтеся до спільноти"Вгору" https://base.monobank.ua/

Поширити:
ЗАРАЗ ЧИТАЮТЬ
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
ОСТАННІ НОВИНИ
Матеріали партнерів