"Поки в селі люди працюють на городах - життя триває" - розповідь селянки з Херсонщини

В окупації українські селяни наразі намагаються дбати не тільки про безпеку, а й про найближче майбутнє. 

Весна на Херсонщині вже у розпалі, тож багато мешканців сіл та селищ, де немає активних бойових дій, вже щосили пораються на городах і присадибних ділянках.

Мешканка села Дар'ївки Галина С. упевнена, що сьогодні, як ніколи, важливо забезпечувати себе бодай у чомусь самостійно, не покладаючись на державу, яка переживає скрутні часи:

Тому, як тільки з їхнього села до Херсона стали ходити рейсові автобуси, вона поїхала по насіння. Добряче помаринувавшись у чергах, жінка повернулася додому радіснаі  з дорогоцінними пакуночками.

Брала усе по кілька пакетиків: помідори, огірки, моркву, буряк борщовий та темний - вінігретний, редисочку. Картоплю на посадку й арпаж (дрібна висадкова цибуля) чоловік раніше придбав на місцевому базарі, а кабачки, перець, салат та дещо інше залишилося з минулих років, то висадимо й це, Бог дасть - зійде.

Раніше, окрім насіння, вони купували ще й розсаду помідорів ранніх сортів, щоб якомога раніше смакувати свої овочі. Але зараз розсада коштує три гривні за штучку, а то й більше, тож вирішили на цей раз обійтися.

За словами Галини, до війни вони зазвичай наймали трактор зорати город. Бо вже не дуже молоді. Та цьогоріч на оранці вирішили заощадити. Й поки картопля ще проростає в теплому місці, потихеньку, без поспіху, утрьох з чоловіком та сином-підлітком самі скопали ділянку. Та висіяли все, що можна було, в березні-квітні.

Насіння спершу зволожували і чекали кілька днів до появи маленьких паростків, щоб воно скоріше прийнялося та ожило, та щоб не кидати в землю пустих, попрілих зерен, - ділиться господиня.

А картоплю садити планують після Великодніх свят, коли вона добре проклюнеться.

Галина каже, що трохи сумніваються щодо майбутнього врожаю - земля не дуже родюча, хоч і не раз удобрена гноєм, також є серйозні проблеми з водопостачанням. Але вони з чоловіком переконані: якщо не сидіти, склавши руки, а докласти трохи душі та зусиль, то й Бог прийде на поміч у такі важкі часи.

Сподіваємося, що він дасть і дощику, і сонце городину не спалить, і град не поб'є та й жук не поїсть. Картопельку висадимо, то й голодними не будемо, а навколо городу засіємо соняшники та кукурудзу - для поживи й для краси.

З гіркою усмішкою жінка згадує, як у перші дні війни вона налякано казала чоловікові: який там город, коли нас бомблять! Та він упевнено пішов наводити лад на їхній ділянці, і ця його впевненість передалась їй.

Українські селяни завжди дбали про свою землю. Дар'ївчани наші - молодці, й чоловік мій - добрий господар. Тож ми обов’язково дочекаємося перемоги та відсвяткуємо з усіма односельцями смачними українськими стравами, і поїмо наваристого борщику, з вирощеної власноруч городини, - мріє пані Галина.

Деякі жителі Дар’ївки, особливо жінки з дітьми, потроху виїжджають. Хто в інші, більш безпечні області, хтось і за кордон. Хоча у селі нині відносно спокійно, та, майже щодня звіддаля чути вибухи. Та попри все, поки люди працюють на городах, - життя триває.