Невільники на власній землі. Історія мешканки окупованої Херсонщини

Як війна зруйнувала мрії, про болючі спогади та сподівання розповідає “Вгору” пані Марина, жителька окупованого села поблизу Херсона.

“На цей рік у мене були грандіозні плани. Близько пів року тому я влаштувалася на цікаву роботу, де могла багато чого навчитися та реалізуватися як творча людина. Але у лютому життя ніби зупинилося.

… У той ранок, як завжди, збиралися з чоловіком до Херсона на роботу. І тут, читаємо у новинах, місто - захоплено…

Зараз дуже важко згадати, що ми тоді робили, та чи їли взагалі. В пам’яті лише жах, з яким невідривно слідкували в Інтернеті за подіями, як дивилися фото знищеної Фабрики, обстріли багатоповерхівок у Північному районі міста, загибель тероборонівців у Бузковому парку, колони ворожої техніки на херсонських вулицях...

А потім почули гуркіт у своєму селі. Окупанти обстріляли з танків автобусну зупинку й магазини, розташовані неподалік від траси. Вбили жінку.

Село опинилося в цілковитій ізоляції. Товари, які на початку війни ще були на полицях магазинів в глибині села, швидко щезлі. Понад місяць ніякого доставлення не було, автобусного сполучення - теж.

Аби не наражати на небезпеку чоловіків, на закупівлі ліків та харчів вирушали переважно відчайдушні жінки. Адже двох місцевих хлопців два дні тримали у полоні просто за патріотичні пости в соцмережах, добряче побили й викинули на трасу. А інших селян затримували взагалі з невідомої причини. Про декого зі знайомих досі немає ніякої інформації.

… Діставалися до Херсона на попутках, обвішаних білими стрічками.

Перед першою “вилазкою” понад усе лякалася перевірок на ворожих блокпостах. Боялася за себе, бо дії ворогів ніякій логіці та звичним нам нормам не підлягають. Боялася і себе, що не втримаюся й висловлю їм в очі все, що наболіло.

Та страшнішим виявилося інше. Розстріляні автоматами цивільні автівки вздовж траси. Спочатку їх було кілька, наступного тижня - вже надцять. У деяких продовжували сидіти мертві водії та пасажири...

Ми навчилися виживати й бути максимально обережними. Закрили свої профілі у соцмережах. Перед тим як кудись їхати, чистимо телефони навіть від самих невинних листів (хто знає, чи не сприймуть це як зашифроване повідомлення?!). І по вечорах давно вже не включаємо світло, щоб не привертати зайвої уваги.

Не пригадую коли саме, але у душі начебто “згоріли запобіжники” - відчуття страху й болю притупилося. Не тільки у мене.

Ми якось перестали реагувати на людей з автоматами. Звикли до броньованої техніки з зетками на дорогах. Пораємося на городах, ігноруючи іноді доволі гучне "бабахканьє", чи проліт чогось/кудись над головами. Засинаємо вже не у підвалах, а в домівках, під такі ж самі «колискові». 

Поступово понівечена техніка вздовж траси зникла. Між нашим селом та Херсоном почали ходити пасажирські автобуси. У магазинах знову з’явилися товари.

… Коли після тривалої перерви побачила в селі яйця у продажу, аж подих перехопило. Вирішила влаштувати свято для всієї родини. Попри вимушеність економити на усьому, купила аж десяток. Прибігла додому й одразу приготувала яєчню, за якою так скучили. Але їсти її виявилося неможливим, бо смерділа якоюсь хімією. Яйця виявилися таганрозькими… 

Мабуть, саме тоді у мене вперше з'явилося відчуття зашморгу на шиї.

Рашисти заморили голодом курей на найбільшій птахофабриці області, пограбували інших наших підприємців, позбавили людей роботи. Одночасно закоркували всі шляхи до вільних територій країни. Вимкнули українські теле та радіо канали. Не пропускали й не пропускають навіть гуманітарні вантажі. Придушують протести. Блокують мобільний зв’язок, Інтернет.  

… Знаєте, як це: слухати вибухи й тижнями не знати, що там з рідними й друзями? Бо неможливо ані зателефонувати, ані написати повідомлення... 

А вони влаштовують в Херсоні та інших окупованих населених пунктах показові свята для своїх ЗМІ та базікають, що “нарешті” забезпечують нас «якісними» продуктами й послугами, яких “нацисти” нас позбавляли чи позбавили.  

Ми навчилися виживати. Але відчуття таке, що вони загнали нас у клітку наче звірів, пригодовують, привчають до рабської долі, й радісно роблять селфі - які вони “турботливі”. Ненавиджу.

Поїхати не можна залишитися – де поставити кому…

Ми з рідними не раз говорили про виїзд на підконтрольну територію, але довго не могли прийняти остаточне рішення. Сподівалися на швидке визволення, думали, що зможемо протриматися, боялися залишати старих батьків. Та коли я почула про плани окупаційної влади запровадити восени російську програму в наших школах, почала збирати валізу. Не хочу, щоб моїм дітям промивали мізки рашистською ідеологією та заставляли вчити брехливу історію нашої країни.

На жаль, сьогодні виїжджати з Херсонщини стало ще небезпечніше. Людей звідси неохоче випускають, колони машин періодично обстрілюють. Ми знаємо про це не з пліток, а від знайомих, яким вдалося прорватися. До речі, деякі перевізники зараз беруть вже близько 9 тис. гривень з людини.

Ми знову розгубилися й вирішили зачекати ще трішки. Але чого чекати, незрозуміло…

Натрапила нещодавно на пост віцепрем'єрки Ірини Верещук у Фейсбук.

Вона наполегливо пропонує педагогам і батькам дітей з окупованих територій перебиратися до осені на територію підконтрольну Україні, однак не пояснює, як  ми повинні це зробити. Адже жодних домовленостей про зелені коридори й офіційної евакуації з Херсону не було й немає. А як виїжджати з дітьми? Свідомо наражати їх на небезпеку? Виходить так, що порятунок потопельників - справа рук самих потопельників.

І не правда, що з Херсонщини не виїхали лише ті, кого все влаштовує. Ми залишилися, але почуваємося заручниками на своїй землі. Живемо зараз, як на вулкані, проте все ще сподіваємося на скоріше визволення з окупаційного полону.

Дуже хотілося б, щоб це визволення далося Херсонщині малою кров’ю. Щоб вціліли наші люди та житлові будинки, театр, музеї, лікарні, школи. Хочеться вірити, що у вересні мої діти зможуть навчатися за українською програмою, а я повернуся до затишного офісу, де збирався дружній колектив, закоханих у свою справу людей. Хочеться вірити в скорішу перемогу. Але в мене наразі є побоювання, що поки це станеться, нам тут доведеться не просто дуже міцно триматися, а й шукати самотужки шляхи порятунку.

Та сподіваюся, що якось впораємося з усіма випробуваннями, адже ми - українці, сильний та волелюбний народ. І цього у нас не відібрати".