Woodluck, або як розірвати замкнене коло

Одна помилка може добряче пошарпати життя. І навіть тоді, коли ти намагатимешся її виправити, надолужити втрачене, слід від неї часто знову ставитиме тебе на коліна. Замкнуте коло. Його ось уже три роки намагається розірвати Андрій Левицький ‒ засновник соціальної майстерні Woodluck.

Андрій Левицький, випускник історичного факультету Українського католицького університету, співзасновник проєкту «Будуймо Україну разом» (БУР), працював проектним менеджером Львівської освітньої фундації.

Ідея створити майстерню в Андрія виникла під час навчання в Українському католицькому університеті. Фактично це був захист його курсової роботи. Він планував створити простір, куди б після роботи могли приходити люди і щось створювати своїми руками, наприклад, вироби з дерева.

Але така бізнес-ідея не була окупною і згодом переросла в повноцінну майстерню з виготовлення меблів. Саме тоді засновник майстерні інтенсивно шукав працівників, розміщуючи оголошення на всіх інтернет-ресурсах. Оскільки створення майстерні збіглося в часі з війною, як свідомий громадянин, Андрій не нехтував можливістю взяти на роботу ветеранів. Так тут з'явився Сашко. Саме цей чоловік і його життєва історія змусила Андрія подивитися на майстерню інакше.

Сашко – ветеран російсько-української війни. Він наркозалежний. Колишній наркозалежний. Хоча, кажуть, колишніх не буває. Але саме історія цього чоловіка показує, що можна бути сильним і змінювати своє життя, якщо, звичайно, поруч є хтось, хто може допомогти. Олександр розповів Андрієві Левицькому, що пройшов реабілітацію і зараз шукає роботу. «Коли він прийшов у майстерню, то зізнався, що одного вечора вийшов на балкон і перед ним постав вибір: кинутися вниз або йти лікуватися. Він обрав лікування. Це був важкий період, але він усе подолав. Я взяв його на роботу. Згодом він розповів, що живе в реабілітаційному центрі, і що там є багато хлопців, які шукають роботу, але яких, звичайно, ніхто не бере. І я тоді подумав: а чому б і ні? Адже це шанс для них. Так ми стали соціальною майстернею», – пригадує Андрій.

І ось уже третій рік поспіль у майстерні працюють чоловіки з реабілітаційного центру.

Андрій зізнається, що це великий ризик, адже багато хто не витримує не роботи, а спокуси, зривається, і далі знову постає проблема пошуку працівників. До речі, працюють вони за певною схемою. Кожному працівнику з реабілітаційного центру, який працює у майстерні, виплачують щотижня 250 гривень, якраз стільки, аби купити каву чи цигарки. Решту зарплати перераховують на рахунки центру або родичам. Така схема дає змогу чоловікам ресоціалізуватися і втриматися від спокуси. Загалом, крім працівників із реабілітаційного центру, у майстерні працюють і професійні столяри, менеджери, дизайнери. Саме вони навчають своїх колег і допомагають їм.

Колишні алко- та наркозалежні не єдині, хто приходить на роботу до майстерні. Свого часу Андрій пробував залучати до роботи безпритульних, але, каже, це марна справа, адже у них відсутня психологічна мотивація, тож вони потребують лікування.

Woodluck виготовляє лофтові меблі. Починали із простих конструкцій, зараз успішно беруться і до складних замовлень, яких, до речі, тепер чимало.

Менеджери майстерні завжди попереджають нових клієнтів, хто вони і як працюють. До речі, їхніми постійними замовниками є великі IT-компанії, комунальні заклади, які знають специфіку Woodluck і саме тому й звертаються до них.

До речі, соціальна складова працівниками з реабілітаційного центру не обмежується. Андрій мріє, що згодом у приміщеннях майстерні зможуть працювати незрячі. «Я вже думав, що, до прикладу, шліфувати дерево зможуть незрячі. Але мені потрібно створити для них відповідні умови, поки що це плани. Хоча колись, коли ми виготовляли дерев'яні іграшки, їх шліфували (за плату) люди зі спеціальних центрів». А ще 10% заробленого майстерня віддає на благодійність. До них часто звертаються сім'ї, які потребують підтримки, інколи про допомогу конкретній родині просять волонтери. Та засновник майстерні допомагає не грошима, а працею. Наприклад, виготовляють і облаштовують дитячу кімнату (ліжка, столи, шафи) для таких сімей або допомагають покращити їхні житлові умови.

а конкуренцію ніхто не скасовував. За три роки на меблевому ринку на специфіку майстерні ніхто не зважав. Аби окуповувати витрати, платити зарплату і розвиватися, потрібно не пасти задніх. Тому Андрій дбає, щоб його працівники постійно вчилися. Цього року вони їздили до Нідерландів, аби побачити, як працюють схожі соціальні підприємства за кордоном, як змінилися тенденції в рекламі або які новинки з'явилися в дизайні лофтових меблів. Окрім того, майстерня дбає про підвищення професійних здібностей працівників, удосконалення їхніх навичок і оплачує їм відповідне навчання.

Ще однією особливістю майстерні є те, що тут не бояться штрафів. Їх просто не існує. «Я розумію, що можна помилитися. Саме тому я не люблю, коли кажуть «шеф прийшов». Я не шеф, я просто несу відповідальність трохи більшу, ніж решта. Я, як і всі, займаюся чорною роботою і, як і всі, «розгрібаю» провали. Це людський фактор, можна «налажати», основне, аби це не приховували. Тому тут усі знають, що карати не будуть, може, тому вони стараються більше, ніж в інших компаніях». Штрафи відсутні, зате є мотивації – премії. А ще за три роки існування майстерні тут не було жодної крадіжки. Андрій каже, що це тому, що ніхто нічого ні від кого не ховає: якщо потрібно – візьми, покористуйся і принеси, потребуєш чогось – бери, витрати або із зарплати вирахують або іншим способом.

Сьогодні соціальних підприємств в Україні не бракує. Їх стає дедалі більше, і це тішить. Адже ще 10 років тому «сонячні» люди (люди із синдромом Дауна) не могли й уявити, що в них буде можливість заробляти собі на життя, хіба бачили щось подібне в закордонних фільмах або читали у статтях. Тепер же вони працюють офіціантами, печуть смачні пиріжки. А жінки й чоловіки, які мають проблеми зі слухом, могли тільки мріяти про роботу касира. Так само й жінки, які опинилися в складних життєвих ситуаціях, і діти- сироти, із яких IТ-компанії фактично роблять геніїв. Усе це ще 10 років тому було маревом, мрією, яка б не стала дійсністю без ентузіазму таких людей, як Андрій Левицький. Проте на голому ентузіазмі далеко не заїдеш. Розуміючи, що, попри соціальну складову, майстерня – це все-таки бізнес, Woodluck сплачує податки, шукає фінансування і не має жодних пільг чи субсидій. По-іншому працюють схожі компанії за кордоном. До прикладу, в Голландії, на подібному меблевому підприємстві працюють люди з інвалідністю. Засновники сплачують рівноцінні з іншими підприємствами податки, але зарплату працівникам платить держава. У США такі підприємства мають податкові пільги. Хоча Андрій Левицький каже, що в Україні така допомога має бути розумна, аби в інших, менш совісних бізнесменів не було спокуси сплачувати менші податки чи отримати додаткове джерело безпідставного фінансування. Адже зараз соціальні підприємства ніяк не захищені і не отримують жодної допомоги від держави. Андрій каже, що в цьому випадку було б непогано, якби хоча б встановили менший відсоток кредитування чи придумали якісь податкові канікули.

Про соціальне підприємництво в мережі можна знайти десятки статей, і саме вони доводять: українці нарешті доросли до того, аби думати не тільки про власну кишеню. Існує чимало тлумачень терміна соціальне підприємництво, мені подобається визначення Софії Сергулі:

Для великих світових компаній є звичною справо брати на роботу людей з інвалідністю або з ментальними проблемами. Наприклад, компанія Apple відраховує певний відсоток від продажів своїх продуктів червоного кольору на гранти Глобального фонду для боротьби з ВІЛ/СНІДом. На ці потреби Apple пожертвувала понад 200 мільйонів доларів. А корпорація Costa Coffee має свою благодійну організацію. Її мета – покращити освіту хлопчиків і дівчаток із найбідніших громад, що займаються вирощуванням кави по всьому світу. З 2006 року корпорація збудувала 80 шкіл у 10 країнах та надала доступ до якісної та безпечної освіти близько 75 000 дітей.

Але соціальне підприємництво – це не тільки покращення соціальних потреб, це, до прикладу, і привернення уваги до глобальних проблем. Нещодавно був започаткований американський соціально відповідальний стартап 4ocean. Основною метою його є очищення світового океану від сміття та порятунок водної флори та фауни від впливу людської байдужості. Засновники – Алекс та Ендрю – провели біля океану все своє життя. Саме тому вони почали замислюватися над тим, як його врятувати, так і виник цей стартап із гарною пропозицією – браслет із переробленого пластику. У будь-якому куточку світу його можна купити за $20, фінансуючи вилов фунту (0,45 кг) сміття .За весь час своєї діяльності організація зібрала 6,5 мільйонів фунтів непотребу.

Таких людей, які прагнуть розірвати замкнене коло і є однодумцями Андрія, у світі сотні. Саме вони уже сьогодні змінюють світ і ставлення до нього. А що зробив для цього ти?