Три в одному: волонтер, психолог, чиновник

«Все добре» - це своєрідна «мантра», її постійно повторює Богдан Руденко, заступник директора Херсонського обласного Центру соціальних служб для сім’ї дітей та молоді. Він говорить ці слова людям, які щодня звертаються до нього за допомогою. Виявилося, він повторює це і сам собі, щоб «не вигоріти». І життя - налагоджується. 

Про «нестандартного» чиновника - далі в інтерв’ю. 

- Богдане, а коли ти почав займатися соціальною роботою?

- Ще студентом. Навчався в Херсонському державному університеті (тоді він був ще педагогічним інститутом, при моєму навчанні став держуніверситетом), на відділенні практичної психології. Захоплювався тоді багато чим. І молодіжними тусовками,  і політикою - багато різних акцій проводилося. І листівки роздавав, і на реєстрації стояв, і щось кудись носив. Ну не на парах ж постійно сидіти. З таких речей починалося. Волонтерив в обласному Центрі соціальних служб, він тоді розташовувався ще на площі Свободи. Потім потрапив в «Успішну жінку», пройшов навчання і якийсь час консультував по телефону довіри. Сам почав проводити психологічні тренінги для молоді, робили школи з лідерства, про відносини (хоча за віком від них не відрізнявся, сам такий був). Це було мені цікаво. А коли закінчував університет, запросили працювати в Центр соціальних служб. Тут і залишився.

- Що зараз найважче у роботі?

- Іноді доводиться стикатися з такими історіями, що думаєш, як це взагалі можливо, це ж не середньовіччя. Хочеться вірити, що більшість людей все ж гуманніші.

- Наприклад?

- Зараз ось є дуже складна історія з домашнім насильством. Хлопець пережив сексуальне насильство від вітчима коли йому було 12 років. Після школи приїхав до Херсона, вступив до інституту. Але з літа перебуває на утриманні дорослої жінки з садистськими для сексуального задоволення нахилами.  Вона його використовує,  ґвалтує його і постійно знущається. Він телефонує нам на гарячу лінію - це для нього така можливість не зійти з розуму. Ми з ним підтримуємо контакт, але всі наші спроби хоч якось вплинути на ситуацію поки марні. Бо особистість дуже деформована, він не вірить, що можна змінити життя. Відчуття безпорадності, невіра не дають йому приймати якісь рішення. 

І такі історії - постійно. Але найчастіше за допомогою звертаються дівчата. Ти знаєш, практично всі випадки домашнього насильства дуже схожі. Коли в родині є тиран, дівчина дуже рано тікає з дому, стає самостійною, виходить заміж. Але жах повторюється і в її сім’ї. Ось така дівчинка у нас була нещодавно, ще до Кризового центру.  Переїхала сюди з іншої області, вийшла заміж, народила дитину. А чоловік бив її, виганяв з дому. Вона була вимушена ночувати з дитиною на вулиці, бо тікати не було куди. А звернутися до сусідів чи знайомих - соромилася, бо ще працює той стереотип «виставляти на світ брудне шмаття». Довго вагалася, але врешті-решт знайшла в собі сили звернутися за допомогою й розповісти про свою біду. На деякий час волонтери прихистили її у своєму будинку, і ми її - витягли.  Зараз вона працює, знімає житло і самостійно виховує дитину. На сьогодні у неї все добре.

Але був випадок, який досі болюче згадувати. Була у нас дівчинка вагітна, ми помістили її в лікарню.  А її агресор телефонував по всіх лікарнях, представлявся співробітником поліції, й довірливий персонал розповів йому, що вона в них. Хоча ми їх попереджали… Він приїхав і забрав її, більше на зв'язок вона не виходила. Ми телефонували - мобільний «поза зоною», приїжджали до неї , а це приватний будинок - і він нас не пустив. Він повністю  її ізолював…

- Розлучення - єдиний шанс не бути жертвою?

- На жаль, дуже рідко, принаймні зараз, вдається зберегти сім’ю.  Як правило, люди звертаються на такій стадії, коли відновити нормальні стосунки  вже неможливо. Хоча знаєш, був у мене нещодавно випадок, - перший в моєму досвіді, - коли за допомогою прийшов чоловік зі словами: «Я в жаху, я не знаю що робити.  Під час сварки в спалаху люті вдарив дружину і зламав їй щелепу. Але ж я її дуже кохаю!» І ми його консультували,  навчили його контролювати агресію і вирішувати сімейні конфлікти цивілізовано. І коли бачимо результати - це дуже мотивує. Хоча дуже-дуже рідко до нас приходять і дякують, але, в принципі, ми цього і не чекаємо. 

- А дякували?

- Було таке, якось отримали поштою великого зворушливого листа з подякою. Чесно кажучи, не очікували, але приємно було. 

- За що саме подякували?

- Це не історія про домашнє насильство. Просто літня жінка звернулася за консультацією, у неї були проблеми з юридичним оформленням житла щодо  дитини. Вона виховувала онука, батьки якого були на заробітках. Ми допомогли благополучно все оформити, ось вона й написала лист.

- А чим ти пишаєшся?

- Смішно, але я часто сам це питання задаю клієнтам, однак, самому якось не доводилося на нього відповідати. Ось ми зараз працюємо як мобільна бригада, виїздимо на виклики про домашнє насильство. За 1 квартал - понад 370 випадків тільки в Херсоні. І більше 60% тих, хто звертається за допомогою до нас, не хоче повідомляти про насильство в поліцію, не довіряють. І якось колега запитав: а як я відпочиваю? Я теж тоді «підвис»: а як я відпочиваю? Просто постійно працюю.  Просто намагаюся бути в якомусь такому настрої…  Мені колись в студентські роки ще потрапила в руки книга професора, доктора психології  Миколая Козлова. Там є така вправа - говорити «добре» внутрішньому   голосу. Щоб не сталося - «добре, добре». Десь кудись не встиг  - все одно «добре». Мені в той час це дуже допомогло. Ось, напевно, така звичка закріпилася, що цей стан - добре. Він дуже дієвий.

- Ти тісно співпрацюєш з громадськими організаціями. Як з цим поєднується робота в державній структурі?

- Насправді, я був біля витоків багатьох організацій. Першою була молодіжна  політична організація. В 90-ті було модно створювати їх при партії. Працював з одіозним зараз (напевно, вже ніхто і не пам'ятає) Сергієм Кириченком. Тоді у нього був широкий спектр інтересів, в тому числі й робота з молоддю. І ми створили Союз християнсько-демократичної молоді при партії. Це була перша моя «молодіжка». Потім були різні інші. Зараз тісно працюю з Лігою соціальних працівників України та Центром «Вектор розвитку». 

Я думаю, по іншому не повинно бути взагалі. Це дає спосіб не ставати жорстким чиновником, не замилюватися. І бачити і одну сторону й іншу. Коли спілкуюся з тими, хто все життя лише в громадському русі, чую: «Ось, чиновники, вони не хочуть робити і не роблять». Спілкуюся з чиновниками, чую: «Ось, громадські активісти, вони не серйозні, безвідповідальні, їм би тільки шуміти». У мене, слава Богу, так склалося, що є можливість бачити обидві сторони. Це, на мій погляд, дає і певне розуміння, і гнучкість, і свободу в тому числі.

- А що радує?

- Я радію всьому: гарній каві, сонечку, і мрію, щоб роботи було менше.