Чому ми допомагаємо людям і як збуваються мрії

Вже 21 рік у Херсоні працює Громадська приймальня Благодійної організації «Фонд милосердя та здоров’я», яка щодня по телефону та особисто надає безоплатну юридичну допомогу кожному та кожній.

У листопаді виповниться 7 років, як в організації працює юристка та правозахисниця Олена Старюк, вона є також і керівницею громадської приймальні. Та перш, ніж «допомагати людям», стало для Олени щоденною роботою, вона спробувала себе в дуже різних сферах. Як стати правозахисником, працювати без вихідних і отримувати задоволення від роботи та при цьому ще й бути зразковою мамою, журналісти «Вгору» розпитали Олену.

- Олено, чи вплинули ваші шкільні захоплення на вибір професії?

- Мені дуже подобалося проводити час у сільській бібліотеці (народилася в Херсоні, але змалечку жила в передмісті). Там було зовсім мало столів, де можна було попрацювати, але завжди тепло, зручно і дуже затишно – я могла годинами читати. А мріяла стати міліціонером. У нас в селі жила жінка-міліціонер, вона їздила з дому на роботу автобусом, і я часто бачила її на зупинці. Мені дуже подобалась її форма - строга спідниця, кітель, кашкет. Але в правоохоронних органах потрібно бути дуже жорсткою і вести кримінальні справи, а це - не моє. Тож спочатку я спробувала себе як товарознавець, потім – бухгалтером і лише за третьою освітою стала юристом.

- Ваші батьки якось впливали на ваш вибір професії?

- Ні, рідні ніколи не нав’язували мені свою думку. Мама в мене медик, а тато працював на силікатному заводі. Вони познайомилися, коли тато поступився мамі місцем у маршрутці. Тато говорив, що ніколи в житті жінкам в маршрутці місцем не поступався, а тут один раз і - на все життя…

- А як стали юристом?

- Працювала в ЖЕКу помічником головного бухгалтера, і був період, коли у багатьох людей виникла заборгованість по квартплаті. Потрібно було якось їх переконувати, щоб платили, але у нас не було юриста в штаті. І тоді я почала сама робити приписи й попередження. На той час мало в кого був комп'ютер та Інтернет, та в нас у ЖЕКу був. То я могла знаходити в Інтернеті спеціальну літературу, вивчати, освоювати різні програми. Потім ненадовго взяли юриста на півставки, щоб вона підготувала позови до суду. Я подивилася, як вона це робить і згодом стала писати позови сама. Тоді й вирішила йти вчитися на юриста. Зрозуміла, що цифри - це теж не моє. Я не отримую задоволення від того, що потрібно рахувати цифри, зарплати, робити якісь відомості. Для мене це нецікава, дуже рутинна робота.

- Ви вже 7 років працюєте в громадський приймальні БО «Фонд милосердя та здоров’я», чи хотіли за цей час знову змінити сферу діяльності?

- Ні, жодного разу. Взагалі-то я прийшла в організацію як волонтер, в листопаді 2012 року. На другому курсі Одеського національного університету імені І. І. Мечникова мені була потрібна юридична практика. Треба було навчитися правильно писати позови, походити на судові процеси з юристом, подивитись як воно в реальному житті відбувається. А у Фонді працював знайомий юрист і порадив спробувати тут попрацювати. Тоді я ще не розуміла, що таке благодійна організація, що це таке правозахисні проєкти, та взагалі, що воно таке, права людини.
Спочатку було дуже складно слухати всі ці жахливі життєві історії. Кожен раз приходила додому і думала, переживала, що у тієї людини немає де жити, а у тієї - незаконно відібрали квартиру, або як когось побили... Хотілося всіх, у кого немає прописки, - прописати до себе. Потім я навчилася правильно на це реагувати, не пропускати через себе. А через два роки волонтерства мені запропонували постійну роботу в приймальні. Я думала, що все вже знаю, все вмію, та коли почала працювати як координатор правозахисних проектів і як юрист в інших проектах організації, то спочатку теж було дуже складно. Бо все потрібно було робити «на вчора», доводилося часто працювати у вихідні. Але я досить швидко пристосувалася, навчилась писати правозахисні проєкти і стала отримувати задоволення і від цієї роботи.

Олена Старюк та адвокат Олександр Данилов консультують десятки херсонців та надають безоплатну юридичну правову допомогу в громадській приймальні Благодійної організації «Фонд милосердя та здоров'я».

- Якими справами Ви пишаєтесь?

- Декілька років тому до нас звернула херсонка Тетяна, у якої, у прямому сенсі слова, зі стелі на голову лилася вода. В неї посеред кімнати стояв тазик і не просто капало, а текло. Тетяна згодна була робити вдома ремонт за свій рахунок, але дах їй повинна були зробити обслуговуюча організація, яка бере за це гроші – ТОВ «Україна». Я її проконсультувала, ми написали заяви, та жодної реакції не було, одні відписки та обіцянки. Намучившись, жінка все таки вирішила подати до суду. Ми виграли суд і апеляцію також виграли. Весь процес та судова тяганина зайняли 2 роки, бо ми якраз потрапили під реорганізацію районних судів в один міський, тож розгляд справи відкладався. На сьогоднішній день Тетяні вже все виплатили - моральну та матеріальну компенсації.

Автор відео Дмитро Багненко

Друга історія, - це справа, яку робили разом з нашими журналістами-розслідувачами «Вгору» в 2015 році, завдяки чому ми закрили незаконну заправку в Херсоні. Після цього розслідування податківці разом з правоохоронцями провели рейди та виявили і закрили купу незаконних АЗС в регіоні.

Ще я дуже пишаюсь книжкою, яку команда Фонду видала минулого року разом з партнерами - збірка «Успішні практики безпеки. Український масштаб». У цьому році керівництво Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ рекомендувало використовувати збірку в навчальному процесі на факультеті підготовки фахівців для підрозділів превентивної діяльності (майбутніх дільничних офіцерів) для вдосконалення взаємодії Національної поліції та населення. Це у нас значний прорив.

- А за що все таки Ви любите свою роботу?

- Люблю за кінцевий результат, коли видно якісь суттєві зміни. Найбільше люблю виїзди в райони, - там зовсім інше життя. У містах люди знають, що є безоплатна правова допомога, а в селах не всім відомо, що можна просто зателефонувати і безкоштовно проконсультуватися. Не у всіх є Інтернет. Тож траплялося, що консультувала людей по телефону, готувала для них документи, а потім поштою відправляла паперові заяви та скарги.

У 2016 році ми проводили в Мандрівний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA в районах Херсонщини і показували фільм «Українські шерифи». На покази в різних містах і селах приходило дуже багато учасників АТО. Ми знайомилися, спілкувались. Вони хотіли об’єднуватись та разом робити щось корисне - займатись охороною території, де проживають, допомагати адаптуватися своїм побратимам, які повернулися з АТО, надавати психологічну допомогу, направляти на реабілітацію.

Я допомогла відкрити 11 громадських організацій по всій області, щоб вони могли реалізувати себе та допомагати іншим.

 Під час показу в рамках Мандрівного міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA у Херсонській області.

- Ви проводите розслідування, захищаєте людей. Це не завжди безпечна діяльність, чи були випадки, коли було страшно?

- Так. Була така справа. У 2015 році (тоді у Фонді працював мій колега, юрист Євген Коваленко) до нас на прийом прийшла бабуся, вона сказала, що втекла від нотаріуса і назад не повернеться. Бо дочка з зятем хочуть продати її квартиру та забрати гроші. Родичі не дозволяли бабусі виходити з кімнати, коли ріелтори показували оселю покупцям. А вона вибрала момент і втекла до нас в приймальню. Ми сховали бабусю, поселили у моїх родичів в будиночку, бо вона боялась йти додому. А потім разом поїхали в прокурату писати заяву.

Співмешканець бабусиної дочки переслідував нас з колегою і всіляко погрожував. Він, бачте, вклав багато грошей - і на оцінку квартири для продажу витратився, і завдаток за житло взяв. Він спочатку навіть нам гроші пропонував, аби ми повернули бабусю, а потім почав залякувати.

Було трохи страшно, особливо коли їхала додому після роботи. Бо помітила - за мною одна й та ж машина слідом їздить. Скоріше за все, так намагалися вистежити, де ми ховаємо бабусю.
Без власниці родичі не змогли квартиру продати, але здали її в оренду. Це був 2015 рік, якраз до нас масово переїжджали люди з Криму та Донбасу. Дочка здала в оренду квартиру переселенцям, і бабуся не могла туди потрапити. Квартиранти нічого про неї не знали, та коли ми їм все пояснили, люди виявились порядними, погодилися допомогти. Коли вся ця історія «вилізла на поверхню», дочка з зятем, зі слів квартирантів, їм теж гроші пропонували, мовляв, якщо раптом бабуся повернеться в квартиру, що б вони її хотіли звести зі світу. Після цього людина помирає. Переселенцям самим стало страшно залишатися в квартирі й вони з’їхали, а ми встановили сигналізацію в оселю і повернули бабусю в своє житло.

Пізніше ми допомагали бабусі продати квартиру і поміняти на іншу. Вона зважилася на цей крок після випадку, коли співмешканець її дочки розбив вікно і все одно заліз в квартиру, щоб показати покупцям.

Ми допомогли бабусі знайти нову квартиру. І до цього дня вона живе там, жива-здорова, а з дочкою не спілкується.

Потім в нас ще була одна бабуся. Вона уклала договір довічного утримання. Тобто оформили документ про те, що людина буде її доглядати, надавати різні послуги (наприклад, купляти продукти в магазині, готувати поїсти, оплачувати комуналку, купувати ліки та інше) в обмін на квартиру після смерті.

Бабуся прийшла до нас у громадську приймальню і розповіла, що її доглядачка захворіла онкологією і раптово померла. Тобто, так вийшло, що бабусина доглядачка помирає раніше, ніж бабуся. А квартира з моменту підписання угоди належить доглядачці. І тепер після смерті квартира переходить у спадок, а спадкоємці - не зрозуміло хто. Виходить, бабуся залишилась і без доглядачки, і без квартири.

Ми зверталися до суду, щоб розірвати договір та повернути житло бабусі. Суд ми виграли, жінка була дуже вдячна, так як боялася на старості років залишитися на вулиці або з новими доглядачами, яких вона зовсім не знає.

Автор Дмитро Багненко

- Як Ви відпочиваєте?

- З квітами. Приходжу додому після роботи і обходжу всі свої рослини. Дуже люблю все живе, радію коли все росте навколо і цвіте. Сама роблю горщики зі старих ящиків та вазонів. Зараз хочу освоїти ландшафтний дизайн.

І ще відпочиваю разом з дітьми. В мене двоє синів: Артему 15 років, Сашку – 10. Ми їздимо на море, в ліс, ходимо на прогулянки. З молодшим сином ще вчимо разом уроки. Я все чекаю, коли мені в житті знадобиться таблиця Піфагора. Важко, звісно, поєднувати сім’ю та роботу, іноді здається, що я нічого не встигаю. Іноді потрібно бути сильною, іноді слабкою. Потрібно бути і вчителем, і психологом, а в першу чергу - другом. Та сини вже дорослі і дуже мені допомагають. Мріємо поїхати цієї зими у Карпати, покататися на лижах. Ще ніколи в житті не каталась.

- Діти хочуть бути юристами, як мати?

- Молодший хоче стати військовим. Йому подобається авіація, він все знає про зброю. А старший хоче бути програмістом. Не важливо лікарями вони будуть, або вчителями, чи програмістами. Мені головне, щоб вони людьми хорошими стали. Я буду пишатися ними у будь-якому випадку. Шалено радію коли вони перемагають на різних конкурсах, від своїх успіхів я вже так не радію.

Завжди мріяла мати двох синів, свій будинок, та роботу від якої буду отримувати задоволення. Мрії - збуваються.